Сергій Гулюк 
Чорний вігвам неподалік ринку
У непримітній та трохи похмурій забігайлівці поблизу Центрального ринку у одному з периферійних міст країни (такі місця згодом назвуть влучними народними визначеннями «наливайка» та «генделик») у сезон 1993-94 років звучала музика з однієї-єдиної касети, коробка від якої з кольоровим вкладишем загубилася десь на барній стійці поміж скляного посуду, чеків та дрібних купюр. Касети з вкладишами у народі називали «студійками» і спочатку возили з Польщі разом з супутніми товарами, де «піратство» функціонувало ще з восьмидесятих, а потім вже призвичаїлися клепати їх у нас, освоївши ази поліграфії у вигляді кольорового принтера. Чи то у закладі не було інших касет, чи саме мелодія з цієї єдиної дуже сильно подобалась власникам, але практично з самого ранку до вечора всередині кафе-ноунейму (а також, здається, з колонок, що виходили назовні) в якості візитівки на повторі звучала одна й та сама мелодія.
На обкладинці цього самого носія, що недбало загубився десь під апаратом кава-машини, було зафіксовано два слова: «Twin Peaks», а на самому носії – саундтрек до відомого і у той час особливо популярного серед молодих людей телевізійного серіалу американського режисера Девіда Лінча. А ще на обкладинці можна було розгледіти відомий стоп-кадр цього вигаданого американського містечка десь неподалік канадського кордону, з гірським пейзажем та бордом з надписом «Welcome to Twin Peaks». Місце, повне таємниць та загадок, куди 24 лютого 1989 року вперше в’їхав агент ФБР Дейл Купер, про що повідомив своєму диктофону, звертаючись до нього: «Дайана». Місциною, де була вбита невідома для нас школярка Лора Палмер, і інтригуючим питанням про її вбивцю нас трошки мучили восени 1993 року, коли незвичний для аудиторії телевізійний серіал (не мексиканське «мило», не «Просто Марія») демонструвався на телебаченні у нічний прайм-тайм.
Кафе поблизу ринку у народі автоматично стали йменувати «Твін Пікс». У нього все так само не було офіційної назви, але зустрічі призначали у «Твін Піксі», і де це знаходиться – нікому пояснювати не треба було. Гадаю, таких кафешок по всій країні було десятки. Взагалі, «Твін Пікс» – це трохи українська історія: пам’ятаєте відомий жарт про те, що якщо фірмові титри зеленого кольору «Режисер Девід Лінч» накласти на будь-який вітчизняний пейзаж, то все виглядатиме максимально гармонійно. Не дарма ж творчість митця користується популярністю у цих краях, а сам він двічі відвідував Україну, одного разу навіть опинившись у Боярці, де саджав дерева з місцевими селебрітіз. Це вам не у Твін Пікс з диктофоном в’їжджати.
«Спробуй зіграти трохи повільніше»
Вибір власників кафе біля ринку (не виключено, що касета була придбана просто на ньому) можна і привітати і зрозуміти. Красивенна велична й загадкова основна тема серіалу не втрачає свого шарму й крізь десятки років: її можна слухати і під час поїдки у авто, і випадково потрапивши на FM-діапазон (тільки не вітчизняний, на жаль), та й для сучасних кафе теж цілком згодиться. Як і похмуру «Тему Лори Палмер», яка при будь-якому прослуховуванні наводить жах. Автор цієї музики, нью-йоркський композитор Анджело Бадаламенті, який у 1990 році отримав за неї «Гремі», якось розповідав і наочно демонстрував, як саме ця музична страшилка була створена безпосередньо за участі Лінча: починалось все з нуар-джазового фортепіанного стандарту, і тут режисер попросив: «А спробуй зіграти вдвічі повільніше». І ось вуаля – мелодія, якою можна лякати осіб з нестійкою психікою, готова.
Так вони у тандемі і працювали: режисер словами описував, що він бачить, а композитор награвав ці асоціації на фортепіано. Творчій дует Лінч-Бадаламенті називали винятковим та навіть божественним, зазначали глибокий зв’язок між ними: режисер створював світи, а композитор – ідеальні саундтреки до них. І зовсім невипадково наприкінці січня 2025 року музика до «Твін Піксу» опиняється у лідерах продажів по світу, поступаючись лише модному американському продукту на ім’я Тейлор Свіфт.
Анджело Бадаламенті
А почалося все з Його Величності випадку.
Ціна питання – двадцять штук баксів
Одного суботнього дня 1985 року у офісі британського музичного лейблу «4AD» пролунав телефонний дзвінок. Телефонували з-за океану: «Вас турбують з офісу Девіда Лінча. Режисер бажає побалакати». Цілком кінематографічний сюжет, а для когось – легкий ступор: не кожного дня Лінч на проводі. Це все одно що: «З вами говоритиме сер Вінстон Черчіль», або, чим доля не жартує, хтось з Букінгемського палацу.
Справа у тому, що режисер щойно почав зйомки фільму «Синій бархат» і дуже бажав, аби у початковій сцені, дія якої відбувається на випускному балі у школі, пролунала «Пісня Сирени», яку у 1960-ті написав та виконував американський співак Тім Баклі. Та от Лінча цікавило не оригінальне виконання, а ангельський спів артистки цього лейблу Елізабет Фрейзер, солістки групи Cocteau Twins. Кавер на Баклі вона виконала у рамках студійного проєкту This Mortal Coil, більше того, режисер задумав, аби Елізабет та гітарист групи Робін Гатрі знялися у цьому епізоді у ролі музикантів ансамблю, що грає на випускному.
Джулі Круз
У фірмі були готові задовільнити прохання режисера, та все виявилося не так просто. Запитати дозвіл на використання пісні у фільмі у самого автора вже не було змоги, він пішов з життя у 1975 році, права належали родині. Та от від сім’ї Баклі прийшла відповідь: «20 тисяч «зелених» – і пісня ваша». Для Девіда Лінча ця сума була непідйомною, бо бюджет стрічки складав лише 3 мільйони доларів. Тому режисер звернувся до свого музичного помічника Анджело Бадаламенті – талановитого піаніста з Брукліна, якого перед цим він найняв на фільм, аби поставити вокал акторці Ізабеллі Росселліні. «А напиши щось подібне», – запропонував Лінч. І композитор написав. А виконала пісню Джулі Круз – до цього невідома артистка, яку відшукали у одному з мюзиклів. Так відбулася ще одна знахідка і співпраця, яка тривала багато років.
Людина, що відкрила світу «Рамштайн»
Саундтреки як жанр на нашому пост-радянському просторі закріпилися трохи пізніше – спочатку у відеопрокатах, а потім у продажу з’явилися закордонні фільми. Відділи «OST» (Original Soundtrack) у музичних крамницях або розділи у кіосках чи на базарних розкладках з’явилися вже як остаточне визнання того, що класний фільм має бути наповнений відповідною музикою, а іноді вона має бути його візитівкою. Після «Pulp Fiction» усі почали ганятися за музикою з фільмів Тарантіно з не меншим завзяттям, ніж за самими стрічками. Звукова доріжка до «Твін Піксу» була теж у переліку бажаних.
У першій половині 90-х касети з музикою до фільмів Лінча, Тарантіно і «Природжених вбивць» Олівера Стоуна очолювали топи продажів. У 1997 році до них долучився саундтрек до фільму Лінча «Lost Highway» («Загублене шосе»). Він досі є еталоном і вже класикою сучасних звукових доріжок. А річ у тому, що музичним продюсером фільму режисер призначив Трента Резнора, лідера американської групи Nine Inch Nailes, який став свого роду візіонером – провідником мільйонів глядачів у світ нової альтернативної музики. Пам’ятаю те заціпеніння минулого літа під час показу фільму на великому екрані, яке залишилось у глядачів на фінальних титрах під пісню Девіда Боуї на кадрах того самого «Шосе у нікуди». Ви ж знаєте, що існує окрема каста сінефілів, яка не залишить глядацьку залу аж до останнього титру, ну або не дослухавши до кінця пісню Боуї.
Трент Резнор та Девід Лінч
Існує також близька до істини версія, що саме завдяки Лінчу (і Резнору теж) яскраво засяяла зірка молодої та ще невідомої німецької групи Rammstein. Адже у 1996 році, коли вона засвітилися на звуковій доріжці до фільму, про неї ще мало хто чув. За однією з версій, «Рамштайни» неодноразово зверталися до прославленого режисера з проханням зняти їм кліп і регулярно відправляли йому касети зі своїми демо-записами, а йому все ніколи було послухати. Ці касети валялися на знімальному майданчику «Шосе», і у перервах їх слухали, як раптом Лінч зрозумів, що одна з пісень ідеально підходить до однієї із сцен. Кліп німцям режисер, до речі, пізніше зняв, як і для Moby, Sparks, Nine Inch Nailes, а також цілий фільм-концерт для Duran Duran. До речі, а чи знали ви, що знамените проникливе відео з обіймами на березі океану на дуже популярну й заїжджену з роками пісню «Wicked Game» Кріса Айзека теж зняв Девід Лінч?
Хто ж вбив Лору Палмер?
Спілкування й тусовки з музикантами не минули безслідно: Девід Лінч і сам записав декілька музичних альбомів та відзначився у дуетах (або «фічах» від слова «featuring») з молодими музикантами. Одна з сольних платівок Лінча має назву «Crazy Clown Time» (Час божевільного клоуна) – як актуально, чи не так? Все ж таки, видатні митці – справжні пророки.
Виступав він навіть з концертами. Напередодні концертного дебюту у Парижі настільки хвилювався, що переживав, аби раптом не німіли ноги. «Я попрошу, аби лікар чергував за моєю спиною, перебуваючи за лаштунками з ліками», – казав тоді режисер. Давня мрія Девіда – збудувати професійну студію звукозапису – здійснилася у 1997 році, коли надсучасна конструкція була збудована у його будинку, її він назвав «Asymetrical».
Не менш цікаво спостерігати, як спадщина Девіда Лінча та його фільмів відобразилась на новітній музичній культурі: у Парижі є нічний клуб «Silencio», назва та концепція якого створена під впливом фільму «Малхоланд-Драйв». Існують групи Agent Cooper, Dale Cooper Quartet & The Dictaphones, десятки пісень про Лору Палмер та Твін Пікс і навіть музичний лейбл, який зветься «Who Killed Laura Palmer Music». Загадкове вбивство дівчини так і залишилося однією з найбільших загадок минулого століття. Як пожартували нещодавно напередодні інаугурації новообраного Президента США Дональда Трампа, яка відбулася через декілька днів після смерті Девіда Лінча: «Незабаром стануть відомі імена вбивць Кеннеді, Лютера Кінга – і жодного слова про Лору Палмер».
Фото з відкритих джерел
