Сергій Гулюк 
«Баришня уже лягли і просять», «А то шкварчала ваша папіроска!», «Дайте мені його хоч за горло потримати!» – ці та інші цитати, впевнений, хоча б раз у житті чув кожен з вас. У кінострічки «За двома зайцями» 1961 року виробництва Кіностудії імені Олександра Довженка є цілі фан-спільноти, багато хто з нас знає ледь не всі ключові діалоги з фільму напам’ять і періодично передивляється його просто для підняття настрою.
П’єса, за якою поставлений фільм, у народній свідомості асоціюється з Михайлом Старицьким. Між тим, не всім відомо й те, що сюжет популярної у народі п’єси вигадав не Старицький, він лише літературно обробив фабулу твору свого колеги Івана Нечуй-Левицького «На Кожум’яках», і у першому виданні «Зайців» були вказані прізвища двох авторів.
Інший відомий твір Михайла Старицького, який точно знають всі – це пісня «Ніч яка місячна», її іноді помилково вважають народною, тобто тією, що не має конкретного автора. Насправді оригінальний текст зі словами «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна: ясно, хоч голки збирай…» був написаний на початку шістдесятих років 19-го століття саме Старицьким за дуже особистих обставин, про які – нижче, а вперше музику на нього поклав композитор Микола Лисенко.
Як повноцінна пісня вперше цей твір прозвучав 1870 року. Але широко відомою він став завдяки іншій мелодії, яку вигадали бандурист та архітектор Андрій Волощенко та актор й режисер Василь Овчинніков. Також варто нагадати, що окрім виконання пісні багатьма метрами вітчизняного співу у діапазоні від Бориса Гмирі до Анатолія Солов’яненка, вона також звучить у культовому радянському фільмі «У бій йдуть лише «старі» режисера Леоніда Бикова, який під час вінтажного кіномарафону стрічок про Другу світову війну чомусь у останні роки вперто ігнорують російські телеканали. Цікаво, чому?
Усіх обдурили заради шлюбу
Михайло Старицький походив зі шляхетського роду, що мешкав на Полтавщині (рідне село письменника Кліщинці нині знаходиться на території Черкаської області). З шести років він залишився круглим сиротою і виховувався у родині Лисенків – тій самій, звідки походить відомий український композитор Микола Лисенко, який приходився Михайлові троюрідним братом. Згодом вони стали кращими друзями, потім – колегами (Микола писав опери, а Михайло – лібрето до них), разом навчалися у Харківському університеті, разом переїхали до Києва і потім ніби як знову поріднилися: Старицький одружився на рідній сестрі Лисенка і на власній троюрідній – Софії.
У 1861 році родичі Михайла Петровича по лінії батька – дворяни Родзянки, виїжджаючи за кордон, передали йому в спадщину садибу у селі Лебехівка на Полтавщині, це був доволі просторий будинок та бібліотека. Переїхавши туди подалі від міста, деякий час Старицький намагався бути поміщиком у повноцінному розумінні, ну або ж намагався виконувати цю роль, якщо висловлюватись близьким театральному корифею лексиконом: приміром, регулярно їздив на полювання.
Саме тоді з драматургом сталася пригода, відголоски якої були закарбовані у відомому усім українцям творі. Під час сільських вечорниць він зустрічає селянку на ім’я Степанида і закохується у неї. Михайлові було неповних двадцять два, і його наміри були чесними, тому він вирушив до її батька і попросив дозволу одружитися, та виявилося, що дівчина була зарученою. Подейкують, що так і з’явилися на світ рядки «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна…» (актуальний текст у 21- му столітті під час блекаутів, чи не так, українці?).
Михайло Старицький і Софія Лисенко
Після невдачі із Степанидою Старицький переключився на Софію Віталіївну Лисенко, яку знав з малих літ, оскільки вони виховувались разом. У 1862 році пара вирішила побратися. Пікантність ситуації полягала не лише у тому, що вони були троюрідними братом й сестрою, а й тому, що Софії було лише чотирнадцять років (якщо вірити іншим джерелам, зокрема українській Вікіпедії, то… взагалі дванадцять!). Тому батькам нареченої усілякими правдами й неправдами довелося просити дозвіл на шлюб в архієрея. Педагог та прозаїк Софія Русова згадувала: «Одного дня до нас прийшли Старицькі. Він – високий, величний, з чорними вусами, вона – маленька жвава щебетушка. Вони тільки-но побралися. Софійка побачила мої ляльки і жваво кинулася до них. А я ще соромилася, що не можу їх кинути, і ми почали разом гратися. Софія Віталіївна, шепелявлячи, як справжня дитина, з великим захопленням оповідала, як вони обдурили попа, що не хотів їх вінчати, бо не виходили года».
Між тим шлюб виявився міцним і щасливим, і у ньому у Старицьких народилося четверо дітей.
«I have a dream» на український лад
Інша любов всього життя Михайла Старицького – театр. Слова про корифея українського театру або про «батька», як називав драматурга Іван Франко, не порожні. У розвиток українського театру він у безпосередньому сенсі вкладався повністю – і душею, і власними коштами. Подібна жертовність прогнозовано оберталась серйозним вильотом у копійчину і надалі – фінансовими труднощами.
У 1871 році Старицький разом з Лисенком організував «Товариство українських сценічних акторів» – першу українську театральну трупу, з якої згодом вийшло багато українських акторів. У 1883 році йому було запропоновано очолити іншу професійну трупу, яка згодом стала відома як Театр Корифеїв, її за рік до цього створив Кропивницький, який виконував у ній функції режисера. Аби театр повноцінно працював та розвивався, Михайлові Петровичу довелося продати власний маєток. У київському будинку на Лук’янівці, де деякий час мешкали Старицькі, була влаштована майстерня з пошиття костюмів, там створювалися декорації до вистав, там же була й репетиційний «пункт». Попри те, що «відбивати» вкладені кошти доводилося величезними зусиллями, провідним акторам театру – Марку Кропивницькому, Марії Заньковецькій, Миколі Садовському, Панасу Саксаганському – він платив підвищені зарплати, як у Санкт-Петербурзькому імператорському театрі.
Театр Корифеїв
Довго це тривати не могло: у всі часи мистецтво було справою неприбутковою. Тому Старицький запропонував акторам працювати на паях, але це не викликало у них особливого ентузіазму: метри, яким він платив високу зарплатню, пішли, а залишилися лише молоді актори. Щоб прогодувати сім’ю, Старицький вимушений був займатися іноземними перекладами (він вважається першим перекладачем Шекспіра українською мовою), а згодом і взагалі полишити театр і заглибитись у літературу.
А ще Михайло Старицький – автор багатьох неологізмів в українській мові, за них свого часу він отримав не стільки схвалення, скільки критики. Саме він ввів у обіг такі слова як «маєво» (обрії), «заласся» (насолода), «колоть» (бунт), «борвій» (буревій) та інші. Ви будете здивовані, але на дослідницькому рівні стверджується, що слово «мрія» теж винайшов драматург. Залишається відкритим питання, як до Старицького українці обходилися без «мрії», і яке слово вживали натомість?
Не плагіатор, а інтерпретатор
У 130 номері петербурзької газети «Мировые Отголоски» від 13 травня 1897 року була надрукована стаття під назвою «Драматурги-хижаки» за авторством Ізмаїла Александровського. А у липні 1897 року на ім’я прокурора Петербурзького окружного суду надійшла приватна скарга від дворянина Михайла Старицького. У ній зазначалося, що «стаття ця як за змістом, так і за окремими висловами складає суцільну вкрай грубу образу за допомогою зловмисної та обміркованої брехні». Старицький також зазначав, що пан Александровський безцеремонно переслідує його як «малоросійського письменника» ще починаючи з 1893 року і має на меті ніщо інше, як публічно принизити його та познущатися.
Звинувачення у плагіаті драматургу доводилося чути у своєму житті неодноразово. Те, чим займався Старицький, по суті вважалося переробкою, або, сучасною мовою, адаптацією п’єс маловідомих на той час авторів, а також інсценізацією прозових творів українських, російських та європейських письменників. За його задумом, він мав удосконалювати їх і за допомогою власної театральної трупи робити більш популярними. Хоча у вже перероблених п’єсах стояло прізвище лише одного автора.
Окрім вже згаданих і найвідомішої «За двома зайцями», це торкнулося багатьох інших творів, автором яких вказаний Старицький. Водевіль «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» – це переробка одноактних жартів Леоніда Глібова «До мирового» та Олексія Шаховського «Сварка або два сусіди». П’єса «Різдвяна ніч» – переробка повісті Миколи Гоголя «Ніч перед Різдвом», а драма «Ніч під Івана Купала» (порівняйте з назвою твору Гоголя «Вечір проти Івана Купала») – обробка однойменної повісті російської письменниці Олександри Шабельської. До речі, коли трупа Старицького приїхала до москви грати цю п’єсу, Шабельська прийшла після вистави за куліси та влаштувала щось типу розборок, вимагаючи, щоб надалі на афішах вказувалося її ім’я.
На відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві, 1903 рік. Зліва направо Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко
Драматичний етюд «Зимовий вечір» – інсценізація оповідання польської письменниці Елізи Ожешко. Марко Кропивницький взагалі вважав, що у п’єсі «Не так склалося, як жадалося» Старицький вкрав у нього сюжет твору «Доки сонце зійде, роса очі виїсть».
Міфи про те, що раніше суди були більш ефективними і швидше працювали – лише історична вигадка, бо скаргу Михайла Старицького розглядали… чотири роки, призначивши судове засідання аж на 19 листопада 1901 року, тобто, як могли пожартувати свідки тих подій, вже у наступному столітті. Через хворобу сам драматург не зміг взяти участь у засіданні, його представляли київський адвокат Лев Куперник та донька Людмила Старицька-Черняхівська. Зрештою на тому засіданні суд визнав безпідставними звинувачення письменника у плагіаті, а Ізмаїла Александровського – винним у наклепі, та, враховуючи ряд обставин, присудив йому 7 днів в’язниці та відшкодування витрат на судову справу.
Цікаво, що цей епізод стосунків з правоохоронцями був не єдиним у біографії Старицького. Низка джерел стверджують, що у Центральному історичному архіві УРСР було знайдене свідчення про те, що «поміщик-дворянин Михайло Старицький, що має дружину Софію та чотирьох малолітніх дітей, підозрюється в участі у вбивстві барона Гейкенга» та «взагалі проявляє політичну неблагонадійність з дружиною та у інших випадках». Детальних подробиць цієї справи майже немає, відомо тільки що у 1879 році письменник вимушений був залишити Київ, і за деякими свідченнями, тимчасово переховувався за кордоном.
Фото: wikipedia.org
