Інна Тихонова 
Співак, що розчулював своїм вокальним даром усіх радянських правителів, зробив шанувальниками українських пісень навіть тих, хто не розумів їх слів. Платівки першого виконавця хітів 1960-х «Два кольори», «Черемшина», «Пісня про рушник» та ін. були свого часу мало не в кожній домашній фонотеці, і для великої сім’ї союзних республік учорашній селянин-буковинець зі званням Народного артиста СРСР став уособленням українців. А ще більшої поваги, ніж його талант, могла б удостоїтися непроста біографія Дмитра Гнатюка – щаслива і трагічна водночас.
Мистецтво з клуні
На момент народження Дмитра Гнатюка 28 березня 1925 року його рідне село Старосілля (зараз – Мамаївці) у нинішньому Кіцманському районі Чернівецької області підпорядковувалося Румунському королівству. Селяни-батьки виховували шістьох дітей. Голова родини Михайло Дмитрович втратив на Першій світовій війні ногу, тож Дмитро допомагав йому робити чоловічу роботу, порався по господарству і пас на лузі отару овець. Вихована змалку працьовитість знадобилась у житті. Щоправда, коли в майбутньому Дмитро Михайлович відвідував рідні місця, односельці не могли взяти до тями, чим же їхній колишній сусід займається. Відповідь «співаю» сприймалася як жарт: усі співають, а де він працює?
Так само мало знав раніше про професію артиста і сам Дмитро, хоча з дитинства мав до неї нахил: брав участь у церковному хорі, де в отця Мирослава навчився музичної грамоти, і створив у своїй румунській школі гурток художньої самодіяльності. Навіть самотужки ставив у селі «Сватання на Гончарівці». Не біда, що за відсутністю клубу грати ту дебютну виставу довелося у клуні: сіно для худоби тимчасово винесли надвір, спорудили поміст і декорували імпровізовану сцену принесеними з хат килимками. Та постановка навіть була відзначена на районній олімпіаді художньої самодіяльності, і її збиралися показати у Києві, однак планам завадила Друга світова війна.
Драмгурток в Мамаївцях. 1940р. Дмитро Гнатюк згори другий зліва.
Біда не приходить одна
У Дмитра було дві сестри і три брата, одного з яких він у підлітковому віці втратив. Це сталося 1940 року, після приєднання Буковини до УРСР та подальшого вторгнення німців. Старший брат Іван тоді навчався у Морській школі в Констанці і приїхав додому на канікули. Втім, у складні часи ніхто не міг передбачити свою долю. Востаннє Дмитро бачив брата, коли проводжав його на вокзалі в Румунію. На щойно встановленому кордоні хлопця розвернули і направили у Чернівці до штабу, який мав надати дозвіл на виїзд. Юнак, що знав кілька європейських мов, викликав підозру у шпигунстві, був заарештований НКВС і страчений після жорстоких катувань на допитах (йому переламали хребет).
Про ту жахливу страту родині не повідомили (вже ближче до власної старості Дмитро Гнатюк випадково зустрів односельця, співробітника музею, і попросив його знайти в архіві відомості про долю брата). Але материнське серце все відчувало: за спогадами Дмитра Михайловича, Марія Іванівна, коли бувала в Чернівцях, молилася, стаючи на коліна перед в’язницею, де розстріляли її дитину. Та й Дмитру Гнатюку довелося згодом побувати на допиті в НКВС, куди його викликали в студентстві після того, як знайшли в особистих речах книжку румунською мовою. Про «пригоди» на Володимирській, 33 співак наважився розповісти вже у «мемуарному віці»: з нього тоді вибили обіцянку повідомляти про ворогів, яких зустріне де-інде.
Голос, народжений війною
З покоління 1925 року народження Дмитро Гнатюк був одним із небагатьох, кого не вбила і не покалічила війна. На початку військових дій його відправили на вчительські курси, а потім юнак вчителював і з бригадою майстрів ремонтував сільські школи. Коли попросився на фронт, його направили під Польщу, де Дмитро Михайлович дивом уцілів під час бомбардування. Його життя врятували семеро мертвих бійців, тіла яких упали на Гнатюка і прикрили його від снарядів. Два з половиною місяці контужений юнак лікувався у шпиталі, а потім був евакуйований з України на Урал. Вивозили людей вночі і не говорили – куди. Лише коли побачили у прочинених дверях вагону назву річки Волги, зрозуміли, що їх везуть не на фронт, а у тил.
Під час Другої світової війни та повторної румунської окупації Дмитро Гнатюк жив у Нижній Салді Свердловської області. Уральське місто давало країні сталь та електрику – те, чого потребувала військова промисловість. Саме туди, під Нижній Тагіл, було вивезено під час війни Харківський танковий завод. В евакуації Дмитро Гнатюк здобув додаткову середню освіту і з 1944 року працював металургом. Вдень варив сталь для фронту, а на вихідних співав у хорі, що його сам зібрав із 500 осіб, які бажали виступати. Дмитро Михайлович знав ноти і розбирався в партитурі, тож підбирав для виконання твори, з якими колектив навіть запрошували на гастролі. Саме там, після юнацької мутації, пережитого потрясіння і контузії, народився його оксамитовий баритон.
Де тут консерваторія?
Після закінчення війни Дмитро Гнатюк повернувся до Чернівців і з 1945 року став солістом обласного музично-драматичного театру. Працюючи по 14 годин над роллю Миколи у постановці «Наталка-Полтавка», показав режисерові Василю Васильку, що має серйозні наміри стати справжнім артистом. Згодом режисер повідомив своєму київському другу, оперному співаку та педагогу Івану Паторжинському, що відправляє до нього здібного хлопця, якому треба навчатися. Влітку Дмитро приїхав до Києва, але не знайшов консерваторії і замість музичної альма-матер потрапив до театрального інституту. Успішно склав іспити на режисерський факультет і всіх здивував, коли показав сильний голос на прохання заспівати.
«То вам треба йти в консерваторію», – вигукнув вражений ректор Семен Ткаченко. Розібравшись у казусі, Семен Михайлович сам відвів обдарованого абітурієнта до Паторжинського. Іван Сергійович беріг голоси своїх студентів і суворо забороняв майбутнім оперним співакам підробляти у хорі. Але у голодні повоєнні часи нужденні студенти вирішували це питання на власний розсуд, і Дмитро Гнатюк був радий виступити за тарілку супу на зустрічах з виборцями депутата від Київської області Григорія Верьовки. «Григорій Гурович часто мене брав із собою на такі заходи, даючи можливість заспівати разом кілька пісень», – згадував Дмитро Гнатюк. Саме цей український хоровий диригент і композитор навчив молодого співака справляти гідне враження на публіку навіть у драних штанях.
Кадр з фільму «Кров людська – не водиця» (1960)
Коли студент поскаржився, що соромиться виходити на сцену через латану одежину, наставник порадив до кінця виступу утримувати увагу глядачів на привітному обличчі і задкувати за лаштунки, не повертаючись до залу спиною. «Я так і зробив, – згадував Гнатюк, – а назавтра Верьовка мені гроші до консерваторії приніс і наказав купити для виступів костюм, білу сорочку і концертні туфлі. Я на радощах побіг у найближчу комісійну крамницю і попросив дати поміряти ефектний темно-зелений костюм і червону краватку. Продавчиня недовірливо поцікавилася, чи є у голодранця такі гроші. Я показав кілька великих купюр і вийшов з обновкою!».
«Фігаро тут, Фігаро там»
По закінченні Київської державної консерваторії Дмитра Михайловича прийняли до Київського оперного театру, якому він був вірним все життя. П’ятдесят років пропрацював у його стінах: був і солістом, і художнім керівником, і директором, і головним режисером. Вистачало в житті артиста і виступів за кордоном: такі контракти підписував, що від надмірного навантаження ризикував втратити голос. Наприклад, в Австралії та Новій Зеландії якось за два місяці відпрацював 57 сольних концертів у трьох відділеннях. Та коли тодішнє гастрольне керівництво не заплатило обумовленої суми гонорару, подав на кривдників до суду і надалі обмежив голосове навантаження шістьома концертами на місяць.
Тож послухати українську оперну зірку завжди хотіло більше людей, ніж міг вмістити глядацький зал. Талановито виконані партії Остапа в «Тарасі Бульбі» Миколи Лисенка (його улюблена), Миколи в «Наталці-Полтавці», а також Мазепи, Євгенія Онєгіна, Фіґаро, Ріґолетто і багатьох інших персонажів забезпечили метрові української оперної сцени всесоюзну популярність. Дмитро Гнатюк також виступав в Італії, Німеччині, Австрії, Угорщині, Португалії, Китаї, Канаді (туди ще перед війною поїхала жити його сестра, що вийшла заміж за канадця українського походження, вона з братом принагідно зустрічалася) та США. У нью-йоркському Карнеґі-Холі глядачі так відчайдушно викликали нашого співака «на біс», що їхні овації переросли у третій акт концерту, а потім ще шанувальники ламали двері в гримерку у прагненні здобути автограф.
Концертне мистецтво
Дмитро Гнатюк переспівав увесь класичний репертуар – український, російський, італійський, французький (виконував понад 85 творів національної та світової класики), записав понад півтора десятки платівок і 6 компакт-дисків. Пісні Дмитра Гнатюка – окрема сторінка у його славетній вокальній творчості. Ще у 1960-х роках співак записав пісню на музику Олександра Білаша та слова Дмитра Павличка «Два кольори» і ліричну сповідь на слова Андрія Малишка та музику Платона Майбороди «Пісню про рушник», яку після смерті матері (її не стало саме в той період) не міг виконувати у концертах, бо завжди згадував її вишиту сорочку, з якою поїхав із дому, обіцявши скоро повернутися, і на приспіві плакав…
У тій же щемливій манері записана у 1963 році пісня на слова Михайла Ткача і музику Олександра Білаша «Ясени» – Дмитро Гнатюк, на той час вже три роки як Народний артист СРСР, так само був її першим виконавцем. За рік до того, у 1962 році, була записана пісня композитора Ігоря Шамо на слова поета Дмитра Луценка «Як тебе не любити, Києве мій!» – Дмитро Гнатюк теж вважається першим виконавцем нинішнього офіційного гімну української столиці, хоча першим публічним виступом з цим пісенним шедевром був концерт колеги Дмитра Михайловича, тодішнього соліста Київського оперного театру Юрія Гуляєва (запис не зберігся). У піснях Дмитро Гнатюк демонстрував такий самий широкий жанрово-стильовий діапазон, як і в опері.
Українська школа
Бездоганна техніка вокалу, дикції й акторської гри артиста вищого фахового ґатунку доповнювала можливості сильного голосу, гнучкого у відтінках і рівного у всіх регістрах. Співак мав дві робочі октави, а в просунутій вокальній техніці mezzа voce (впівголоса) брав і «до» вверху, і «ля» внизу. Тихі регістри piano і pianissimo були його гордістю. За час своєї кар’єри Дмитро Гнатюк записав 6 компакт-дисків і понад 15 платівок. А в 1975 році вокаліст здобув другу освіту у Київському інституті театрального мистецтва за спеціальністю режисер. В історію театру він увійшов як режисер-новатор. Дебютом у новому амплуа стала опера Олександра Бородіна «Князь Ігор», де Дмитро Михайлович свідомо порушив класичні канони.
Виключивши будь-яку можливість порівняння його постановки з попередніми та наступними, він посилив динаміку вистави заміною черговості частин твору: замість увертюри, прологу й опери представив пролог, увертюру й оперу. Зрештою, час дії скоротився на півтори години, і час довів його правоту. Загалом Дмитро Гнатюк здійснив понад два десятки постановок. Він ставив спектаклі не лише у Київській опері, а й у Донецькому театрі опери та балету, оперній студії Київської консерваторії та Київському дитячому музичному театрі, де з 1985 року був режисером. В оперній студії Дмитро Михайлович завжди ініціював постановку спектаклів українською мовою. З 1983-го по 1990 роки доцент, а потім професор Дмитро Гнатюк завідував кафедрою оперної підготовки Київської консерваторії.
Українські оперні співаки Лариса Руденко, Дмитро Гнатюк, Єлизавета Чавдар, Євгенія Мірошніченко.
Діти Дмитра Гнатюка
Дмитро Гнатюк до глибокої старості зберіг свій красивий баритон, який чули навіть представники північноафриканського кочового народу туареги (де наш артист тільки не виступав): на знак подяки вождь африканського племені подарував гостеві… власну дитину! Співак викручувався тоді, як міг, щоб і дипломатичний протокол не порушити, і чужим чорнявим малюком власну дружину не «нагородити». Сказав, що забере дорогий подарунок пізніше, коли гастролі дійдуть кінця. А сам, звісно, стрімголов сів на літак і полетів додому. А потім комусь ту історію у Києві переповів, і йому знайомі влаштували розіграш. Жартівники зателефонували нібито з міністерства культури і наказали зустрічати «сина з Африки». Власний син Дмитра Михайловича Андрій (став, як і мама, філологом – викладає французьку мову в університеті) від тієї «новини», мабуть, не був у захваті.
Дмитро Гнатюк з дружиною Галиною
А дружина спокійно відповіла, що «і другого сина виховаємо». Та насправді сюрпризу не сталося, і дітей Дмитра Гнатюка на світі не додалося. Він завжди цитував слова когось із оперних корифеїв, що «кохання і спів виходять з одного місця».
Подружніх зрад Дмитро Гнатюк не допускав. «Може, я й багато втратив, але ще більше здобув, – говорив співак в інтерв’ю, – адже на мене ніхто і ніколи не показував пальцем». З вірною супутницею Галиною Макарівною, яка багато років присвятила вивченню історії мови і розвитку української граматики та лексикології, Дмитро Гнатюк прожив 65 років – як він сам казав, «усе життя». Андрій говорив, що мама, доктор філологічних наук, яка працювала в Інституті мовознавства, максимально полегшувала побут батька, створюючи йому домашній затишок і забезпечуючи в усьому комфорт.
Дмитро Гнатюк з сином
Тиша, «Кобзар» і картини
«Мені пощастило, що дружина не витрачала гроші на діаманти, – казав співак. – Тож я вкладав все зароблене в картини». Дмитро Гнатюк колекціонував український живопис кінця XIX – початку XX століть, мав вдома твори музейного значення (зокрема, картини Васильківського та Пимоненка), які часто рятував від знищення, реставрував і повертав з-за кордону. А ще митець збирав різні видання «Кобзаря», бо дуже любив поезію Тараса Шевченка. Як він сам зізнавався, хобі надихало його далі жити. Так само необхідні йому були: тиша в квартирі (його музичний слух не виносив галасу), догляд за садом (батьки їздили на дачу у 150 кілометрах від Києва впродовж 20 років) і спільні спогади, якими вони ділилися з дружиною, переглядаючи в останні роки життя сімейний архів.
Бюст Дмитра Гнатюка i дружини Галини на Байковому цвинтарi
До речі, той архів ніхто з дому не викидав, запевнив син, коли у пресі зчинився галас, що на смітнику біля театру знайдено домашні фото та афіші Дмитра Гнатюка. Насправді, тоді робочі, що наводили лад у квартирі, винесли з балкону непотріб, серед якого були некондиційні світлини, зроблені сином під час навчання фотосправі. А цінними Андрій Дмитрович вважає насамперед дитячі батьківські подарунки – його перший годинник та набір інструментів. А коли вже казати про раритети, що залишилися від батька, то Андрій Гнатюк здивував журналістів, коли повідомив, що Дмитро Михайлович, не бажаючи нікого обтяжувати, заздалегідь відлив собі пам’ятник на могилу. Помер Герой України на 92-му році життя 29 квітня 2016 року. Його дружина не перенесла втрати і пішла з життя слідом – через 40 днів після поховання чоловіка. Вірне подружжя поховане на Байковому кладовищі в Києві.
Фото з відкритих джерел
