Сергій Гулюк 
У 2016 році кіноглядачі США, а згодом – й усього світу, побачили нову стрічку Клінта Іствуда «Диво на Гудзоні» засновану на подіях, що сталися 15 січня 2009 року, коли американський пілот Чеслі Селенбергер дивовижним чином здійснив посадку літака «Airbus» на холодні води річки Гудзон у Нью-Йорку. Роль цього пілота у фільмі виконав Том Хенкс, але не така велика кількість людей у світі знала про те, що за сорок років до цього подібна історія трапилася в Україні.
Вікно у бурштинову Європу
Що таке країни Балтії у період панування радянської імперії? Маленька, але цілком легальна шпарина у іншу реальність та більш цивілізований світ, шматочок Європи серед п’ятнадцяти республік, які ніби й були сестрами, але тільки в уяві пануючих комуністичних ідеологів. «Прибалтика», як її тоді називали, була вже майже закордоном, і це попри розповсюджену у ті часи приказку з дивним змістом: «Куріца – нє птіца, Болгарія і Польша – нє заграніца», а також постійні неоднозначні жарти про Фінляндію, як шістнадцяту республіку Союзу.
А приїхавши до Латвії, Литви чи Естонії, ви автоматично занурювались у європейський, як кажуть нині, вайб: інший темперамент населення та інші манери поведінки, неспішність та розсудливість, навкруги – старовинна архітектура, дивовижна природа: невипадково ж більшість «закордонних» сцен у радянському кінематографі знімалася саме у балтійських республіках. І, звичайно, курорти: Ризьке узмор’я, Паланга, Пярну, Юрмала: за комфортом вони не поступалися прославленим оздоровницям Криму та Кавказу, і придбати путівку до «майже закордону» було не так легко.
Щоправда, прохолодний балтійський клімат, який навіть влітку славиться своєю суворістю, значно відрізняється від тієї ж середньої кримської температури, яка разом з іншими принадами українського півострова вабила тисячі громадян з усього СРСР. Можливо з цих міркувань, а також для втілення взаємних естетичних та життєвих потреб жителів двох республік у 70-ті роки минулого століття було організовано авіаційне сполучення за маршрутом Каунас-Київ-Одеса-Сімферополь з транзитною посадкою в українській столиці. Презентація рейсу, якщо вдаватися до сучасних термінів, та його перший політ літаком «Як-40» були призначені на 2 червня 1976 року. Як кажуть, ніхто і гадки не мав, що дебютний рейс нового напрямку обернеться неймовірною пригодою, яку інакше як дивом не назвеш.
Аеропорт Каунас
Стюардеса на ім’я Рита
Літак «Як-40» з бортовим номером «СССР-87541» було випущено 30 липня 1975 року. Невеликий за розмірами борт належав литовському управлінню цивільної авіації компанії «Аерофлот» та призначався для регулярних пасажирських рейсів з Литви до України. Той самий стартовий рейс відбувся майже через рік і був справді презентаційним, бо окрім звичайних пасажирів, які придбали квитки до Одеси та Сімферополя, на борту літака були журналісти, що таким чином тестували новий маршрут у такому собі міні-прес-турі. Загалом 28 пасажирів. Перед польотом відбувся навіть урочистий мітинг, та грав оркестр.
З Каунаса до Києва летіти менше ніж півтори години, і за спогадами тих, хто перебував всередині літака, атмосфера у пасажирському салоні була легкою та невимушеною. Приблизно, як у віршику з дитячих книжок тієї пори: «У крісло сів, сніданок з’їв. Що таке? Вже прилетів». Пасажири жартували, ділилися планами щодо перебування у родичів в Україні, демонстрували подарунки, пригощали одне одного цукерками «Взльотниє» (хто пам’ятає ці м’ятні «аерофлотівські» артефакти?), палили (так-так, паління на бортах літаків тоді ще дозволялося, остаточно на усіх рейсах світу його відмінили аж у 2000 році!).
І ось вже починалася посадка літака, борт поступово починав знижуватись, і за вікнами ілюмінаторів вдалині почали проглядатися контури міста та жилих масивів. Стюардеса Рита Мотова, для якої це був лише другий рейс у житті, розповідала, що у цей момент перебувала у останньому ряду салону, невимушено спілкуючись з журналістами. Все ніби йшло за планом. Як раптом водночас настала абсолютна тиша. Спеціалісти одразу би запідозрили, що це могло свідчити про те, що замовкли усі двигуни літака одночасно. І першим на це звернув увагу один з журналістів, який мав за плечами військовий досвід – тиша літака при посадці була аж занадто підозрілою. Стюардеса Мотова тієї ж миті вирушила до кабіни команди пілотів на чолі з командиром Вікторасом Штілюсом аби з’ясувати що сталося. Пізніше цей похід Рити стане приводом для розповсюджуваних Києвом чуток про те, нібито стюардеса понесла до кабіни пілотів напої, а потім випадково зачепила важелі, що призвело до зупинки усіх двигунів. Насправді все було по-іншому.
Стюардеса Рита Мотова
Рибалкам, які регулярно проводили своє дозвілля на Лівому березі Дніпра, до шуму літаків та їхньої появи у повітряному просторі української столиці було не звикати: одні прямували на посадку до Борисполя або ж навпаки набирали висоту, піднімаючись вгору. Ті, що заходили у міський простір, на південно-західну його частину, зазвичай робили посадку у аеропорту «Жуляни», як планував зробити цей «Як-40», що прямував того літнього дня з литовського міста Каунас. Але те що побачили громадяни з вудочками зранку 2 червня 1976 року неподалік місцевості Осокорки не співпадало з їхньою уявою та з жодним із свідомих льотних маршрутів: літак, що без жодного звуку повільно спускається вниз, іншими словами – планує туди, де немає жодних льотних смуг чи якихось умов для посадки. Навпаки – навколо сама водойма, і навіть непрохідна болотиста місцевість. Повільно плануючи, «Як-40» спускався кудись у напрямку Осокорківських озер, і ті, хто встиг швидко прийти до тями, спостерігаючи побачене, вже приготувалися почути та побачити гучний вибух, але замість цього спостерігали… потужний фонтанний каскад, який піднявся вгору на десятки метрів, немов гейзер, а коли потужна хвиля бурхливої води знову опустилася на землю, то перед очима киян постало справжнє диво: цілий, та практично непошкоджений літак з надписом «Аерофлот» стояв просто посеред місцевого болота. Через деякий час роздалося глухе ревіння мотоциклу – до місця події у службовому мотоциклі з коляскою крізь водні перешкоди прямував черговий міліціонер.
Не кожен «Як» долетить до середини Дніпра
Під час заходу на посадку за нормальних метеорологічних умов на висоті 700 метрів екіпаж літака отримав вказівку диспетчера взяти висоту у 400 метрів. Командир наказав бортмеханіку Льонгінасу Сінкявічусу переключити двигуни у режим «малий газ» і почав знижувати літак. Та варто зазначити одну деталь, яка, можливо, має значення у цій історії: для Сінкявічуса це був лише другий політ (за день до цього – перший), він лише нещодавно випустився з училища, і практики до цього не мав. Невідомо з яких причин, можливо від хвилювання, він повернув не ті важелі, і усі три двигуни літака зупинилися. Завести їх знову на висоті 400 метрів було практично неможливо, земля була вже зовсім близько, літак фактично перетворився на планер.
Командир екіпажу Вікторас Штілюс
Перша думка пілотів: саджати машину на Дніпро, що виглядало малореалістичним сценарієм, і до річки ще треба було трохи долетіти. Другий пілот Генрікас Віткусас побачив за курсом болотисту місцевість – ті самі Осокорківські озера, які на той момент були заболоченим мілководдям з твердою луговою землею. Це був шанс. Та вочевидь доля вирішила випробувати пілотів до останнього: просто по курсу літака, саме у тому місці, де планувалася спонтанна посадка, виднілася лінія високовольтної передачі. Пролетіти над нею було вже неможливо – літак знижувався, і тоді було прийняте ще одне дивовижне рішення, а втілення його було справді фантастичним: направити машину під опорою, не зачепивши при цьому ні стовп, ні проводи, що звисали. Як це вдалося литовським пілотам – сьогодні досі не до кінця зрозуміло, але вже за лічені секунди «Як-40» буквально «скакав» болотистою місцевістю Осокорків, влаштувавши той самий «каскад фонтанів», який з дніпровського берега спостерігали київські рибалки. «Проскакавши» таким чином близько кілометру, літак уперся у невеличку водойму, зачепивши правим крилом водяну гладь, і нарешті зупинився.
Аварійна посадка літака на озеро в Осокорках
За порятунок – незначне покарання
Що відбувалося у ті хвилини всередині літака найкраще знають тільки ті 28 пасажирів, які були у салоні, включаючи стюардесу Риту Мотову. Сама вона потім стверджувала, що особливого хвилювання серед них не спостерігалося, можливо тому, що майже ніхто не здогадувався про те, що сталася аварія, і літак робить зовсім не планову посадку і аж ніяк не у аеропорту «Жуляни». До того ж, все відбувалося дуже швидко, і навіть якщо пасажири встигли злякатися чи щось запідозрити, то вже під час того самого «галопу» болотом та після остаточної зупинки, картина у салоні, за спогадами стюардеси, була не з приємних – заляпані болотним брудом ілюмінатори, а у задній частині салону почала збиратися вода. Тепер існувала небезпідставна загроза того, що потужний за вагою літак може поглинути болото.
На щастя, за лічені хвилини до місця пригоди дісталися спочатку міліціонери, потім прибув гелікоптер з рятівниками та медиками, а пасажирів евакуювали за допомогою гумових човнів. Ніхто з них не постраждав і навіть не травмувався. Що цікаво, того ж дня пасажири продовжили політ до Одеси та Сімферополя на резервному літаку, і летіти відмовився лише один з них.
А от екіпаж того рейсу у Києві затримався на декілька днів. Пілотів відвезли до одного із столичних пансіонатів, де правоохоронці проводили допити про інцидент, що стався. Врешті комісія Міністерства цивільної авіації дійшла висновку про те, що «причиною зупинки двигунів у повітрі стало переведення бортмеханіком малого газу у положення «стоп». Слідством встановлено, що підготовка екіпажу до виконання польоту організована незадовільно».
Суд міста Києва визнав бортмеханіка Льонгінаса Сінкявічюса винним та засудив його до чотирьох років умовно, а також зобов’язав його відшкодувати матеріальний збиток у розмірі 10 тисяч карбованців (при середній зарплаті на той час у 130 карбованців йому довелося це робити, певно, не один десяток років). Другий пілот отримав догану. Командира екіпажу Віктораса Штилюса на три місяці було переведено у другі пілоти. Після відбування покарання він повернувся у крісло командира літака «Як-40», але через чотири роки за власним бажанням залишив авіацію.
У озерах Осокорків ця машина перебувала недовго – вже наступного дня за допомогою тросу та тягача її витягали з болотної місцевості, а потім, попередньо прибравши одну високовольтну лінію та створивши штучну зльотну смугу, підняли у повітря та направили до Жулян. Після недовгого ремонту у Білорусі, літак «Як-40» з бортовим номером 87541 знову повернувся до Каунаса і продовжував польоти за тим самим маршрутом. У 2006 році на його фюзеляжі з’явився український прапор, а з лютого 2017 року та сама легендарна машина увійшла до складу української компанії «Мотор-Січ». З Жулянами їй якось з самого початку не щастило – у грудні 2018 року цей літак знову зазнав аварії саме у цьому аеропорту та отримав незначне пошкодження, зіткнувшись з наземною технікою.
«Як-40»
Про подію, що сталася у червні 1976 року, за усіма правилами радянських медійних стандартів у пресі не було сказано ані слова – і це враховуючи те, що на його борту летіли переважно журналісти. Що і породило купу місцевих пліток – від гучних вибухів, які нібито чули на Осокорках, до нібито затонулого літака, на місці якого потім виросла житлова висотка. Можливо, коли-небудь про це знімуть власне «Диво на Гудзоні».
Том Хенкс у фільмі «Диво на Гудзоні»
Фото з відкритих джерел
