Інна Тихонова 
«Рідна мати моя, ти ночей недоспала, ти водила мене у поля край села. І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, і рушник вишиваний на щастя, на долю дала…», – автор цих щемливих рядків народився 110 років тому, а його «Пісня про рушник» зворушує сучасні покоління. І не лише в Україні: найвідоміший твір Андрія Малишка звучить 35 мовами світу.
Андрій Малишко і композитор Платон Майборода
За щасливий кінець
«Стежина», «Київський вальс», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Учителька»… Пісні на вірші Андрія Малишка багатьом здавалися народними, а співавтори-композитори зізнавалися, що лише записали мелодійні рими нотами. Талановитий поет був обдарований музичним слухом на рівні художнього слова – інтуїтивно відчував гармонію текстів, що резонують із українською душею.
Батьки Андрія Малишка
Здібний хлопчик народився 14 листопада 1912 року в Обухові на Київщині і був наймолодшою дитиною у багатодітній родині. Змалку Андрійко складав вірші, захоплювався маминими піснями і співав їх разом із Ївгою Остапівною – неписьменною українською селянкою, багатством якої були знання фольклору та народна мудрість. Як писав Малишко, отчий дім та материнська пісня стали його душевним гартом і радістю на все життя. Майбутній поет перейняв зворушливу простоту народних куплетів, однак малюкові не подобалося сумне закінчення українських пісень, і він просив такої, де козак живим повертався би додому.
Власний шлях
Жилося великій родині Малишків скрутно: одинадцятеро дітей батько Самійло годував із двох десятин землі. Старший Андріїв брат Петро з розпачу зазіхнув на чуже майно (незаможних селян «народний месник» не грабував) і у 1928 році був засуджений до страти. Материнське прохання про помилування голова ВУЦВК Григорій Петровський залишив без уваги. Згодом Андрій Малишко так згадував брата: «Знали би ви, які вірші писав Петро – мені до нього далеко!».
Музей-садиба Андрія Малишка в Обухові
Від батька до сина в родині Малишків чоловіки наслідували чоботарську справу: шили взуття собі та людям. Цим ремеслом вправно володів дід Микита, котрий передав свої навички у спадок трьом синам – Самійлу, Микиті та Гнату. Бажав Самійло Микитович «серйозної професії» і власним синам: якщо вже не хоче Андрій бути чоботарем, то нехай навчається на агронома. За словами онука Андрія Малишка Сергія Сака, коли батько Андрія Самійловича виказав незгоду з планами сина «щось там писати», той продемонстрував твердість характеру наміром спалити хату, якщо його не відпустять вчитися. Так випускник семирічки та слухач медичного технікуму став студентом літературного факультету Київського інституту народної освіти, після закінчення якого 1932 року вчителював до армії в Овручі.
Гармати і музи
Після демобілізації у 1935 році Андрій Малишко став журналістом. Оселився у Харкові, де працював у республіканських виданнях. Другу світову війну зустрів із блокнотом військового кореспондента. Всупереч твердженню, що «коли гуркотять гармати, музи мовчать», на фронті журналіст не забував і про вірші. Щороку виходили друком одна-дві його нові збірки: у 1941 році – «До бою вставайте!», у 1942 – «Понад пожари» та «Україно моя», у 1943 – «Слово о полку» та «Полонянка», у 1944 – «Битва».
Робота військового кореспондента
У 1944–1947 роках поет займав редакторську посаду у журналі «Дніпро». Після того, як Малишко звинуватив Кагановича в організації голоду 1933 року, роботи в нього не стало. Біографи кажуть, що міг позбутися і волі, якби не захист Микити Сергійовича Хрущова, з яким поет був знайомий і деколи спілкувався. Натомість одна за одною Андрієві Самойловичу діставалися Державні премії: у 1947 році – за поему «Прометей», у 1951 – за збірку «За синім морем», у 1964 – за збірку «Далекі орбіти», у 1969 – за збірку «Дорога під яворами».
Щирий та непередбачуваний
Як до сина ставився до поета Остап Вишня. Поціновувачем літературного таланту Андрія Малишка був і кращий друг Вишні Максим Рильський: у спільних виступах поети разом їздили по підприємствах, де читали свої вірші робітникам. А матеріалу для літературних зустрічей у плодовитого автора вистачало завжди – творчість Малишка вимірюється 40 збірками.
У 1960-х роках Малишко очолював правління Українського відділення Агентства преси «Новини». «Номенклатурне» становище (був ветераном партії, депутатом Верховної Ради УРСР двох скликань і мешкав у відомому київському будинку письменників Роліті) не заважали поетові вступатися за «шестидесятників». Колеги та друзі згадували високого чорнявого жартівника та картіжника монголоїдної зовнішності як людину щиру і непередбачувану. Поет, прозаїк і перекладач полюбляв компанії, красиво співав та грав на гармошці. Улюбленець жінок мав три шлюби, найдовший останній (з 1956 року до кінця життя) – з дитячою поетесою Любов’ю Забаштою.
Друге крило
Любов Забашта (народилася у Прилуках) була на шість років молодшою від чоловіка і пережила його на 20 років. Вони зустрілися вже зрілими людьми і стали «крилами» одне для одного. Про своє «друге крило» поет писав так:
Ти прийшла у дні погожі,
Хай без цвіту й солов’я.
Стала в серця на сторожі,
Як провісниця моя.
Освітила кожен кутик,
Кожну рисочку чола,
Медяного хмелю жмуток
Біля серця заплела.
Андрій Малишко та його кохана дружина Любов Забашта
Дружина називала коханого чоловіка у віршах «Бояном України». В її творчій уяві це був «козаченько», «сурмаченько» та «жайворонок». В домі творчої пари лунав спів (обоє мали чудові голоси і знали багато українських пісень) та панувала поетична атмосфера.
Пам’ятник, встановлений на Байковому кладовищі у Києві
Пам’ятник на міській площі Обухова
Разом митці прожили близько 14 років – до 17 лютого 1970 року, коли Андрій Малишко помер у 57 років від інфаркту та інсульту. На гроші вдови був споруджений грандіозний пам’ятник, але його не дозволили встановити на Байковому кладовищі у Києві, де похований поет. На могилі встановили погруддя із білого мармуру, а величний пам’ятник у повний зріст згодом з’явився на міській площі рідного міста Андрія Малишка – Обухова.
Фото: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, uk.wikipedia.org
