Ганна Шоботенко 
Сьогодні метрополітен Нью-Йорка є найбільшим у світі: він нараховує 472 станції і 36 ліній. Довжина експлуатованих шляхів сабвея (англ. Subway – підземна дорога) становить 1370 кілометрів, а кількість перевезених щодня пасажирів сягає 5 мільйонів за день! Але мало хто знає, що у сучасної нью-йоркської підземки був «дідусь» – пневмозалізниця, історія якої заслуговує на окрему розповідь.
Людей, як конверти
У другій половині 19 століття Нью-Йорк, як і зараз, був одним із найбільших культурних, соціальних та економічних центрів США. Місто швидко розвивалось, люди приїжджали до мегасіті у пошуках заробітків та кращого життя. Через збільшення населення пересування вулицями ставало дедалі проблематичнішим: затори на шляхах стали великою проблемою містян та влади.
Першим це завдання спробував розв’язати винахідник Альфред Біч: надихнувшись ідеєю першої лондонської лінії пневмопошти, яка з’єднувала Лондонську фондову біржу і будівлю Головного телеграфу, він слушно вирішив, що за допомогою енергії стисненого повітря можна переправляти не тільки листи, а й людей.
Приміщення пневмопошти у Філадельфії
Тож Біч створив конструкцію у вигляді дерев’яної пневматичної труби і гігантського роторного нагнітача, що штовхає рейками вагон. На той час ідея виглядала досить дивно, але навіть тоді вже можна було визнати її очевидним прогресом і кроком вперед. Задум реалізували, і пневмотунель був побудований з розрахунку перевезення 22 осіб одночасно.
Шик, блиск, фонтан та піаніно
Ця незвичайна конструкція викликала неабиякий інтерес і захоплення у населення: ще б пак, адже пасажирів зустрічала чистеньке та яскраво освітлене підземне приміщення з фонтаном і тунелем, облицьованим білою цеглою (вже за одне те, що станція разюче відрізнялася від темних і сирих підвалів того часу, пасажири мали закохатись у пневмозалізницю! 🙂 ) Що вже казати про піаніно, яке розважало приємною музикою у залі очікування!
Всередині вагону здивування та захоплення пасажирів тільки підсилювались, бо інтер’єр вражав розкішними плюшевими кріслами та коштовними аксесуарами і оздобленням у стилі вікторіанської епохи. Тільки за перші два тижні роботи компанія Біча продала понад 400 000 квитків за ціною чверть долара за проїзд (зараз ця вартість складає більш як 10$).
Кількість поїздок постійно збільшувалась, але врешті-решт пневмозалізниці не вдалося розвинутись далі: Альфред Біч був талановитим винахідником (він, до речі, створив також тунельний щит для прокладання підземних шляхів, а ще – друкарську машинку для сліпих), але він не мав необхідної підприємницької жилки. Свої корективи у плани будівництва країни та міста внесла і економічна криза та конкуренти, що не спали. 1873 року компанія винахідника збанкрутувала, і розчавлений поразкою Альфред Біч намагався здати підземне приміщення під тир і винний склад, але успіху в цьому не досяг. Проєкт тимчасово заморозили, допоки з невідомих причин та обставин не згоріла єдина пневмостанція.
Альфред Біч більше не став випробовувати долю, залишив винахідництво та пішов у видавницьку діяльність, ставши редактором науково-популярного журналу Scientific American, яке існує і донині.
Батьком же сучасного метро став надзвичайно талановитий інженер та майстер на всі руки Вільям Барклай Парсонс, який створив перший затверджений для будівництва план підземної мережі. Через кілька років метробудівники, що тягнули лінію підземки, натрапили на забитий, але неушкоджений тунель Альфреда Біча з залишками вагону, прохідницьким щитом та піаніно у залі очікування.
А офіційний запуск метро у тому вигляді, яким жителі американського мегаполісу користуються і донині, стався 27 жовтня 1904 року. Але то вже зовсім інша історія…
Фото: habr.com, dzen.ru
