Інна Тихонова 
Залишений син і кохання лесбіянки, робота у розвідці та заборона в США – цікаві факти з життя «мами Карлсона».
Родом із дитинства
Авторка трилогій про Карлсона і Пеппі Довгупанчоху народилася на хуторі Нес неподалік містечка Віммербю в Смоланді – мальовничій провінції у Швеції, де дочка фермерів-селян Самуеля Августа Ерікссона та Ханни Йонссон з’явилася на світ 14 листопада 1907 року.
Астрід (стоїть третя зліва) з батьками та братом і сестрами
У сім’ї було четверо дітей (три дівчинки та старший хлопчик), і всі вони, за іронічним зауваженням письменниці, незважаючи на повну свободу в іграх, вижили. Дитячі пригоди Астрід Емілії Ерікссон, її брата та подруги увійшли до багатьох книжок казкарки та вплинули на її світогляд. На думку Ліндґрен, дітям не треба заважати стрибати зі стогу сіна та дров’яної купи, лазити по дахах та деревах.
Заплямувала репутацію
У 17 років бунтарка з патріархального Віммербю все ж таки «випросила» батьківське засудження, з’явившись у лютеранській громаді у брючному костюмі та з хлопчачою стрижкою. А далі на маму з татом чекав ще й не такий «сюрприз».
Астрід Ерікссон, 1924 рік
Влаштувавшись стажером до місцевої газети «Віммербю тиднінг», дочка завагітніла від боса. Із батьком майбутньої дитини дівчину розділяла 30-річна різниця у віці. На той момент шеф видання Аксель Густав Райнхольд Бломберг був одружений та виховував сімох дітей. Щоб уникнути пересудів, Астрід звільнилася і поїхала народжувати до сусідньої Данії, де самотні жінки могли не називати ім’я батька дитини. «До цього у нашого роду була незаплямована репутація, мої релігійні батьки засуджували народження дітей поза шлюбом, і тут таке трапилося зі мною», – писала молода мати-одиначка «подрузі по нещастю», яка теж змушена була залишити свого малюка тим самим прийомним батькам, що й Астрід. Народжений 4 грудня 1926 року син Ларс три перших роки залишався в чужій країні і в сторонніх людей – у прийомній сім’ї під Копенгагеном, і ці спогади картали душу Ліндґрен до кінця її днів.
Літературний матеріал
У 1929 році Астрід отримала секретарську посаду у Стокгольмі. Нова робота в Королівському товаристві автомобілістів принесла їй нового обранця: за два роки з привабливою співробітницею одружився керівник Нільс Стуре Ліндґрен. Відразу після одруження молодята забрали сина Астрід, і мамин чоловік дав пасинкові своє прізвище. А згодом усиновленого хлопчика визнав і біологічний батько (Ларс отримав свою частку у спадок).
Діти Астрід Ліндґрен
Перш ніж подарувати йому молодшу сестричку, Астрід компенсувала свою колишню відсутність кількома роками невідлучного перебування поруч із сином. А народивши в шлюбі з Ліндґреном 21 травня 1934 доньку Карін, домогосподарка примножила матеріал для своїх творів: сюжети для казок їй підказували власні діти. Літературним матеріалом стала історія прийомної сім’ї: повість письменниці «Міо, мій Міо!» (1954 рік) розповідає про страждання покинутої дитини у прийомних батьків. І взагалі тема дитячої самотності червоною ниткою проходить через усю творчість письменниці.
На боці дитини
Власну творчу місію авторка бачила у тому, щоб втішити дитину, і завжди була на її боці. Але суспільство до такого погляду на дітей не було готове, і перший рукопис про руду бестію Пеппі Довгупанчоху в 1944 році видавництво «Бонієр» відхилило. Лише після перемоги автора у конкурсі на краще чтиво для дівчаток (іншу її повість було оцінено другою премією), видавництво «Рабен і Шегрен» за рік ризикнуло надрукувати заодно і тираж «Пеппі».
Рукопис книжки про Пеппі Довгупанчоху
Історія про Довгупанчоху здійснила революцію в дитячій літературі. Образ 9-річної хуліганки-сироти, яка живе з мавпочкою та конем без батьківського гніту, реалізуючи дитячу мрію про вседозволеність, виявився повною протилежністю тодішньому ідеалу доброчесної дівчинки. Але саме те, що викликало протест у батьків, і приваблювало дітей: відсутність моралізування та настанов. Авторка уперше переглянула традицію зображати маленького героя «недоістотою», яка потребує виховання. На життя Астрід дивилася очима дитини і керувалася логікою її мотивів.
Письменниця за роботою
Популярність таких книг у тих, кому вони адресувалися, привела Ліндґрен у редакторське крісло: на роботі у видавництві, яке опублікувало спірний твір, письменниця затрималася до пенсії і видала там вісім десятків власних творів. Тим часом повісті Астрід цензурувалися у Франції (трилогія про Пеппі і книга про домашнє насильство видавалися в редагованих варіантах) і заборонялися у США (в 17 штатах читачам були недоступні повісті про пустуна Карлсона як шкідливі для виховання дітей та підривні для авторитету старших).
Тіні минулого
За роки діяльності Ліндґрен стала мільйонеркою: доходи приносив продаж книг та видавничих прав, театральні вистави та екранізація творів, публічні виступи та тиражування записів. Однак Астрід з 1941 року не змінювала свою п’ятикімнатну стокгольмську квартиру, адреса якої (Вулканусгатан, 12) була зазначена навіть у її казках. Водночас деякі подробиці військової біографії письменниці стали відомими лише після нещодавньої публікації щоденників 1940-х років: Астрід готувала аналітику для шведської розвідки. Випливли і її тодішні висловлювання про протиборчі сторони у Другій світовій війні, де Ліндґрен бажає перемоги Гітлеру, вважаючи «росіян» більшим лихом для Швеції. Пише, що хоче, аби німці «притиснули Совєти», і жаліє німецьких солдатів під Сталінградом. Разом із тим Астрід у 1943 році засуджує злочини нацистів.
Астрід з чоловіком, 1960-ті
Виправити суспільство
Сама казкарка, за словами дочки, ніколи не приєднувалася до націонал-соціалістів, хоч у юнацькі роки віддавала за них голос на виборах. Після війни письменниця вступила до соціал-демократичної партії, якій була вірною все життя, поділяючи гуманістичні цінності. Але довіра до політичної сили не завадила громадській діячці мовою казки висловити у відкритому листі протест проти фіскального тиску уряду, коли письменниця виявила у своїй бухгалтерії 102-відсоткове утримання податку на прибуток. Пацифістські та гуманістичні ідеї письменниці полягали у недопущенні насильства, у мирному співіснуванні та гідному житті для всього живого. Завдяки Ліндґрен Швеція на законодавчому рівні заборонила тілесні покарання дітей і ухвалила закон про захист тварин.
«Іноді я щаслива»
«Колись я почуваюся щасливою, колись – ні, – говорила про себе Ліндґрен. – А щасливою буваю, як пишу». Після смерті чоловіка письменниця тішилася «щастям бути одною», коли можна «займатися собою» та «самій влаштовувати своє життя». Астрід рішуче уникала чоловіків і жінок, котрі посягали на її дорогоцінну свободу. З закоханою в письменницю літераторку з Берліна Луїзою Хартунг шведській казкарці доводилося найважче, бо жінки довго дружили. Німка мала партнерку на батьківщині, але не залишала спроб схилити до фізичної близькості дорогу подругу. Кипучою енергією Луїза придушувала стриману Астрід, і письменниці було потрібно чимало сил, щоби пояснити Хартунг свою відмову. Так само важко Астрід переносила непотрібні візити та зустрічі з шанувальниками. «Я втомилася від Астрід Ліндґрен», – говорила вона. І хитала головою на поради рідних частіше відмовляти: «Найбільше часу потрібно, щоб сказати «ні».
Фото: www.astridlindgren.com, uk.wikipedia.org
