Юлія Кириленко 
Зараз досить важко усвідомити, що якихось 150 років тому жінка в Україні сприймалася лише як гарна господиня, мати та дружина. Вважалося, що освіта з наукою їй були ні до чого, і тому навіть панянки з заможних родин іноді мали зовсім мінімальну, зазвичай домашню, освіту.
Саме в таких умовах зростала маленька Христинка Журавльова. Незважаючи на те, що її батько сам був вчителем, здобувати знання дозволяв він лише своїм синам. Проте саме цій дівчинці у майбутньому судилося перевернути уявлення громадськості про жінку як особистість. Вона стала «піонеркою» у світі жіночої освіти, повсякчас стикаючись з жорсткою критикою, осудом суспільства та нерозумінням колег.
Загалом, сама Христина є досить неоднозначною особистістю. В одних джерелах вона постає як надто жорстока та конфліктна людина. Інші вказують на її здатність йти на компроміси, які інколи навіть шкодили їй самій. Проте, як би там не було, але своїм життєвим кредо сама письменниця і педагогиня назвала «бажання навчити грамоти якомога більше жінок». Якою ж вона була – Христя Алчевська, як склався її життєвий та творчий шлях?
Підслухані уроки дитинства та молоді літа
Христина Алчевська (у дівоцтві – Журавльова) народилася у невеличкому містечку Борзна, що на Чернігівщині, 16 квітня 1841 року. За два роки її родина переїхала до Курська, куди перевели працювати її батька, і де, по суті, і пройшло її дитинство та юність.
Про батька у Христі залишилися неприємні спогади. Працюючи вчителем, він насправді ненавидів дітей і часто піднімав руку на своїх синів та кріпачок дружини, які служили в його домі. Мама дівчинки була донькою генерала, героя війни 1812 року, здобула гарну освіту у Смольному та навіть співала свого часу при дворі царя. На відміну від свого чоловіка, вона була дуже ніжною і щирою людиною, яка мала світлий розум. Можливо, саме від неї на генному рівні маленька Христинка отримала величезне бажання вчитися. А між тим, батько категорично був проти такої затії – переконати його не змогли ні вмовляння дружини, ні сльози доньки. Він найняв вчителя лише для своїх синів, строго заборонивши дівчинці навіть наближатися до кімнати, де проходили заняття.
Христина послухала батька лише частково: вона не заходила до кімнати, але сиділа у коридорі, ретельно вслухаючись у те, що розповідав вчитель. Так вона опанувала абетку, а потім самостійно виконувала все, що задавав хлопцям вчитель. Врешті-решт вона обігнала своїх братів по рівню знань. Таке свавілля дуже не сподобалося батькові, і він, не зважаючи на успіхи доньки, наказав не допускати її до класу взагалі.
Але жага до знань у дівчинки виявилася сильнішою – далі вона здобувала освіту потайки, за підтримки лише матері. Вона перечитала всі книги, які були в домашній бібліотеці. Найбільше до вподоби їй були твори Шевченка, над якими вона нерідко навіть плакала. Пізніше вона почала влаштовувати імпровізовані читання для селян та кріпаків.
Олексій і Христина Алчевські. 1860-ті роки
Коли Христині було 16 років, її спіткало велике нещастя – раптово померла мама. І лише книги допомогли дівчині притамувати біль втрати. Христина почала відвідувати літературні гуртки, де читалася заборонена література. Захоплюючись Герценом, вона наважилася написати йому листа, і на превелику радість для себе, незабаром отримала від нього відповідь. Таким чином між ними зав’язалося листування, де дівчина писала йому про своє бачення народної освіти. Її вірші та статті, які виходили під псевдонімом «Українка», Герцен публікував у прогресивній газеті «Колокол» в Лондоні. Одна з таких публікацій випадково потрапила на очі її майбутньому чоловікові Олексію Алчевському – молодому підприємцю.
Олексій став одним із найвідоміших українських бізнесменів та благодійників того часу, засновником населеного пункту на Донбасі, який зараз названий на його честь. Маючи лише два класи освіти, він також, як і Христя, навчався далі самостійно. Він побудував успішну кар’єру після відкриття чайного магазину у Харкові, а також створив разом з однодумцями харківське товариство «Громада».
Зацікавившись поезією та статтями «Українки», він написав Христині листа, на який вона відповіла. Виявилося, що у них є багато спільного – особливо те, що стосується ідей українства. Листування переросло у тривалий двохрічний роман, після чого молоді люди вирішили одружитися.
Переїзд до Харкова
Заміжжя для Христини означало зміну місця проживання на Харків, де для дівчини було більше можливостей. Саме в той період шаленої індустріалізації місто дуже швидко розвивалося. Олексій започаткував бізнес на позиках, який переріс пізніше у відкриття Харківського торгового банку, згодом він відкрив і один з перших земельних банків у російській імперії.
Христина теж не відставала від чоловіка. Вона майже відразу змогла втілити своє найзаповітніше бажання – відкрила жіночу недільну школу на безоплатній основі, де сама і викладала виключно українською мовою. Так швидко це вдалося зробити, завдячуючи Олексію, який співпрацював з «Громадою». Являючись осередком місцевої прогресивної інтелігенції, організація запрошувала видатних митців того часу. З товариством співпрацювала і Христина – і врешті-решт вона разом з чоловіком стала очільником і меценатом «Громади». Окрім того, багато хто з учасників організації брався викладати у її школі зовсім безкоштовно.
Перший рік у школі навчалося близько 50 учениць – представниць різних професій. Христя розробила певну схему поділу на групи, оскільки всі вони були різного віку та мали неоднаковий рівень освіти. Для цього кожен із майбутніх студентів мав пройти тестування.
Поступово штат навчального закладу розрісся, а з часом Алчевські відкрили ще одну школу – в селі Олексіївка на Луганщині. Саме в ній кілька років працював Борис Грінченко, збагативши після цього українську літературу першими творами, присвяченими сім’ям шахтарів. А 1896 року архітектором Бекетовим було спроектовано приміщення школи, яке Христина збудувала за власний кошт і передала у власність закладу, що на той час було безпрецедентним випадком.
Болючі компроміси
На жаль, незважаючи на освіченість, Христина так і не мала офіційного документу про освіту, а тому не мала права викладати у школі. Окрім того, владі не могла подобатися чітка орієнтованість на україномовне викладання. Алчевській доводилося займатися своєю справою нелегально. Авторитет її чоловіка сприяв цьому, і заклад Христини завжди оминали серйозні санкції.
Проте після виходу горезвісного Валуєвського циркуляру перед Алчевською постав нелегкий вибір. Вона розуміла необхідність отримання офіційного дозволу на наявність школи, але при цьому їй треба було поступитися і не викладати на уроках українською мовою. Молода жінка вирішила, що освіта для жінок є важливішою, і краще отримувати знання хоч російською мовою, аніж взагалі закрити школу. Христина склала іспит, отримавши можливість вчителювати, а її високою попечителькою стала матір майбутнього вченого Ганна Вернадська.
Заняття з Христиною Алчевською в Харківській гімназії. 1890-ті роки
А тим часом школа Христини активно розвивалася. Вона стала базовим закладом для розробки цікавих методик, які пізніше використають в засадах середньої освіти в СРСР. Наприклад, досить цікавою стала розробка щоденників учениць, де фіксувалися індивідуальні особливості та здібності кожної з них. На уроках застосовувалися методи бесіди і пояснення, а граматика викладалася у поєднанні з фонетикою.
У 70-х роках у школі з’являється велика бібліотека. Книги туди вибиралися з великою ретельністю, враховуючи побажання учениць під час бесід. Окрім того, за деякий час Х. Алчевська випустила трьохтомний бібліографічний покажчик «Что читать народу», де були зібрані відгуки, рецензії, анотації на видання українських та зарубіжних авторів. На початку ХХ століття це видання було відзначене на міжнародних педагогічних виставках в Антверпені, Чикаго й Парижі. Зараз його можна знайти у форматі онлайн.
Освітня благодійність Алчевських
Варто зазначити, що банківська діяльність чоловіка Христини забезпечувала родині досить великі статки. Наприклад, у певний час сума їх прибутків сягала близько 4 млн крб., що на теперішній вимір рівноцінне 400 мільйонів доларів. Проте родина не мала на меті примножувати свої статки, а вкладала гроші у свої проєкти. Харківська та Олексіївська недільна школа не були єдиними. Подружжя часто жертвувало гроші на інші освітні заклади – такі, як Гірничий інститут у Катеринославі (сучасний Дніпро), сільськогосподарський інститут у Харкові, а також публічна бібліотека в Сумах.
Школа-філія в Олексіївці також була збудована повністю на кошти Алчевської, яка, до того ж, була її попечителькою. На жаль, просвітницький задум Христини у цьому випадку фактично зазнав краху. Учні не мали особливого бажання вчитися, не дотримувалися дисципліни. Як рятівне коло Алчевська сприйняла своє знайомство з родиною Грінченків – Борисом та Марією. Вона запросила їх вчителювати до Олексіївки, збудувала їм будинок, встановила високу вчительську зарплатню та дала повну волю у плані методики викладання.
Читання Алчевської
Проте взаємини з Грінченками у Алчевської на склалися. По-перше, Борис не дуже був задоволений умовами в Олексіївці, а по-друге, вони разом з дружиною часто звинувачували Христину в русофільстві. Як стверджує у своїх спогадах Марія, прихильність до української ідеї в Алчевської за 30 років сильно змінилася. Грінченки висміювали показну пафосність та лицемірство Алчевських, називаючи їх українство шароварщиною. Борис та Марія дорікали за «двоєдушіє», стверджуючи, що школи Христини так і залишилися промосковськими, хоча викладали вони свої предмети українською мовою. Окрім того, сам Грінченко дуже різко розкритикував другий том збірки «Что читать народу», що образило і неприємно вразило Христину. Після цього вона все-таки внесла до третього тому українські твори і народні пісні.
Припинити співпрацю з Грінченками Алчевська вирішила після того, як Борис у відкритому листі звинуватив Алчевську у брехні – начебто вона хоче просвіти для селян, а разом з тим вони не можуть повноцінно навчатися, бо працюють на Алчевських по 15-16 годин. Цей лист її дуже образив, і Христина розірвала з ними контракт, незважаючи на те, що навчальний рік ще продовжувався.
Більше вона з ними не спілкувалася. Грінченки так і не змогли пробачити Алчевській «двоєдушності» і нездатності утримувати проукраїнську позицію до кінця.
Діти Алчевських
Наприкінці ХІХ століття сталася економічна криза. Олексій не зміг отримати позику, і в нього почалися проблеми з фінансуванням. А 7 травня 1901 року його знайшли мертвим на залізничних коліях. Причину смерті встановити так і не змогли. Христина дуже важко пережила загибель чоловіка і останні 20 років свого життя вирішувала проблеми зі школою та її фінансуванням самостійно. Вона продовжувала друкуватися в періодиці, до неї приїжджали педагоги для опанування методик.
1917 рік приніс велике горе для Христини: у Баку під час гастролей прямо на сцені помер від хвороби її син. У той же період більшовики відібрали будинок у родини Алчевських. Сама Христина пішла з життя 15 серпня 1920 року.
Родина Алчевських у повному складі. У центрі — Олексій Алчевський, Христина Алчевська; зліва направо — Іван (сидить), Ганна, Григорій, Дмитро, Микола; на колінах — наймолодша донька Христя. 1880-ті роки
Згадуючи цю унікальну родину, обов’язково треба сказати і про інші їх таланти. Сім’я виховала шістьох дітей, кожен з яких досяг значних висот у своїй справі.
Дмитро – старший син – працював у царині природничих наук, написав багато наукових праць у званні кандидата наук. Іван Алчевський був відомим співаком, маючи гарний тенор. За свою 16-річну кар’єру він виконав 55 оперних партій, співав українські народні пісні. Були в його репертуарі і твори рідного брата – Григорія.
Ще один син Микола і донька Ганна працювали разом з Христиною у школі. Чоловік став автором багатьох посібників, створив україномовну абетку для дорослих. А згаданий раніше Григорій був композитором: він оброблював українські та російські народні пісні, поклав на музику вірші Шевченка.
Христина Алчевська недаремно вважала, що змінити державу може лише молодь. Саме тому вона дбала про виховання молоді усе своє життя. Вона виховала прекрасних своїх дітей, троє з яких стали окрасою української культури. Вона дала освіту сотням дітей у своїх школах. Її літературні бесіди з дітьми як педагогічний метод використовують у школах і донині. Дійсно, життя, яке варте екранізації. Що ж, почекаємо талановитого сценариста…
Фото: genderindetail.org.ua, uk.wikipedia.org
