Юлія Кириленко 
Шанувальники хореографії називали його Богом танцю та громадянином Всесвіту. Хоча для тих часів це була звична справа. Всім, хто правдами і неправдами виїжджав з радянського «раю», відразу давали таке «звання», яке в разі повернення передбачало тюремний термін і табори.
А разом з тим, Серж Лифар увійшов в історію балету не лише як талановитий танцівник. Йому вдалося створити новий напрямок у світі хореографії під назвою неокласицизм. Майже все своє життя він прожив у Парижі, не маючи при цьому жодної краплини французької крові. Всі ці роки він дуже хотів повернутися додому, адже спогади про рідний Київ не полишали його ні на день. На жаль, на батьківщині було заборонено навіть згадувати його ім’я – аж до середини 90-х років. Чим же все-таки він так не догодив владі? Біографія хореографа та деякі цікаві факти про його життя та творчість зможуть підняти завісу таємничості над цим питанням.
Серж Лифар: літопис життя
Справжнє ім’я талановитого танцюриста – Сергій. Народився він у багатій родині. Сталося це 15 квітня 1905 року в Києві. Батьки Сергійка були українцями, належали до селянського прошарку. Батько, Михайло Якович, був родом із села Велика Мотовилівка Васильківського повіту на Київщині. Є припущення, що його рід вів свій початок від козаків, які воювали у Війську Запорозькому.
Батьки Сержа Лифаря
Мама Сергія Лифаря, Марія Василівна (Марченко у дівоцтві), до заміжжя жила у селі Македони Канівського повіту. Її батько, незважаючи на селянське походження, зміг стати досить заможним та мав багато землі. Окрім того, він займався розведенням великої рогатої худоби. Великі статки дозволили йому придбати будинок на п’ять поверхів у Києві на вулиці Ірининській, 3-А. Там же, на другому поверсі, у квартирі №7, мешкала сім’я Лифарів. У ній виховувалося четверо дітей, серед яких Сергійко був третьою дитиною.
Брати і сестра Лифарі: Леонід, Василь, Євгенія, Сергій
Маючи власне житло у Києві, Лифарі на всі свята та канікули відвозили хлопчика до бабусі, яка жила в родовому маєтку поблизу Канева. Сергійку дозволяли товаришувати з місцевими дітьми, і від них хлопець навчився шанувати народну культуру та традиції.
До школи хлопчика віддали у шестирічному віці. Провчившись у початкових класах два роки, він вступив до Першої Імператорської Олександрійської гімназії. На початку Першої світової війни, у 9-річному віці, Сергій вирішив разом з братом втекти на фронт – саме так вони хотіли реалізувати своє бажання здійснити подвиг. Проте батьки вчасно зреагували, і на той момент хлопцю стати героєм так і не вдалося.
Навчаючись у гімназії, хлопець паралельно відвідував уроки в Київській консерваторії. Опановуючи скрипку та фортепіано, він мав чудовий альт, що дало йому можливість співати в хорі старого Софійського собору.
Жовтневий переворот 1917 року кардинально змінив життя самого хлопця та його родини. На жаль, його рідним не вдалося уникнути участі «буржуїв». Родинний особняк бабусі було нещадно пограбовано совєтами, а саму стареньку жінку вони розстріляли.
Через деякий час у гімназії, де навчався Лифар, було сформовано «міліцію соколів» для боротьби з більшовиками. Туди входили старшокласники, у тому числі й Сергій. В одному з боїв він отримав поранення, втратив свідомість і ледве вижив після цього.
Всі чоловіки у його сім’ї постійно переховувалися від чекістів. Батько та обидва сини ходили в селянському одязі та працювали у лісі на околиці Києва лісорубами.
На порозі прекрасного
До балету хлопець потрапив випадково, вже сформованим 17-річним юнаком. Прогулюючись вулицями Києва, він почув музику біля одного будинку і через вікно побачив хлопців та дівчат, які танцювали на паркеті. Як виявилося, то була студія дуже відомої на той час балерини Броніслави Ніжинської. Буквально з перших хвилин перебування там він відразу зрозумів, що саме це і є його стихія. Вже тоді юнак чітко розумів, що він неодмінно танцюватиме. Сергій хотів вступити на навчання до студії, проте знаменита балерина не побачила у ньому особливого таланту і відмовила йому у шансі навчатися. Глузуючи з хлопця, вона називала його «горбатим». Проте Сергій не здавався і аж тричі проходив медичний огляд. Врешті-решт йому вдалося виконати потрібні умови для вступу до класу, і його все ж таки зарахували на навчання.
Афіша 1930 року
Перший етап опанування хореографії був для юного студента надзвичайно важким. Проте він працював фактично і вдень, і вночі, приділяючи кожну вільну хвилину тренуванням. А згодом сталося щось схоже на біблійське диво «Вознесіння». У Лифаря якось відразу все стало виходити на високому рівні. А коли через півроку Ніжинська виїхала до Парижа на запрошення Сергія Дягілева, то через деякий час вона викликала до себе своїх п’ятьох найкращих учнів. У їх списку Лифаря спочатку не було. Але знов «Його величність випадок» – і перед виїздом один з п’ятірки танцівників захворів і відмовився від поїздки, а вакантне місце зайняв Сергій.
Афіша 1935 року
У Парижі він змінив своє ім’я на французький штиб – Серж, і знову почав займатися танцями. Він тренувався ще з більшим завзяттям, аніж вдома, відпрацьовуючи свою майстерність. І вже за рік, 17 квітня він зміг вийти на велику сцену. Його першим виходом був танець в кордебалеті у прем’єрі «Весілля Аврори». Того ж року він отримав і свою особисту роль в балеті «Шахерезада». На відміну від Ніжинської, Дягілев звернув увагу на талант юнака і відправив його вчитися до Італії до великого балетного педагога Енріко Чекетті. Саме там Серж Лифар пізнав всі тонкощі класичного балетного мистецтва.
Успішна кар’єра
З поверненням до Франції Серж починає працювати у трупі Дягілева «Російський балет». Саме там і почався розквіт його танцювальної кар’єри, до нього прийшов шалений успіх. Його образи блудного сина, Аполлона, Івана Царевича, які він втілив на великій сцені, викликали бурхливі овації. Сергій танцював з кращими балеринами світового масштабу – Анною Павловою, Тамарою Карсавіною, Ольгою Спесивцевою.
Після смерті Дягілева трупа розпалася, і танцівник перейшов до паризької Гранд-Опери. Він відразу став провідним артистом, працюючи одночасно хореографом, балетмейстером, танцюристом. У ті часи він поставив найбільш геніальні свої творіння – «Болеро», «На Дніпрі», «Ікар». Завдячуючи Лифарю, Париж стає не тільки столицею світової моди, але й набуває статусу столиці балету.
Сергій Лифар з Тамарою Тумановою
Працюючи на повну силу, Серж Лифар так і не став заможною людиною. Він не мав навіть власного житла, а всі свої гонорари витрачав на постановку нових спектаклів. Фактично все він оплачував із свого гаманця – музичний супровід, послуги концертмейстера тощо. У 30-х роках він отримав запрошення від СРСР поїхати працювати на благо «батьківщини». Але Серж не повірив у благі наміри і відмовився від пропозиції. А коли почалася Друга світова війна, він єдиний із керівництва балету не полишив театр, очолив Гранд-Оперу, чим фактично врятовував її від розорення. На такій посаді неминучими були зв’язки з німцями, він особисто зустрічався з Гітлером, листувався з Геббельсом. Після визволення Франції «вдячні» французи звинуватили його в колаборації з німцями і від імені діячів Супротиву винесли йому у 1944 році смертний вирок. Танцівник став вигнанцем, і врятували його від смерті лише впливові знайомства.
У зв’язку з такими подіями Серж був вимушений ховатися у Монако, де він також створює балетну трупу під назвою «Новий балет Монте-Карло». Пропрацювавши там три роки, він повертається назад до Франції – після того, як звинувачення з нього були зняті. Там він заснував у Парижі інститут хореографії при Гранд-Опера. А з 1955 року займається викладанням історії та теорії танцю в Сорбонні. Окрім того, Сержа вибрали ректором Університету танців, також він був професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО.
Серж Лифар у 1961 році
Дружину свою Лифар зустрів уже в досить зрілому віці. Шведська графиня Ліллан Алефельд-Лодвіг була спадкоємицею стального магната і мала великі статки. Вона з величезним задоволенням піклувалася про Сержа, а він називав її своєю музою. Біографи хореографа відзначають, що їхні взаємини важко було назвати повноцінним шлюбом, проте вони створили справжній дружній союз.
У 1958 році Радянський Союз запросив трупу Гранд-Опери до країни на гастролі. Серж планував поставити там «Федру» з Майєю Плісецькою, але СРСР не видав йому візи. Це стало для нього дуже великим ударом, проте в 1961 році він все-таки поїхав до Москви. Під час подорожі він також відвідав таємно Київ, побував біля свого будинку, віддав шану батькам на їхній могилі.
Повернувшись до Франції, Серж серйозно зайнявся живописом, яким він захоплювався завжди. Він мав дружбу з багатьма відомими художниками, серед яких Пабло Пікасо, Марк Шагал, Жан Кокто, Касандр.
Смерть застала великого танцівника у Франції в 1986 році, у ніч з 15 на 16 грудня. Поховали хореографа в Парижі на російському цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа.
Посмертна шана
Живучи в вигнанні, великий хореограф ніколи не забував про своє рідне місто і завжди мріяв побувати на своїй батьківщині. Але, як було зазначено раніше, за життя йому вдалося приїхати додому у другій половині 60-х років, що вже було для нього величезним щастям.
А саме його ім’я повернути Україні нащадки змогли тільки в 90-х роках. Значна заслуга у цьому належить його вдові. Оскільки Серж займався колекціонуванням, то вона передала Україні найзначніші експонати його колекцій, серед який були його орден Почесного легіону, діамантовий «Золотий черевичок», одяг зі спектаклів та багато інших цінних речей.
На вшанування хореографа у Києві започаткували міжнародний конкурс танців та хореографії імені Лифаря. Також в Україні проводиться фестиваль «Серж Лифар де ля данс». А київська опера ставить його «Ромео і Джульєтту» та «Сюїту в білому». У 2004 році на фронтальній стіні Академії танців імені знаменитого танцівника була відкрита пам’ятна дошка. У тому ж році Національний банк виготовив ювілейну гривню на честь 100-річчя від дня народження танцівника.
Окрім того, у столиці його ім’ям названа одна з вулиць та зупинка швидкісного трамвая. А у навесні 2019 року на стіні Прем’єр Палас Готель Київ, найстарішого готелю столиці, встановили невеличку скульптуру у вигляді золотого черевичка.
Кияни зробили подарунок і жителям Лозанни. За їхні кошти там було встановлено пам’ятник митцю: він зображує Ікара, який збирається злетіти в небо. На пам’ятнику вдячні нащадки залишили напис: «Serg Lifar de Kiev» – «Серж Лифар з Києва».
Пам’ятник митцю в Лозанні
Мабуть, найяскравішим свідченням геніальності митця є рядки, записані ним власноруч у мемуарах: «Я ніколи не мщу, бо моя помста – це мої досягнення». Так, його помста усім, хто не розумів його, засуджував чи навіть ненавидів, була дуже вишуканою – він став богом танцю, піднявся на крилах таланту та працелюбності до найбільших вершин, залишивши заздрісників та недругів десь далеко на землі.
Фото: uk.wikipedia.org, galimei
