Сергій Гулюк 
Хвиля, що накрила з головою
«Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом – ніжний і сором’язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник», – таку характеристику герою цього матеріалу у 1928 році дав його сучасник, літературознавець Володимир Коряк. А ось інша характеристика теж від літературознавця Григорія Костюка: «Непоказна середнього зросту, щупленька, зі смуглявим обличчям людина». Різне ще казали: невротик, дружив з алкоголем, мав суїцидальні схильності.
«Хвиля» – так і відлунює від псевдоніму українського літератора, іноді ловиш себе на думці: все ж добре, що свого часу він змінив на нього своє справжнє прізвище Фітільов. Можливо, справа не у прізвищах, але, беззаперечно, в історії, як і в літературі, слід бути закарбованим красиво та ефектно. Не випадково ж автор влаштував зі свого життя досить яскраву виставу, на жаль, з трагічним фіналом.
Микола Хвильовий. Малюнок Андрія Клена
Раптове осяяння-здогадка про магічний вплив семантики цього прізвища-псевдоніму сталося відносно нещодавно: чому серед усього переліку нових або реабілітованих імен невідомої та забороненої раніше української літератури, які відкрили для нас вже у добу незалежності у старших класах середньої школи, саме прізвище «Хвильовий» найбільше резонувало серед інших. «Хвиля», якою я захоплювався у той час, завжди була синонімом модернових змін, яка у буквальному сенсі накривала з головою радикальними змінами та змивала своїм припливом все старе та зашкарубле. Не випадково так називали прогресивну течію у французькому кінематографі 1960-х або цілий напрям у поп-музиці 1980-х – New Wave. Врешті решт не є збігом обставин, що найпопулярніший столичний хіпстерський бар на столичному Подолі має назву «Хвильовий».
Голгофа та більшовицький апокаліпсис
Дослідники життя та творчості Миколи Хвильового часто намагаються відтворити новий міф та, відповідно, спекуляцію навколо взаємовідносин письменника з числом 13: мовляв, дуже багато збігів або випадковостей з ним пов’язано. Народився 13 грудня 1893 року, а 13 травня 1933 року добровільно пішов з життя. У передсмертній записці написав: «Сьогодні 13-те. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число?». Проте харківський літературознавець Ростислав Мельників зазначає, що ані в поетичній, ані в прозовій творчості Хвильового не спостерігається культу числа 13. У його юності були мандри та бродіння, чорна робота у таганрозькому порту та на коксі у Горлівці, Перша світова війна – «три роки Голгофи у квадраті», як згодом він напише сам, вступ до Комуністичної партії та участь у війні проти УНР та Директорії.
Кардинальні зміни з письменником сталися вже після того, як він був переведений зі служби на Кавказі до Харкова, тоді він зосереджується на літературі, змінює псевдоніми («Хвильовий» був не єдиним), погляди поступово реформуються і формуються у протилежний від червоної романтики бік. Очевидно, таким змінам передували події минулого, коли Хвильовий двічі був врятований від більшовицької кулі: вперше, коли довелося втікати, і вдруге, коли від смерті врятувала «молоденька чорноока комуністка», як він описав цю історію сам. Нею була Юлія Уманцева, яку він згодом зустріне у Харкові, і яка стане його другою дружиною.
Хвильовий із дружиною Юлією Уманцевою та пасербицею Любою (Харків, кінець 1920-х)
Для кого й комунізм видається малиною
У багатьох сучасників виникає питання та когнітивний дисонанс (популярне сьогодні словосполучення) щодо формулювання «націонал-комуніст» яким називали Миколу Фітільова після подій 1917 року. Нічого дивного у цьому формулюванні немає, а от молодим людям, які мають уявлення про радянський лад з міксу розповідей бабусь та перегляду роликів на YouTube, оманливою стежиною ходити не варто.
Можливо, у це важко повірити, але люди, які крокували або йшли у бій під червоними знаменами, любили свою країну і бажали їй у майбутньому процвітання. Не поодинокими є історії про те, як перші червоні керівники свято вірили у правоту комуністичних ідеалів, але й чисельними є випадки, коли, зіткнувшись з суворими методами досягнення мети, люди розчаровувались у цій ідеології.
Щось подібне сталося і з Хвильовим. Дослідники творчості письменника стверджують, що за часів міністра освіти Табачника розповсюджувався міф про те, що Фітільов свого часу служив у ЧК, хоча спогади свідчать про те, що навпаки – у 1919 році він був чекістами заарештований, і справа йшла до трибуналу, і його врятувала та сама Юлія Уманцева. Своєрідні рефлексії про цей період життя вилилися в імпресіоністське і зовсім непросте як для шкільної програми оповідання «Я (Романтика)», де автор переосмислює жахливі та антигуманні методи та характер Громадянської війни та революції, прийшовши до, можливо, простого, але важливого висновку, що світ врятує любов та всепрощення. Не виключено, що багатьох збила з пантелику фраза «Я – чекіст, але і людина», яку промовляє герой оповідання.
За комуну ми завжди готові
На тортури, на смерть кожну мить.
Ми з тобою співці малинові,
Хоч рудими нас хочуть зробить.
Ці рядки писав інший член КПРС – Володимир Сосюра, звертаючись до Хвильового. Чому українських літераторів намагалися зробити рудими, можна лише припускати, а от версію щодо «малинових співців» варто озвучити окремо. Дехто з дослідників цілком серйозно стверджує, що комунізм в розумінні українських літераторів мав не червоний, а… малиновий колір. Як – ось тут увага – «один із символів українського козацтва». Як тут не згадати відому фразу з радянського фільму «Стережись автомобіля»: «Ця нога – у того, у кого треба нога».
Анкета зі справи-формуляра ЧК на Миколу Хвильового
Московські задрипанки роздратували вождя
Ще один міф навколо фігури Хвильового пов’язаний з гаслом «Геть від Москви!». У художньому фільмі Тараса Томенка «Будинок «Слово» герой Хвильового виглядає чи не наймудрішим та найавторитетнішим у цій тусовці: у перервах між грою у волейбол у дворі та посиденьками у гламурній столовій з розбещеною атмосферою він багато палить, не вдається до емоцій, рішення приймає швидко, особливо не просторікуючи. І часто повторює те саме гасло.
Ростислав Мельників зазначає, що саму фразу «Геть від Москви!» письменник ніколи не говорив, ви не знайдете її і в його творах: ця ідея випливала з його памфлетів. Вони, своєю чергою, з’явилися під час так званої літературної дискусії, яка була розпочата у 1925 році. У її рамках Хвильовий написав ряд публіцистичних памфлетів-роздумів про вектори розвитку української держави, зокрема, про те, у якому напрямку вона має рухатись. Назви деяких цих творів говорять самі за себе: «Україна чи Малоросія?» або «Московські задрипанки». А ось і деякі цитати з тих роздумів:
«Державна незалежність України неминуча, адже це пройшли всі народи Європи. Відтак протидіяти цьому – значить бути гальмом прогресу».
«Виховувати пролетаріят виключно на російській мові – це значить робити із нього «перевертнів-хахлів» з низьким культурним світоглядом. В умовах Робітничо-Селянської державності ми позбавляємось примусової русифікації…».
«Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше втікати. Наша орієнтація – на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми. Росія – самостійна держава? Самостійна! Ну так і ми самостійна!».
Стверджують, що подібна вільнодумність дуже не сподобалось Йосипу Сталіну, який ініціював боротьбу з «хвильовизмом».
Путівка до санаторію: лікуватися від революції
Одним з центральних, а можливо – й програмним твором письменника можна вважати «Повість про санаторійну зону», що побачила світ у 1924 році, і яка чи не найбільше вплинула на свідомість моїх приятелів у випускних класах школи. Тоді за приємно-дивних обставин у нашому «фізичному» класі нам була приписана якась рекордна кількість уроків української літератури, де немов з невідомої потаємної скриньки нам відкривали нові, до цього ніколи нечувані імена. Наприклад, «Розстріляне Відродження», про яке ніхто до цього не говорив вголос. Помножте це на бурхливий початок 90-х, блискавичні зміни навколо та оп’яніння свіжим повітрям за вікнами класу, куди постійно хотілося вирватись, аби переварити та усвідомити все почуте.
«Санаторійна зона – не театр маріонеток – це є розклад певної групи суспільства, за який (розклад) і за яку (групу) я не беру відповідальності». Суспільство – глибоко хворе, найбільш вразливих його представників помістили у санаторій, де вчорашні романтики революції лікуються від душевних хвороб – неврастенії, психопатства або звичайного божевілля, атмосфера якого панує протягом усього твору. Ідеали зруйновані, суцільне розчарування, санаторій – прообраз суспільства, у якому намагаються вилікуватися ті, хто штурмував палаци. Ну як же це знайомо і актуально сьогодні, чи не так? Щоправда, остаточне усвідомлення цього до нашого суспільства ще не прийшло або ж на це ще треба час. Пізніше я дізнався про польський сюрреалістичний фільм режисера Войцеха Хаса «Санаторій під Клептосидрою» 1973 року, де, по суті, відбувається щось схоже на події у творі Хвильового, тільки з більшим ухилом у містику. Ще більше вразило, що фільм екранізовано за написаним у 1937 році твором мешканця Дрогобича Бруно Шульца. Десь ці «санаторійні» ідеї кружляли-таки поруч.
Делегати Першої Всесоюзної конференції Асоціації пролетарських письменників СРСР, представники України та Білорусі. (Микола Хвильовий – крайній ліворуч)
Постріл у сусідній кімнаті
Те, що сталося 13 травня 1933 року, у останній день життя Миколи Хвильового, теж або вкрите флером таємничості, або наші сучасники намагаються його таким зробити. Взяти хоча б досі існуючу гіпотезу, що це було не самогубство, і літератора ніби застрелили. У згадуваному кінотворі Тараса Томенка все виглядає наступним чином: Хвильовий збирає друзів у себе вдома, щоб повідомити якусь важливу річ, зранку проводжає доньку до школи і ніби прощається з нею. У всіх звичайний, «творчий» настрій, на столі – вино, закуски, потім він йде до себе у кімнату, де роздається постріл з пістолета.
Офіційна хронологія того дня виглядає так: у квартиру Хвильового прийшли письменники Микола Куліш та Олесь Досвітній. Усі разом обговорювали арешт колеги Михайла Ялового, що стався напередодні, між собою вирішили домагатися прийому у прокурора Верховного Суду УРСР. Коли гості вже збиралися йти, письменник вирушив до власного кабінету, де застрелився.
Передсмертних записок було дві, одна адресована доньці, інша – товаришам-письменникам. У ній він писав: «Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами?» А ще: «Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе Комуністична партія».
Взаємозв’язок з репресіями проти товаришів та розумінням того, що Хвильовий може стати наступним, був очевидним, недарма ж дослідники стверджують, що особисто Сталін був якщо не глибоко занурений, то добре поінформований про український літературний дискурс та «антимосковські» висловлювання письменника. А ще напередодні загибелі, навесні 1933 року, разом з Аркадієм Любченком Хвильовий вирушив у експедицію українськими селами на Полтавщину, де на власні очі побачив жахи українського голодомору, що справило на митця надзвичайно гнітюче враження. Гадаю, не менш гнітюче враження на прихильників письменника справило те, що згодом могилу Хвильового у Харкові зрівняли із землею та влаштували «парк культури та відпочинку».
Десь на початку репресій та закручування гайок проти українських літераторів Микола Хвильовий поставив риторичне питання: «Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?». Враховуючи сьогоднішні обставини, через сто років після озвучення цих слів під ними зараз міг би підписатися кожен з нас.
Фото з відкритих джерел
