Сергій Гулюк 
У тихому вирі страшні речі робляться
«Карл-Маркс-штадт, Карл-Маркс-штадт – ду біст ді штадт ротер Блюмен» – співалося у одній кумедній пісні 90-х років, що перекладалося як «місто червоних квітів». «Штадт» німецькою – місто, і це слово іноді автоматично додається до деяких географічних назв країни. Така історія і з невеличким містечком Хальберштадт у Саксонії-Анхальт, землі, що увійшла до складу ФРН після возз’єднання Німеччини у жовтні 1990 року.
Його можна було б назвати містом фахверкових будиночків, але це типова для усієї периферійної Німеччини історія. Спокійне, особливо нічим непримітне містечко, чиї мешканці ведуть таке саме малоактивне й розмірене життя. Але серед його відомих уродженців є людина, земляцтвом з якою аж ніяк не можна було б похвалитися – нацистський злочинець Мартін Борман. А головна прикмета або особливість Хальберштадта – це близькість тодішньої «соціалістичної» території до кордону з «капіталістичною», плюс-мінус 50 кілометрів. Та ось ця непримітність й типовість стала ключовою в історії, що відбувалася навколо цього географічного регіону майже всю другу половину двадцятого сторіччя.
Концентраційний табір «Малахіт», Лангенштайн-Цвіберге
Неподалік Хальберштадту знаходиться інша географічна точка з ще більш непростою для української вимови назвою – Лангенштайн-Цвіберге. Зате легко запам’ятовується назва страшного місця, яке у ній знаходилось у часи Другої світової війни: концентраційний табір «Малахіт» – правильніше було б його назвати «табір смерті», один з понад шістдесяти окремих «філій» Бухенвальду, який розташувався у цих краях у квітні 1944 року. Близько семи тисяч в’язнів табору безперервно щодня змушені були виконувати по-справжньому пекельну роботу: прорубувати тунелі для майбутнього підземного заводу авіаційних двигунів для літаків «Юнкерс». Загалом це мало бути 13 кілометрів тунелів та штолень. На таку пекельну рабську працю бідних людей вистачало лише на три-чотири тижні, більше вони не витримували.
Цех підземного заводу авіаційних двигунів для літаків «Юнкерс»
Загальна площа підземного комплексу мала скласти 72 тисячі квадратних кілометрів, до закінчення війни полоненим вдалося збудувати 57 тисяч. Керівники рейху постійно вимагали прискорення робіт, аби встигнути сховати під землею військову техніку від нальотів авіації союзників з антигітлерівської коаліції, адже фронт наближався, а з ним – і неминучість розуміння програшу війни. У результаті виснажливої праці та знущань загинуло понад чотири тисячі людей, у тому числі й під час маршу смерті, коли фашисти разом з полоненими у поспіху залишали місцевість. Сам табір та підземну територію разом з вмістом виявили американські солдати у квітні 1945 року.
«Дельфін» на випадок ядерної війни
Хальберштадт розміщувався у радянській окупаційній зоні, обладнання, яке у часи Третього рейху встигли встановити для авіаційного виробництва під землею, після війни вивезли у Радянський Союз (знайома історія, чи не так?), після цього штольні вирішили просто підірвати. У 1949 році радянські мінери навіть заклали там 90 тон вибухівки, але для повного знищення величезної території необхідно було у десять разів більше. Добре, що одного разу якісь добродії тверезо оцінили майбутні наслідки такого підриву, і з’ясувалося, що це могло би призвести до утворення на цьому місці величезного кратера, а тому від такої ідеї вчасно відмовились. Натомість було прийняте рішення підірвати тунелі біля входів до бункера.
Згодом деяку частину підземного комплексу використовували у своїх цілях вояки радянської армії на правах нових хазяїв: зокрема, відомо, що під землею зберігалася радянська воєнна техніка. У 1960-ті роки влада НДР планувала використовувати підземну споруду у господарських цілях: наприклад, там хотіли зробити холодильний комбінат. А у 1979 році, у розпал холодної війни, у спокійній та непримітній місцевості знову почався активний рух: тут почали будувати секретний атомний бункер, де мали зберігатися боєприпаси та військове майно. Будівництво тривало до 1983 року, після чого секретний комплекс отримав назву «Komplexlager KL-12». Всередині розташовувалось до 20 тисяч тон боєприпасів, амуніції, палива, різних матеріалів й техніки – включно з зенітними установками і навіть похідними кухнями з пекарнями. Все це призначалося для Фольксарме НДР (Національна народна армія) та для збройних сил країн-союзниць за Варшавським договором. Аби все це вивезти з бункера, знадобилося би 500 залізничних вагонів.
Заповнювати простір почали у 1983 році, а через рік ввели у експлуатацію. Загалом на нього було витрачено 190 мільйонів марок НДР, і «Комплекс-12» був частиною великої програми «Дельфін», за якою у Східній Німеччині планувалося збудувати близько сімдесяти атомних сховищ для уряду та військових на випадок можливої ядерної війни. Загальна довжина тунелів складала 17 кілометрів, і для того, аби розвантажувати важке обладнання, залізничні склади прибували просто під земл: там для цього була обладнана спеціальна платформа протяжністю 500 метрів. Загальна площа сховища становила майже 40 тисяч квадратних метрів. Крім того, всередині складського бункеру був розміщений ще один – для особового складу.
Найцікавіше з цим простором почалося вже після розвалу Берлінської стіни та об’єднання Німеччини. Деякий час складом на правах наступника користувалися представники Бундесверу (збройних сил Німеччини), але у 1994 році гарнізон було розформовано, а бункер придбав приватний інвестор, який довгий час вирішував, як саме його використати. Ідеї були різні – від складування відходів гірського виробництва до відкриття нічного клубу, напевно що з техномузикою. Та от відкривати нічний клуб на місці, де загинули тисячі в’язнів, обтяжених нелюдською працею, було б проявом блюзнірства і виглядало б як танці на кістках у прямому значенні.
Гроші не пахнуть? Помиляєтесь
І ось влада Німеччини, здається, знаходить застосування для цієї унікальної місцини. Як відомо, після возз’єднання країни було введено єдину валюту та грошову одиницю – дойчмарки. Відповідно, усім мешканцям колишньої НДР необхідно було обміняти на них свої східні марки (Mark der DDR) з зображенням Карла Маркса та Фридриха Енгельса на деяких банкнотах. А всю виведену з обігу «гедеерівську» готівку – 620 мільйонів купюр на загальну суму у 100 мільярдів та загальною вагою у три тисячі тон привезли саме сюди, змішавши гроші з піском та гірською породою. Секретне місце було надійно замуроване військовими у розрахунку, що нажиті чесною працею трудові заощадження мешканців НДР розчиняться та з часом зникнуть самі по собі. Ну справді, кому вони вже будуть потрібні, та ще й у такому непривабливому стані?
Та виявилося інакше. Вже у середині 90-х років на нумізматичних аукціонах почали з’являтися східнонімецькі купюри, серед них й банкноти у 200 та 500 марок, які були надруковані, але ніколи не перебували в обігу. Ці гроші виглядали як новенькі, але дивно пахнули – чимось на кшталт плісняви. Пізніше тисячі «гедеерівських» банкнот почали масово з’являтися в Інтернеті та продаватися за обмінним курсом один до шести. Розгадка прийшла не одразу: хтось, і явно не одна людина, попри щільність стін, проникав у бункер та неодноразово діставав звідти вже недійсні гроші. А для цього треба було бути не простим відчайдухом-сталкером, а ой як заморочитись.
У листопаді 2024 року щорічний фестиваль німецького кіно в Україні відкривала стрічка акторки та сценаристки Натії Брункгорст «Два до одного». За сюжетом, влітку 1990 року на тлі стрімкого перевтілення з помираючого соціалізму, з його безробіттям та закритими заводами, у капіталізм, що лякає невідомістю, у невеличкому містечку Саксонії група друзів знічев’я знаходить закинутий секретний військовий бункер. Герої виявилися тими самими відчайдухами, а бункер, який за сюжетом виявився прототипом «Комплексу-12», охоронявся не дуже вже й пильно. Танків та військової техніки герої не знаходять, але на власний подив у покинутій шахті їм трапляється просто нескінчена кількість знецінених марок вже неіснуючої Німецької Демократичної Республіки. Від самого видовища такої кількості грошей у одному місці герої буквально в них пірнають, як Скрудж Макдак у свої золоті володіння, купаються, а потім вчасно згадують, що ще залишилась можливість та певні умови для обміну старої валюти. І тоді, спільно із сусідами по будинку, вони влаштовують справжню авантюру, і, аби не спойлерити, раджу подивитися цю стрічку, створену, як стверджується, на реальних подіях.
Маркс та Енгельс пережили дойчмарки
А тоді у реальності правоохоронцям вдалося вийти на деяких мисливців за підземними грошима та затримати їх: вони отримали умовні терміни. Аби подібні випадки не продовжувалися, економіка справно функціонувала, а люди не ризикували життям, у 2002 році тони грошей з Марксом-Енгельсом вирішено було знищити, а конкретно – спалити. Аби вивезти усі марки з бункеру біля Хальберштадту знадобилося майже два місяці. Щодня на вугільну електростанцію у містечку Бушхаус відправлялося по шість автомобільних контейнерів з грошима, загалом у тому напрямку вирушило майже 300 таких рейсів. При температурі 1200 градусів за Цельсієм закінчувалася історія валюти соціалістичної країни, що існувала півстоліття: вона перетворювалася на попіл. Натомість навіть дойчмарки довго не затрималися у Німеччини, бо на цей момент у країні вже була інша валюта – євро. Знищення старих грошей обійшлося Німеччині у 500 тисяч євро. Усі витрати взяв на себе державний банк розвитку «KfW».
І ось буквально наприкінці минулого року, здавалося б, вже призабуті тунелі знову нагадали про себе. Британське видання Daily Mail розповсюдило інформацію про те, що деякі заможні німці претендують на ці підземні території на випадок початку Третьої світової або ядерної загрози. І ніби навіть розроблено план продажу криптовалюти «BunkerCoin» на випадок апокаліпсису. Але поки що такий проєкт з приватною клінікою, казино, баром та підземними фермами існує лише на мапі, і остаточних підтверджень його втілення немає.
