Сергій Гулюк 
19 червня 1980 року у грецькому місті Олімпія, що на Пелопонесі – одній з найдавніших святинь Стародавньої Греції – за старовинною традицією запалили олімпійський вогонь. Звідти він вирушив до Афін, а потім за допомогою легкоатлетів з різних країн Європи подолав шлях у 5 тисяч кілометрів. Через Болгарію, Румунію та тодішню Молдавську РСР на початку липня він дістався України, а вже 11 липня тисячі людей зустрічали олімпійську естафету на столичному Хрещатику.
Офіційним містом проведення 22-х літніх Олімпійських ігор була тодішня столиця Радянського Союзу – Москва. Але багато змагань тодішнього турніру відбулося у Ленінграді, Таллінні, Мінську та Києві. Крім того, 10 українських міст зустрічали естафету олімпійського вогню, який пронісся вітчизняним маршрутом у понад тисячу кілометрів. Як Україна долучилася до найголовніших спортивних змагань планети, і чого це вартувало їй та її мешканцям – розповідаємо далі.
Олімпійська естафета у Києві
Старт розпочався з Мамалиги
Про те, що олімпійський вогонь прибув на територію України, сповістили гуцульські трембіти на кордоні з тодішньою Молдавською РСР. Чарівне полум’я Еллади першим прийняло буковинське село Мамалига.
На вулицях кожного міста стояли натовпи жвавих глядачів з прапорцями, на вулицях яких стояли легкоатлетів, що несли олімпійську естафету, зустрічали хлібом-сіллю. Жваві глядачі з прапорцями стояли на вулицях, вогонь запалювали на місцевих стадіонах, а самих факелоносців не відпускали без урочистостей.
З Мамалиги він вирушив у Чернівці, далі – у Кам’янець-Подільський, Хмельницький, Вінницю, Житомир, Київ, потім – у Лубни, Полтаву, Чутове, Харків. І вже з Харкова – на територію рф, де фінальною точкою стала тодішня столиця імперії – москва. Відбір факелоносців, які мали нести вогонь у Києві та області, проходив у Борисполі, більшість учасників естафети за тиждень до церемонії поселили у місцевій школі, де вони чекали 11 липня – початку київського етапу естафети, щоб пробігти свій кілометр.
«У останній момент нас попередили: якщо раптом вогонь погасне, не хвилюйтеся, у нас є запасний», – пригадує один з учасників естафети, майстер спорту зі спортивної ходьби Сергій Пасько. Аби уникнути можливих провокацій чи терактів з факелом, бігунів супроводжував ескорт з міліцейськими автівками та автобус із співробітниками КДБ, а в одній з автівок справді везли «запасний» вогонь.
У документальній хроніці того часу закадровий голос акцентує увагу на тому, як мирний олімпійський вогонь мандрує тими українськими шляхами, які сорок років тому були опалені війною. Як божевілля сприймається той факт, що мирний вогонь Олімпіади під гаслом «О, спорт, ти – мир» кілометр за кілометром тоді передавали туди, звідки через сорок років прилітатиме інший, зовсім недружній і руйнівний вогонь. Як світ міг таке допустити?
Безхатьків у нас немає, зате у продажу – салямі та «Мальборо»
На початку липня усіх жебраків, що «промишляли» біля Житнього ринку, у районі центрального залізничного вокзалу та у підземних переходах, було «тимчасово ліквідовано», тобто правоохоронці їх просто «пакували» у автобуси та вивозили за 101-й кілометр. Так відбувалося в усіх містах, які приймали Олімпійські Ігри 1980 року. Не обійшли увагою й фарцовщиків, валютників та «жриць кохання», які стабільно «працювали» поблизу столичних готелів та, мабуть, не менше, аніж радянське керівництво, готувалися до візиту важливих іноземних гостей. Та ось залишити місто змусили не всіх представників згаданих прошарків, адже багато хто з носіїв заборонених професій був завербований Комітетом Державної Безпеки і продовжував пильно нести службу на відповідальних «об’єктах».
Не пощастило влітку 1980-го й хронічним алкоголікам, що перебували на обліку у наркологічних диспансерах, та душевнохворим, яких теж постаралися прибрати від іноземних очей: «зверху» прийшло офіційне розпорядження – до завершення олімпійських змагань до міста не повертатися.
Мешканці сіл, розташованих біля трас міжнародного значення, отримали паспорти нового зразка. Цікаво й те, що киянам, що мали дітей, теж була оголошена рекомендація на час проведення міжнародних спортивних змагань вивезти дітей куди-небудь за межі міста. Можливо, радянські функціонери побоювалися, що малеча та підлітки, зустрівши на вулицях літнього Києва дядьків-«фірмачів», одразу візьмуться канючити в них імпортні жувальні гумки, цукерки, або ще що-небудь цікавеньке із західного життя.
Та у жодному разі не повинне скластися враження, що прийом Олімпійських Ігор у радянському Києві перетворився на суворий імперський ритуал (іноді з каральними елементами), хоч і проводився за залізною завісою та в умовах санкцій та бойкоту прогресивних капіталістичних країн.
Те літо запам’яталося киянам багатьма несподіваними сюрпризами: наприклад, у гастрономах «викинули» (пам’ятаєте чарівне значення цього радянського слова?) імпортний дефіцит – салямі, сервелат, фінський сир «Viola», чеське пиво, цигарки «Мальборо» по 1.50 карбованців за пачку (стандартні цигарки з фільтром на той час коштували 40 копійок), кока-колу, і навіть португальський портвейн. У готельних барах, у які, щоправда, потрапити було непростим атракціоном, з’явилися фірмове банкове пиво та горілка «Finlandia».
Ще одна цікавинка, яка сьогодні виглядає як фантастичний раритет: поблизу Республіканського стадіону з’явилися дивовижні автомати з газованою водою (солодкою та мінеральною), які після вкидання монеток видавали стаканчики з білого пластику. Як кажуть, «школота не зрозуміє, а олди згадають»: це був розпал тотального дефіциту, часи, коли громадяни прали та прасували поліетиленові пакети. Стаканчики зі стадіонних автоматів користувалися шаленим попитом, їх забирали з собою, і навіть коли у автоматах закінчувалася вода, містяни продовжували кидати монетки, щоб отримати бажаний стакан.
Як з’явилася картинка міжнародного рівня
Завдяки проведенню Олімпійських ігор 1980 року в українській столиці з’явилися нові, тепер усім відомі, об’єкти, а ті, що мали потребу у реконструкції – були відновлені. Не випадково, починаючи з 1979 року, Київ перетворився на суцільний будівельний майданчик. Акцент із зрозумілих причин було зроблено на спортивних об’єктах: зокрема було капітально реконструйовано 7 столичних стадіонів, серед яких – «Динамо», «Старт», «Спартак» та, звісно – Республіканський, на якому проходила урочиста церемонія відкриття та відбувався олімпійський футбольний турнір.
Республіканський стадіон взагалі був одним із стратегічних місць змагань і зазнав глобальних змін, на кшталт тих, які згодом з ним відбулися у 2011-2012 роках напередодні проведення Чемпіонату Європи з футболу. Перш за все, на стадіоні встановили величезну чашу для олімпійського вогню (після проведення турніру вона безслідно зникла), було замінено освітлення на більш якісне – того вимагав міжнародний рівень, а особливо – телевізійна картинка. Для іноземних гостей, які мали транслювати свято спорту у своїх країнах, необхідна була колерна температура 3600 градусів Кельвіна. На закордонні імпортні світильники не вистачало грошей (а тут ще халепа – Радянський Союз перебував під санкціями «капіталістичних» країн, плюс через вторгнення до Афганістану у грудні 1979 року 64 країни світу, включаючи США не відправили своїх спортсменів до Москви), тому на заводі «Ватра» у Тернополі фактично «з нуля» довелося організовувати виробництво потужних металогалогенних світильників. Крім того, були встановлені чотири освітлювальні опори висотою у 83 метри: як свідчать документи, кожна опора обійшлася у мільйон рублів. Але розповідали, що іноземні гості та репортери були у захваті від освітлення.
Білет на олімпійський футбол
Також завдяки угорським партнерам була замінена акустика на стадіоні, а використавши бюджет у 32 тисячі доларів, замінили й легкоатлетичні доріжки. Була збудована Олімпійська база у Конча-Заспі із спортивними залами та п’ятьма футбольними майданчиками, а ще в українській столиці з’явилися два нових готелі – 13-поверховий «Братислава» неподалік станції метро «Дарниця», та 22-поверховий «Русь» поруч із стадіоном. І що справді знадобилося без виключення усім вже після завершення спортивного турніру – було відбудовано близько 6500 км автодоріг.
Будинки біля стадіону просто знесли
Те, що не встигали відремонтувати та відреставрувати – просто зруйнували. За деякими даними, інтенсивна підготовка до Олімпіади коштувала місту мінус 700 старовинних будинків, деякі з них мали статус пам’ятників архітектури та історії, у деяких з них навіть розташовувалися музеї. Серед іншого були знесені два старовинних будинки на Великій Житомирській, 36 та 38, у яких свого часу зупинявся Тарас Шевченко.
Як згадував у одному з інтерв’ю голова республіканського оргкомітету Олімпіади-80 Павло Єсипенко, він особисто розпорядився… знести вісім будинків поблизу тодішнього Республіканського стадіону, тому що вони ніби заважали евакуації глядачів (стадіон активно перебудовували, а на трибунах очікувалась велика кількість гостей), він же ніби й розпорядився переселити мешканців зруйнованих будинків у нові квартири. Це рішення згодом виправдало себе: у результаті розширення шляхів евакуації, реконструкції верхньої кільцевої алеї та площі біля стадіону, глядачі стотисячної київської арени отримали змогу залишати стадіон за 10-15 хвилин.
За старовинною радянською традицією на Єсипенка «настукали» за «самодіяльність» аж самому Щербицькому, ще б пак – не кожен чиновник взяв би на себе сміливість прийняти рішення про знесення будинків у центрі Києва. Та на диво доносників лідер тодішньої України навпаки похвалив голову оргкомітету за раціональність та кмітливість: мовляв, той все правильно зробив.
Ще очевидці стверджували, що посилена підготовка до Київського етапу Олімпійських ігор ледь не коштувала Україні того літа загибелі врожаю. Виявилося, що у розпал жнив у республіці елементарно не вистачає вагонів для того, щоб грузити у них зерно, через те, що майже усі вантажні потяги перевозили пісок для реконструкції Республіканського стадіону. Викручувались, як могли, зокрема й за допомогою додаткових потягів із сусідніх республік.
Якою буде доля олімпійських ведмедів?
20 липня, на наступний день після офіційного відкриття Олімпіади, на Республіканському стадіоні відбувся старт «української частини» Олімпіади-80, того ж дня на біговій доріжці Республіканського стадіону з’явився й олімпійський вогонь, факел ніс срібний призер Мюнхенської Олімпіади, десятиборець Леонід Литвиненко. Президент Міжнародної федерації футболу Жоао Евеланж написав тоді українцям: «Те, що ви здійснили – фантастично. За останні п’ять років я відвідав 127 країн, але таких сучасних спортивних споруд не бачив ніде».
Наступного дня відкрився відбірковий футбольний турнір. Київ разом з білоруською столицею Мінськом приймав матчі двох груп та чвертьфінал. До Києва приїхали гравці олімпійських футбольних збірних НДР (Німецької Демократичної Республіки), Іспанії, Іраку, Коста-Ріки, Алжиру, Фінляндії. На першому матчі турніру між командами Німеччини та Іспанії, який завершився нічиєю 1:1, були присутні 100 тисяч глядачів. У чвертьфіналі, який теж відбувався на Республіканському, німці зустрілися з командою Іраку та перемогли з рахунком 4:0, а потім, здолавши у півфіналі господарів турніру, збірну СРСР, у фіналі поступилися збірній Чехословаччини та завоювали олімпійське «срібло».
Фактично, Київ у світовому спортивному турнірі був задіяний лише на якийсь тиждень, але скільки подій за цей час відбулося. Як спогад про них також залишилося багато сувенірів та символів тієї Олімпіади – олімпійських ведмедиків, які досі зустрічають гостей на Житомирській, Одеській та Бориспільській трасах. До речі, їхню долю ще має вирішувати місцева влада: можливо, вони теж підпадуть під декомунізаці, або… дерусифікацію, бо дуже чітко асоціюються з москвою та російськими ведмедями.
Фото з відкритих джерел
