Ольга Клейменова 
Рівно 85 років тому Альфред Гічкок (1899-1980) зафільмував шпигунський детектив «Леді зникає» – одну з останніх картин, що передували його переїзду з Англії до Голлівуду. 75 років тому він створив свою першу кольорову стрічку – «Мотузка». І саме тоді, 1948-го, почав самостійно продюсувати власні проєкти. 65 років тому його доробок поповнився фільмом «Запаморочення», одним з найкращих зразків детективної класики. І, врешті, 60 років тому на екрани вийшла стрічка «Птахи» – хрестоматійний кінотвір, в якому фірмовий режисерський прийом Гіча – саспенс – розкрився повною мірою.
Епізодична поява Гічкока у фільмі «Леді зникає» (1938)
Саспенс – напруга в очікуванні жаху, що змушує холодіти. Це такий собі інструмент влади над глядачем, який завмер на краю моторошної безодні. Коріння гічкоківського саспенса бере початок у стінах лондонського єзуїтського коледжу святого Ігнатія, куди майбутній король трилера вступив семирічним хлопчиком і де вперше зіткнувся із суворою реальністю.
Його зрілий образ далекий від епітетів «несамовитий» або «шалений». Жорсткий гострий погляд на одутлому обличчі відображає помсту світу за власні страхи, що раз у раз вклинювалися в довгий, виписаний соковитими мазками земний шлях режисера.
Варто було б поставити пам’ятник його татку-бакалійнику, який зробив маленького Альфреда жертвою своїх комплексів. Історія фобій майбутнього кінематографічного світила почалася з дрібної провини. За неї батько посадив сина в каталажку: попросив поліціянтів заарештувати не на жарт переляканого пацана. Це була перша велика образа, що відбилася на чистому пергаменті несформованої особистості.
Батько і маленький Альфред на поні
Коли Альфред навчався в єзуїтському коледжі, інженерно-штурманській школі, працював у телеграфній компанії, писав оповідання, вивчав живопис та займався візуальною рекламою, він не забував про те перше несправедливе покарання. І протягом усього періоду раннього самоствердження ніби намагався довести світові, що невинний.
Проте чи не жорстокість батька-невдахи стала поштовхом для злету Гіча? Можливо, саме завдяки їй у власному житті він все влаштував по-іншому.
До Голлівуду Альфред Гічкок потрапив у 40 років, зробивши до цього помітні кроки у британському кіно. Зокрема, знявши першу тамтешню звукову картину «Шантаж». У якомусь сенсі він назавжди залишився англійським режисером. Зокрема, тому, що його фірмове екранне самокопання не є пріоритетним для американського кіно. Цим самокопанням, тривожним й нищівним, просякнуто більшість стрічок, створених Гічкоком на батьківщині та в Америці.
Він стояв не лише на початку трилера як жанру, а й на початку кінематографа як такого. Перші кроки в кіно Альфред Гічкок зробив на зорі 1920-х в англійській філії американської студії, з якої згодом виросла компанія Paramount. Він стартував з дизайну титрів, а потім таки дорвався до режисури. 1925-го спільно з німцями створив свій перший повноцінний фільм – «Сад насолод». Роком пізніше зафільмував перший власний трилер «Квартирант». А далі знімав, як навіжений, один фільм за одним, нерідко – по кілька на рік. Лише впродовж 1930-го плодовитий режисер видав на-гора п’ять стрічок. Наприкінці життя в його творчій колекції налічувалося 55 повнометражних картин.
Скульптура, присвячена Гічкоку, на території Gainsborough Pictures у Лондоні. Фото: www.flickr.com
Альфред Гічкок, який затримався у Штатах на все життя, легко пеленгував у свої проєкти зірок першого ешелону. Був правдивим гурманом, що дозволяв собі перебирати найталановитішими лицедіями. І вони не опиралися. Навпаки: їх немов магнітом тягнуло до цього самого саспенса. Марлен Дітріх, Грегорі Пек, Інгрід Бергман, Джиммі Стюарт, Тіппі Хедрен, Кері Грант, Грейс Келлі, Ентоні Перкінс, Віра Майлс – лише деякі з обранців кіношного бога.
Кері Грант и Джоан Фонтейн у фільмі «Підозра» (1941)
У 1960-их, у розквіті кар’єри, Гічкок викристалізувався в теоретика і практика параної. Він вичавлював особистий страх по краплях, що перетворювалися на кіно. Кожна стрічка ставала етапною для історії екранного мистецтва.
«39 сходинок» (1935) і нині вважають еталоном комедійного трилера. А його перший американський фільм «Ребекка» (1940) відразу отримав «Оскара». Апологетом екранних жахів режисера остаточно визнали після фільму «Психо» (1960). Його Гіч знімав на телевізійній техніці за невеликі гроші (близько 807 тис. доларів). Ще до виходу картини на екрани їй пророкували фіаско через «аномальний», за мірками тих часів, матеріал. Однак прогнози не виправдалися. Фільм багаторазово окупився, зібравши у прокаті $32 млн доларів. А Гічкок подолав ще одну особистісну планку: став голлівудським мільйонером.
Гічкок під час зйомок легендарної сцени в душі. Фільм «Психо» (1960)
Вище згадувана картина «Птахи» знімалася вже за $3,3 млн та окупилася більш як утричі. Цей фільм, як і «Психо», змушує глядача зазирнути в очі невідомості та усвідомити невідворотність трагедії, що чекає кожного десь за рогом.
Він відслужив сповна своє XX століття та пішов за небокрай 1980-го. По собі залишив фільми – численні свідчення життєлюбства. Бо страх смерті є нічим іншим, як зворотним боком любові до життя.
Після Гіча розпочалася ера пародій на трилер – того самого низькопробного паталогоанатомічного продукту, яким загодовують публіку студії категорії В.
Заплющуючи очі на цей сурогат, укотре згадуємо Альфреда Гічкока. Знімаємо стреси й трощимо фобії за допомогою його фільмів, що вже давно не видаються страшними. Бо не можна боятися того, що зветься справжнім кіно.
Мурал на будинку, що стоїть на місці того, де народився Альфред Гічкок. Фото: Spudgun67
Вибрана фільмографія. «Сад насолод» (1925), «Людина, що надто багато знала» (1934), «Молодий і невинний» (1937), «Леді зникає» (1938), «Іноземний кореспондент» (1940), «Диверсант» (1942), «Дурна слава» (1946), «Справа Парадайна» (1947), “Мотузка” (1948), “Страх сцени” (1950), «Незнайомці у поїзді» (1951), «Вікно у двір» (1954), «Впіймати злодія» (1955), «Запаморочення» (1958), «Психо» (1960), «Птахи» (1963), «Марні» (1964), «Розірвана завіса» (1966), «Топаз» (1969), «Сімейна змова» (1976).
Фото: en.wikipedia.org
