Інна Тихонова 
Біографія та погляди емігранта-космополіта створили йому образ «самотнього філософа» – вимушеного жити в чужому середовищі «славіста без ілюзій».
Хто такий Дмитро Чижевський?
Власну унікальну сутність сам учений описав фразою: «Моя екзистенція ніколи не була певна». Вибір терміну, що є центральним поняттям філософії існування, говорить сам за себе – духовна неповторність особистості робить її недоступною для раціональних методів пізнавального осягнення. Тоді як радянська влада називала свого ідейного супротивника «українським націоналістом», сам промоутер україністики в західній академії наук зізнавався в «атрофії національного почуття» і демонстрував підкреслено рівне ставлення до різних культур. Неупередженість і відсутність обмежень – визначальні риси «людини-всезнайки», яка не змішувала науку з патріотизмом.
Новаторський принцип розгляду мистецтва від полігістора полягав в наголосі на художній вартості творів – естетичному, а не ідеологічному чи політичному критерії їх оцінювання. Саме такий підхід дозволив літературознавцеві піднести дослідження української літератури на якісно новий рівень. Незалежна позиція вченого-енциклопедиста, чий внесок у науку розповсюджувався на українську філософію, культурологію, палеографію (вивчення письма), історію церкви, дослідження української і слов’янської літератур, відбилася на його особистому переконанні: «Кордони в Європі є затісними для націй».
Культурне явище
У пам’яті сучасників уродженець української Олександрії залишився людиною, яка не належала лише своїй культурі та епосі: коли він говорив «37-й рік», то міг розповідати не про 1937-й, а про 1037-й, де орієнтувався так само вільно, як у своїй історичній добі. Крім середньовічної руської літератури, дослідник цікавився всіма слов’янськими літературами (написав 1968 року їх «Порівняльну історію» і розглядав славістику як інтернаціональну дисципліну), захоплювався Гоголем, символістами, футуристами, емблематикою, демонологією та гастрономією. Шанувальник ковбойських фільмів, яскравих краваток і собак жартома міркував про пограбування банку, щоб розжитися грошима на книжки для інституту.
Коли Дмитра Чижевського називають «бароковою людиною в небарокові часи», то мають на увазі спільні риси науковця з головним предметом його досліджень – так само, як і літературі бароко, йому були властиві дотеп та гра, гротескність і парадоксальність. Автор есе «Поза межами краси» характеризував естетику бароко як реакцію на страхіття своєї жорстокої доби. І самому вигнанцеві теж знадобилася подібна концепція, адже життя нуковця припало на не менш бурхливий період, включаючи дві світові війни і три революції. Визначні праці європейського культуролога-славіста, знавця релігійної думки і слов’янської духовності є свідченням того, що Чижевський Дмитро Іванович – це явище в українській культурі.
Духовний нащадок батьків
Дмитро Чижевський народився 4 квітня (23 березня за старим календарем) 1894 року у дворянській родині, що жила на нинішній Кіровоградщині. Представники давнього роду Чижів (Чиженків, Чижових) походили з заможного козацтва та українського шляхетства. В своїй біографії Дмитро Чижевський відзначав, що на його світогляд досить рано вплинула духовна спрямованість родини. Його мати-художниця Марія Єршова навчалася мистецькому ремеслу у Іллі Рєпіна, а батько боровся проти царату. Революційна діяльність відставного артилерійського офіцера царської армії була несумісною з військовою кар’єрою: за участь у народницькому гуртку Івана Костянтиновича було виключено з військової академії.
Відбувши дворічне покарання за свої політичні погляди, після ув’язнення до Петропавлівської фортеці борець був засланий на Північ. Повернувшись згодом на батьківщину, активний учасник земського руху і член кадетської партії під час першої російської революції був обраний міським головою Олександрії. Та майже одразу після того Іван Чижевський помер. Батьківську справу продовжив син. У колі однодумців в його домі відзначалися роковини смерті Тараса Шевченка. Як згадував товариш Дмитра Чижевського Панас Феденко, ще тоді хлопці з російськомовних родин свідомо перейшли у спілкуванні на українську мову. А в студентському листуванні опозиційно налаштований юнак вживав безпечну для православно-самодержавної цензури фразу подвійного значення Pereat Domus Romanorum: «Хай згине Римська церква» або «Хай згине дім Романових».
Сім’я Чижевських: батько Іван Костянтинович, сестра Марія, мати Марія Чижевська, Дмитро Чижевський
Політичне фіаско
У 1911–1913 роках студент вивчав математику й астрономію в Петербурзькому університеті (точні науки відкрили в ньому цікавість до точної лінгвістики), а в 1914 році він повернувся в Україну, змінивши і місце навчання, і фах: Дмитро Чижевський перевівся на історико-філологічний факультет Київського університету, який закінчив у 1919 році. Водночас із власним навчанням він викладав в альма-матер філософію, а на Вищих жіночих курсах читав лекції з мовознавства. У передреволюційному Києві юнак брав участь у студентських і робітничих гуртках, а революцію 1917 року зустрів як член Української Центральної Ради. У 1918 році активіст партії меншовиків став її представником в Малій Раді українського уряду.
Члени просвітницького гуртка в Олександрії, яким керував Дмитро Чижевський
Та вихор революційних подій в Україні мав непередбачувані наслідки, і замість перспективи призначення міністром праці Дмитро Чижевський наразився на смертний вирок від більшовиків і ледве врятувався від його виконання втечею. Після зайняття Києва більшовиками молодого політика було ув’язнено й засуджено до страти. Уникнути смертної кари вдалося, завдяки випадковості. Більшовицька політика в Україні викликала осуд філософа: новий політичний режим він вважав жорстким, несправедливим і тотальним. Далі на нього чекав емігрантський побут у Празі і подальший переїзд до Галле. У 1921 році науковець виїхав до Німеччини, де продовжив студіювання філософії у Гайдельберзькому і Фрайбурзькому університетах.
Не пропав на чужині
Надалі учень Гайдеггера, Ясперса та Гуссерля викладав у Празі: з 1924 року – в Українському педагогічному інституті ім. Михайла Драгоманова, з 1929-го – в Українському Вільному Університеті. У Празі Дмитро Чижевський був дійсним членом Слов’янського інституту. Згодом філософ знову викладав в університеті в Галле: в Німеччині українець служив науці з 1932 по 1945 роки. Зосередившись на німецькому ідеалізмі, дослідник вивчав вплив Гегеля на слов’янську науку і відбиток німецької філософії на російській літературі. Науковець захистив дисертацію про гегельянство в Росії і зацікавився «філософією серця» Сковороди. Працюючи над німецькою містикою, Чижевський почав досліджувати містицизм у творчості Сковороди, Гоголя і Достоєвського.
Водночас автор наукової праці «Філософія Григорія Сковороди» виявив закономірності письменницького стилю українського мислителя й обґрунтував його поетичну реформу. Надалі з довідкою переміщеної особи Дмитро Чижевський курсував між Америкою і німецьким Гайдельбергом. З 1949 року славіст став професором Гарвардського університету, а з 1956 року очолював Інститут славістики Гайдельберзького університету. По війні в науковому маршруті професора, який заснував і розбудував славістичні інститути по світу, був Мюнхен, Марбург і Нью-Йорк. Дійсний член Гайдельберзької Академії був водночас почесним професором у Кельні. Українська вільна академія наук запросила вченого до видання Енциклопедії українознавства.
Ідеї та праці
Вченому належать численні наукові праці зі славістики, історії літератури, філології та філософії. Багатогранній науковій діяльності дослідника історії слов’янської літератури притаманна широка ерудиція: він проаналізував українську, російську, чеську, словацьку, польську й німецьку філологію, критику, естетику й філософію. Вагомий внесок у науку Дмитра Чижевського складається з тисячі наукових розвідок, найбільша частина з яких (близько 200 праць) присвячена Україні. Це, зокрема, книги фундаментальних досліджень «Нариси з історії філософії в Україні», «Філософія в Україні», «Філософія Сковороди», «Історія української літератури від початків до доби реалізму» та ін.
І є серед усіх визначних книг Дмитра Івановича Чижевського справжній науковий скарб: у повоєнні роки він реалізував ідею відтворити історію української літератури як розвиток стилів і жанрів, а не зміну історичних епох. Це стало сенсацією. Якщо попередники звертали в літературі увагу лише на ідейний зміст, вбачаючи у художніх творах передусім або виключно відгомін сучасності, то для Чижевського головними виявилися мистецька техніка й естетичні риси. Таким підходом науковець підніс українське літературознавство до нового рівня, показавши, що предметом дослідження може бути художня вартість творів, а не історично-політичний контекст.
«Занедбані сторінки»
У 1956 році в Нью-Йорку була вперше опублікована «Історія української літератури» Дмитра Чижевського (українське перевидання здійснене 1994 року). В передмові до аналізу творів епохи бароко автор назвав українську літературу XVII– XVIII століть «занедбаними сторінками нашого літературного минулого». Попри наявність великої кількості літературних працівників, українська барокова література не була належно оцінена тодішніми та подальшими критиками, котрі розглядали художні твори як джерела національної, соціальної, культурної та політичної історії України, однобічно відбираючи лише те, що здавалося актуальним. Про художні якості українського бароко у дослідженнях не йшлося зовсім, ніби їх не було.
Констатувавши гіркий факт, учений зробив висновок, що аналіз української літератури старих часів викликав в оглядачів «почуття національної пригніченості». «Ми не маємо причин зневажати нашу старовину, хоч вона і не допрацювалась до ідеалів сучасності, – писав Чижевський. – А коли підійти до неї без зневаги та гніву, то зможемо оцінити її естетичні якості й ідеолоґічні посили з об’єктивного погляду. Адже наш час більше спроможний до безпристрасного суду про формальні вартості мистецьких творів». Сам фахівець з культурології та палеографії вперше проаналізував епіграми барокового майстра малих форм Івана Величковського, який надихав авангардистів.
Справа життя
Автор «теорії стилів» першим відкрив слов’янське і зокрема українське бароко, підкресливши їх історичний зв’язок з візантійською культурною традицією та вказавши на співзвучність подальшої зміни стилів (із XVI століття) з західними впливами. Вчений ставив феномен українського бароко у загальноєвропейський контекст, підкреслюючи тотальність барокового мислення у той період. Літературознавець Дмитро Чижевський упровадив в європейську модель українську культуру раннього модерну в той спосіб, що зазначив десятки авторів, чиї твори знали й використовували вітчизняні поети.
Робота по створенню інститутів славістики стала справою життя Чижевського. Колеги говорили, що інститут був для нього «домом, дружиною і дитиною». Втім, була в ентузіаста і звична родина: 1919 року Дмитро Іванович побрався з соратницею по партії, студенткою медичного факультету університету Лідією Маршак, яка народила йому доньку Тетяну (1924–1986), що пішла батьківським шляхом і стала професоркою славістики державного університету Вейна у Детройті (штат Мічиган, США). В еміграції Дмитро Чижевський вже не займався політикою, але мав стійкі переконання, які виявляв у своїй діяльності.
Будинок, у якому мешкала родина Дмитра Чижевського в місті Олександрія. Зараз тут розташована бібліотека.
Розум без обмежень
Наприклад, 1968 року Дмитро Чижевський відмовився виступати на міжнародній науковій конференції у Празі через присутність там учених з СРСР. За збігом обставин, через тиждень після того показового демаршу до столиці Чехословаччини заїхали радянські танки. А радянськими та східнонімецькими славістами була посилена пропагандистська кампанія проти науковця, звинуваченого в українському націоналізмі. Засудження полягало в замовчуванні його праць. З іншого боку, Чижевський викликав незадоволення науковими контактами з російською діаспорою за кордоном: українські кола звинувачували його у нестачі патріотизму.
І такі докори стосувалися науковця, що став організатором українського історико-філософського процесу (вперше його систематизував) і започаткував українознавство як самостійну галузь! Утім, у кінці життя Дмитру Чижевському був властивий космополітизм. Учений вважав культурні зв’язки між народами важливішими за політичні інтереси. Він всіляко підтримував і розвивав особисті стосунки з людьми без огляду на національність. Засновник українознавства палко відстоював особисті зв’язки людей як «найважливіший культурний чинник» в умовах, коли «кордони в Європі – такі затісні для націй».
Фото: Портрет Дмитра Чижевського, худ. Володимир Волохов, wikipedia.org
