Йдеться про специфічний канал зв’язку між кішкою та людиною, який апробовувався тисячоліттями. Попервах кішки були одиначками. Вони воліли жити та полювати поодинці, а не у групах. Їхня соціальна поведінка здебільшого обмежувалася взаємодією з матір’ю.
Утім, поза цими відносинами кішки рідко нявкають одне на одного, розповіла Грейс Керрол, фахівчиня з поведінки тварин у Королівському університеті Белфаста. Однак, коли кішки почали жити поруч з людиною, їхні вокалізації набули нових значень. А якщо пояснити дещо спрощено, коли кішка на нас нявкає, вона ніби бачить в нас таких собі котячих матерів.
Звідки взялася звичка нявкати на людину?
Кішки, ймовірно, вперше зіткнулися з людьми приблизно 10 000 років тому, коли представники роду гомо сапієнс почали засновувати постійні поселення. Ці поселення стали джерелом їжі для найменш лякливих тваринок.
Згодом кішки розвинули тісніші зв’язки з людьми. Важливо те, що на відміну від собак, яких цілеспрямовано розводили для виконання певних функцій, кішки по суті одомашнили себе самостійно. Ті з них, хто зміг призвичаїтися до товариства людини, мали перевагу у виживанні. Таким чином виникла популяція, добре пристосована до життя поряд з людьми.
Вокальні адаптації котів
Ба більше: кішки навіть адаптували свої вокалізації до нових «співмешканців». Хоча цей процес зайняв чимало часу, розповіло видання Science Alert.
Як зазначила Грейс Керрол, людські дитинчата народжуються нестатевозрілими; це означає, що вони повністю залежать від своїх батьків. Така залежність зробила нас особливо чутливими до сигналів лиха: нехтування ними може дорого нам коштувати.
А тим часом кішки змінили своє нявкання, щоб також «увімкнути» свою чутливість. Дослідження 2009 року, проведене зоопсихологинею Карен МакКомб та її командою, надало докази цієї адаптації. Учасники дослідження (серед них були власники кішок і ті, в кого кішок не було) слухали два типи муркотіння. Звуки першого типу були записані, коли кішки шукали їжу (призовне муркотіння), а другого – коли вони цього не робили (непризовне муркотіння). Як власники кішок, так і учасники з іншої групи, оцінили призовне муркотіння як наполегливіше і менш приємне.
Акустичний аналіз виявив у цих призовних звуках високочастотний компонент, що нагадує крик. Це приховане верещання «вмикає» нашу вроджену чутливість до звуків небезпеки, які ми не спроможні ігнорувати.
При цьому не лише кішки адаптували свої звуки: ми теж це зробили. Коли людина розмовляє з немовлятами, вона використовує «материнське мовлення» – спрощену мову на високих тонах. Вона допомагає порозумітися з немовлятами.
Такий самий стиль люди поширили на спілкування з домашніми тваринами. Останнім часом вчені чимало вивчали реакцію кішок на цю форму людської комунікації. Дослідження 2022 року, проведене командою експертки з поведінки тварин Шарлотти де Музон, показало: кішки можуть розрізняти мовлення, що адресоване саме їм, від мовлення, адресованого людям. Дослідники при цьому зауважили: звертаючись до своєї кішки, ми демонструємо (та зміцнюємо) зв’язок, ідентичний взаємодії між матір’ю-кішкою та її кошеням.
Двостороння комунікація, яку ми розвинули з нашими пухнастими друзями, справді унікальна. І, здається, кішки можуть претендувати на перемогу в цих відносинах, адже вони зробили турботу про них нашим пріоритетом. Однак більшість затятих котятників не хотіли б, аби було інакше.
Фото: pexels.com