Ольга Клейменова 
Торік не стало Жана-Поля Бельмондо. Його відхід був майже не помічений світом, що переймався глобальними проблемами здоров’я. А цього року, вже на новому стресі, світ ледь не помітив іще одну втрату планетарного масштабу: не стало Жана-Люка Годара, екранного батька Бельмондо.
За останні півстоліття жіноча частина населення планети усвідомила: світоустрій ґрунтується на авантюрних і надміру відчайдушних чоловіках. Саме вони рухають прогрес, безоглядно прокладаючи дорогу в майбутнє. І якщо шлюби в цей період історії розпадалися масово і повсюдно – через невідповідність реальних чоловіків міфічному ідеалу – слід за це дякувати мосьє Бельмондо.
Жан-Поль Бельмондо, Рим, 1962 рік
Тому самому, що став обличчям епохи та переніс свою кіношну мужність на власне існування. Не зламався, навіть коли у 2001-му стара з косою дихала йому в потилицю. Вигравши бій із часом, Бельмондо знову вчився ходити й говорити. Історія одужання завершилася несподівано для всіх: 2003-го цей чоловік-трансформер примудрився вчетверте стати батьком.
Жан-Поль Бельмондо на Каннському кінофестивалі 2011 року. Фото: Georges Biard
А 2008-го знову вразив кіноманів: знявся у фільмі «Чоловік та його собака» Франсіса Юстера. Незламний актор відновив свої стосунки з кіно. Роль у цій картині, що є рімейком стрічки Вітторіо де Сікі «Умберто Д» (1952), явила світу зовсім іншого Бельмондо. І лише дещо видавало в немолодому акторі колишнього Жана-Поля: навіть у зрілих своїх роботах він, як і раніше, був правдивим суперменом. Можливо, суперменом дещо незвичним, який трохи втомився від пристрастей та заглибився в себе.
У цій, першій своїй віковій ролі, що наздогнала Бельмондо в 75 років, він втілив образ пенсіонера, котрого кинули всі, окрім відданого пса. Бельмондо не чинив опір такій сумній, але, на жаль, об’єктивній метаморфозі. Урок 2001-го змусив цього, колись шаленого трюкача, навчитися цінувати життя в будь-якому віці. Хоч як тривіально це й звучить.
На «новій хвилі»
В особистому арсеналі Бельмондо накопичив понад сотню фільмів. Його екранна біографія – ровесниця доби «нової хвилі». Він став її обличчям наприкінці 1950-х завдяки своєму кінобатькові – Жану-Люку Годару. Тоді вельми актуальним могло б бути перефразоване гасло: говоримо Бельмондо – маємо на увазі «нова хвиля». І навпаки.
Актор та новітня екранна епоха вийшли до публіки однаково розкутими. Європейське кіно розпрощалося з комплексами. Режисери експериментували, ні в чому собі не відмовляючи. Персонажі стали на стежину бунтарства (читай – вседозволеності).
Бельмондо і Паскаль Петі на зйомках фільму «Листи послушниці» (1960)
Що стосується сюжетів, то режисери наче намагалися спалити все, що їм коли-небудь пропонували, та влаштувати революцію в сценарному ремеслі. Конформізм, що прийшов на зміну розгулу в післявоєнному соціумі, дістав багатьох. Ходульні суспільні цінності вже не вабили. Їхня хвиля зійшла на «ні». На зміну їй піднялася «нова хвиля».
Картина Годара «На останньому подиху» (1960), що прославила Жана-Поля Бельмондо, підсумовувала перші досліди тільки-но народженого напряму.
26-річний актор спочатку не вірив в успіх фільму. Швидше за все, нещодавній театральний лицедій та кіноартист-початківець ще не знав, на що здатний. На той момент у Бельмондо вже був деякий досвід спілкування з кінематографом. Йдеться, зокрема, про стрічку Клода Шаброля «Подвійний поворот ключа» (1959): актор оцінював свою участь в ній як доволі вдалу.
Жан-Поль Бельмондо під час зйомок фільму «Людина з Ріо» (1964).
Попервах Жана-Поля лякало, що Годар з головою загруз в пошуку форм. Здавалося, режисер не знав, що шукав. Та, врешті, вільне кіно про вільних людей «На останньому подиху» зустрілося з глядачем. І він, цей глядач, раптом здригнувся: фільм – це саме буття: водночас реальне та ірреальне. Жива камера в руках апологетів нової течії зближувала людей у кадрі та за кадром.
Але тоді, 1960-го, час культивування антигероїв ще настав. Мішель у виконанні Бельмондо – хлюст, стюард, злодій, вбивця, жиголо – розбурхував уяву обивателя легкою романтизацією злочину. Жан-Поль відтворив зовсім інше падіння особистості, ніж у Камю: без усіляких там глибинних мук, якихось там самокопань. Лиходійства в тлумаченні молодого актора видавалися ледь не вчинками. Герой був огидним та водночас симпатичним. Постмодернізм, що утверджувався, заявляв про рівні права високого та низького, простого та зарозумілого.
Сучасник і класик
Не минуло відтоді й десяти років, як армія фанатів улюбленця долі Бельмондо створила на його честь іменний напрям: бельмондизм.
Відбиток руки Жана-Поля Бельмондо на тротуарі перед Палацом фестивалів і конгресів у Каннах. Фото: Marco Bernardini
У 1970-ті актор розлучився з елітарним кіно. Жана-Поля ангажували в комерційні проєкти. Найчастіше – в комедії із пригодницьким креном. На тлі політичної та економічної нестабільності невдовзі у світі запанувала ера розважального, глядацького кінематографа. Не остання заслуга в цьому – присутність у фільмах сучасника і класика Жана-Поля Бельмондо.
Обрана фільмографія: «На останньому подиху» (1960), «Чочара» (1961), «Людина з Ріо» (1964), «Злодій» (1967), «Сирена з Міссісіпі» (1969), «Борсаліно» (1970), «Повторний шлюб» (1971), «Чудовисько» (1977), «Гра в чотири руки» (1980), «Професіонал» (1981), «Ас із асів» (1982), «Знедолені» (1995), «Дезіре» (1996), «Один шанс на двох» (1998), «Чоловік та його собака» (2008).
Фото: uk.wikipedia.org
