Інна Тихонова 
Багато сторінок життя засновника, співавтора, вокаліста та гітариста непересічного гурту The Beatles, котрий відчинив двері британському року, задокументовані та осмислені на рівні історичних подій. Але унікальну всесвітню славу музикант, який волів називати себе у прямому та узагальненому сенсі митцем, здобув не лише за внесок у музику. В’їдливого дотепника і невиправного вільнодумця з дитинства відрізняло бунтарство, що стало його життєвим стилем. Пошук гармонії і деструкція були в його біографії такими самими союзниками, як потяг до розширення свідомості і психологічна терапія.
Один із ключових представників контркультури ХХ століття зробив творчість інструментом протесту, ставши рупором лівої опозиції. Ім’я виконавця, композитора, поета, художника, письменника й активіста вписане в боротьбу за мир, свободу та рівність. Автор антивоєнних гімнів та політичних маніфестів повернув свій Орден Британської імперії королеві і наважився протистояти американському президентові. Він розбурхував громадську думку і надихав прихильників особистою сміливістю, не боячись заплатити за свої погляди кар’єрою та життям. І, можливо, пояснення його легендарності слід шукати насамперед саме в цьому.
Дитяча драма
Джоном Вінстоном ліверпульського новонародженого з родовим ірландським корінням назвали на честь діда по батькові Джона Леннона та британського прем’єр-міністра Вінстона Черчілля. У портовому місті на північному заході Англії хлопчик народився 9 жовтня 1940 року в сім’ї моряка торгового флоту Альфреда Леннона, який на момент появи на світ сина був у плаванні. За адресою Ньюкасл-роуд, 9, де жила з Джоном Ленноном його мати Джулія, регулярно надходили фінансові чеки від батька – до його виходу в лютому 1944 року в самоволку. Коли за півроку моряк з’явився вдома, вагітна від іншого Джулія відмовилася прийняти законного чоловіка.
Джон з мамою
У 1946 році батько відвідав дитину і відвіз сина до Блекпула, збираючись таємно емігрувати з Джоном до Нової Зеландії. Стривожена мати зі співмешканцем наздогнала втікачів і влаштувала суперечку з батьком, який запропонував п’ятирічному малюкові визначитися, з ким він хотів би залишитися. Двічі вибравши батька, маленький Джон залився сльозами, коли мати пішла, і поспішив за нею. Щоб не рвати душу крихітці надалі, батьки Леннона домовилися, що Джон житиме з матір’ю. Після двох скарг на Джулію до соціальних служб мати передала опікунство над сином своїй бездітній старшій сестрі Мімі, яка жила з чоловіком у респектабельному передмісті Ліверпуля Вултоні. У їхньому будинку на Менлав-авеню, 251 Леннон і провів дитинство та юність, а з батьком протягом найближчих двадцяти років не спілкувався.
Будинок, у якому Джон провів дитинство у Ліверпулі
Батьки – не боги
«У моїй родині було п’ять жінок, – напише у своїй дорослій автобіографії Джон Леннон. – Сильні, розумні й привабливі, вони доводилися одна одній сестрами, і моя мати була з них наймолодшою та менш за всіх пристосованою до життя. Це стало моєю першою феміністською освітою. А моєю головною відмінністю була відсутність прихильності до батьків, і цей досвід я поширював на моїх друзів. Міг сказати їм, що батьки не боги, і моя думка була авторитетною, адже я не жив зі своїм батьком та матір’ю. З дитинства я був бунтарем, якого все дратувало, але водночас я завжди шукав любов та визнання».
Як згадував про юні роки Джон Леннон, батьки всіх хлопчиків у його оточенні, включаючи батька Пола Маккартні, радили синам триматися від нього подалі, бо він не визнавав авторитетів і збивав з правильного шляху їхніх благополучних дітей. «Так і було, – усвідомлював «баламут», – я порушував спокій кожної сім’ї, яку знав. Можливо, чинив так через заздрість, що в інших є справжня домівка, якої я не мав сам». Водночас Джон не був обділений любов’ю та турботою рідних людей. Він мало не щодня бачився з матір’ю та двоюрідними братами, дядько подарував йому губну гармошку, а мама купила синові його першу акустичну гітару. Щоправда, зберігався струнний інструмент у материнському домі, бо тітка не вважала музику перспективним заняттям і намагалася прищепити Джонові цікавість до книжок.
Зайві амбіції
У середній ліверпульській школі Куарі Бенк, де Джон Леннон навчався в 1952–1957 роках, він здобув репутацію фіґляра. Свідки того періоду описували його словами «безтурботний», «добродушний», «веселий» та «легковажний». У саморобній шкільній газеті Daily How учень із художніми здібностями розміщував свої уїдливі карикатури, а у шкільному творі на тему «Ким хочу стати» писав: «Щасливим». Коли йому заперечили, що він не так зрозумів завдання, юний Джон глибокодумно відповів: «А ви не так розумієте життя». Вчителі зазначали, що юнак «страждає недоречними амбіціями і не туди, куди слід, спрямовує свою енергію».
Педагоги відзначали, що учневі не вистачає старанності, і він не повною мірою використовує свої можливості. А погана поведінка Леннона призвела до розладу його стосунків із тіткою. Лише завдяки її втручанню та сприянню керівника навчального закладу, Леннона після провалу шкільних іспитів прийняли до Ліверпульського коледжу мистецтв. Однак і там Джон продовжував отримувати зауваження щодо поведінки, і над ним постійно нависала загроза відрахування. За словами однокурсниці, а згодом першої дружини та матері старшого сина Леннона Синтії Пауелл, на передостанньому курсі Джона таки вигнали з коледжу, бо за рік він не виконав жодного учбового завдання. Справа в тому, що пріоритетом у Леннона тоді вже була музика: свою першу скіффл-групу The Quarrymen, перетворену невдовзі на The Beatles, Джон сформував у 15 років, і саме на її виступі він познайомився з Полом Маккартні, якого запросив до нього приєднатися.
Перші виступи Джона і Пола
Лють і натхнення
Виглядав на той час Леннон (з вузькою краваткою, у жилеті, вкорочених штанях-дудочках та в замшевих черевиках на платформі) як представник першої молодіжної субкультури 1950-х років Тедді-бої, котрі своїм «неформальним» зовнішнім виглядом кидали виклик суспільству. Але справжній виклик Леннона спричинила загибель 1958 року 44-річної Джулії: матір чотирьох дітей збила на перехресті автівка, за кермом якої перебував п’яний полісмен, який ще й не вмів керувати. Тітонька Мімі назвала відстороненого від роботи, але не покараного винуватця наїзду вбивцею (надалі він став листоношою і доставляв учасникам «ліверпульської четвірки» кореспонденцію від шанувальниць). Джон Леннон два роки запивав своє потрясіння алкоголем і часто ставав ініціатором бійок, в яких давав вихід своїй «сліпій люті».
Смерть матері завдала Джонові, якому тоді ще не виповнилося вісімнадцяти років, великої душевної травми, але разом із тим зблизила Джона Леннона із Полом Маккартні, що теж у юності втратив матір. Хоч як не парадоксально, потрясіння подарувало Леннону багато натхнення для творчості. На згадку про Джулію в репертуарі The Beatles з’явилася композиція Julia. Матері так само присвячені дві пісні Джона Леннона з його сольного альбому John Lennon/Plastic Ono Band – це сингли Mother та My Mummy’s Dead. На честь матері музикант назвав у 1963 році і свого первістка Джуліана (дітей Джонові Леннону народили перша дружина Синтія Пауелл і друга супутниця Йоко Оно).
«Персональний Елвіс»
Джон Леннон у молодості був для бітлів, за словами Маккартні, їхнім «персональним Елвісом». Попри те, що перші поп-пісні групи глибоких текстів не потребували, бо на той час значення мало лише звучання, а не улюблена Ленноном гра слів, в якій він продемонструє свою майстерність у подальшому, учасники колективу його обожнювали. Причинами шанобливого ставлення музикантів до Джона Леннона Пол Маккартні називав його дотепність, інтелект і харизму: «Джон був старшим і найбільш кмітливим за всіх нас – це була риса лідера». Джон міг посміятися з аристократів на виступі в Королівському вар’єте, попросивши глядачів на дешевих місцях поплескати в долоні, а на дорогих ложах, де були присутні члени британської королівської сім’ї, включаючи королеву-мати, – побрязкати коштовностями.
The Beatles отримали Орден Британської імперії
Та панівна родина не образилася: у 1965 році The Beatles отримали визнання британського істеблішменту і на честь дня народження королеви отримали Орден Британської імперії. Між безперервними гастролями (через роботу музикант, як свого часу і його батько, «пропустив» народження сина), зйомками фільмів і написанням пісень Джон Леннон підготував у 1960-х роках дві збірки мініатюр «Пишу як пишеться» та «Іспалець у колесі» (назва перекладу відбиває каламбурну стилістику автора). Напружений графік і випадкове знайомство на вечірці із забороненими речовинами відкрили творцеві доступ до LSD. Леннон набрав вагу і назвав потім той час періодом «товстого Елвіса».
LSD та пацифізм
У 1966 році Леннон дав перше своє скандальне інтерв’ю, в якому зазначив, що бітли є «популярнішими за Христа», передрікаючи кінець християнства. В Англії громадського резонансу такі твердження не мали, а в США слідом за публічним спаленням записів The Beatles, пікетами членів Ку-клукс-клану й особистими погрозами Леннону була припинена концертна діяльність колективу. Після завершального концерту гурту 29 серпня 1966 року Джон знявся в єдиному художньому фільмі зі своєю участю, де не фігурував The Beatles: це була антивоєнна сатирична комедія «Як я виграв війну». А загалом Джон Леннон знявся в ролі самого себе у 35 художніх фільмах і взяв участь у 20 телевізійних програмах.
За твердженням ірландського письменника Ієна Макдональда, пристрасть до психоделічних наркотиків призвела Леннона у той період на межу «втрати самоідентифікації». Але іншим виміром такого стимулювання творчих здібностей стало творення текстів, названих критиками Time «напрочуд винахідливими». Після випуску синглу Strawberry Fields Forever та виходу знакового альбому Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band (поворотний момент у творчості The Beatles) Леннон заявив про себе як автор куплетів зі смислом, що контрастували з невигадливими піснями раннього періоду гурту, коли їх писали співавтори Джон Леннон і Пол Макартні. А пацифістська позиція автора у пісні All You Need Is Love стала надбанням 400-мільйонної міжнародної аудиторії супутникової трансляції «Наш світ».
То ще не все
Звістка про смерть ліверпульського менеджера The Beatles Брайана Епстайна застала Джона Леннона та учасників колективу на тренінгу з трансцендентальної медитації. Техніка індійського гуру із застосуванням особистої мантри з розкриття потенціалу та зниження стресу не вберегла Леннона від усвідомлення майбутніх проблем. «Я злякався за долю гурту, – згадував лідер, – адже ми вміли лише грати музику. Значить, на цьому все?». Організатором першого пост-епстайнівського проєкту гурту став Пол Маккартні. Телефільм Magical Mystery Tour став першим провалом The Beatles у критиків та глядачів, але створений під впливом творчості британського казкаря Льюїса Керролла саундтрек Джона Леннона I Am the Walrus мав успіх.
З Індії до Лондона бітли повернулися з новим натхненням та розбіжністю поглядів на трансцендентальну медитацію. Спробою досягнення «творчої свободи в рамках бізнес-структури», за словами Леннона, стала комерційна діяльність новоствореної корпорації Apple, яка складалася із компанії звукозапису Apple Records та інших дочірніх підрозділів. Дебютний запис під лейблом Apple називався Revolution і випускався в період громадських хвилювань та протестів. Але цього разу пацифістські ідеї у піснях Джона Леннона викликали глузування політичних радикалів. Напруженість під час запису «Білого альбому» Леннон посилив порушенням домовленості не запрошувати на студійні сесії дружин та подруг. Відтепер поряд із ним завжди перебувала японська художниця Йоко Оно, яку музиканти потім звинувачували у розвалі гурту.
Що він у ній знайшов?
На момент зустрічі з 33-річною новою подругою Леннону було 25 років, і він нічого про дивну японку не знав, крім того, що вона через оголошення в газеті шукала для зйомки 365 «інтелектуальних дуп». Натомість Йоко Око добре уявляла фінансові статки Джона Леннона і за будь-якої можливості нагадувала про себе з метою вивудити кошти на організацію виставки. Він дав їй гроші на арт-проєкт і згодом потрапив у резонанс із концептуальними ідеями загадкової панянки. Невдовзі вони стали парою, яка жила під брендом Джон & Йоко. Ці двоє намагалися злитися в одне ціле: одягалися в однакові білі костюми, мали такі самі зачіски, поділяючи на середній проділ довге волосся, та об’єднували свої обличчя у спільному фільмі. Серед їхніх арт-затій були запуск у небо 365 білих надувних куль із написом «Ти тут», 30-хвилинна короткометражка з усміхненим Ленноном і 20-хвилинна мініатюра «Автопортрет» із крупними планами інтимних місць Джона.
Одружившись у 1969 році, Леннон та Оно зобразили сцени свого медового місяця в серії літографій Bag One, де 8 із 14 зображень були заборонені та конфісковані як непристойні. Творчість Леннона в цей період продовжувала виходити за рамки The Beatles: креативне подружжя записало три альбоми експериментальної музики, створило групу Plastic Ono Band, випустило концертний запис Live Peace in Toronto 1969 і записало три пісні Джона Леннона: Instant Karma, Cold Turkey (документальне свідчення стану від припинення прийому героїну) та Give Peace a Chance (композиція проти війни у В’єтнамі поєднувалася з «постільною антивоєнною акцією» Йоко та Джона у номері фешенебельного готелю). Поруч із авангардною художницею Леннон і сам почувався митцем, яким він, власне кажучи, і був насправді. Неординарним досвідом незвичної пари був організований Йоко адюльтер з їхньою секретаркою Мей Пенг: за давньою японською традицією дружина сама мала підібрати коханку чоловікові, якщо він втрачав до неї інтерес. Поживши деякий час нарізно, Леннон повернувся до другої дружини, залишивши напризволяще збентежену коханку, якій не зміг нічого пояснити.
Джон Леннон та Йоко Оно в перший день протестної акції «У ліжку за мир»
Звільнення від болю
Іншим важливим розривом в житті Леннона став у 1969 році вихід з групи The Beatles. Пошкодував він лише про те, що погодився почекати з відповідною публічною заявою (адже група була пов’язана з діловими зобов’язаннями та рекламною кампанією нового альбому). Джон Леннон відчув себе обдуреним, коли «вершки» з розпаду групи зняв Пол Маккартні, який оголосив про свій вихід з колективу першим, використавши цю подію як нагоду для реклами свого сольного альбому. «Я створив цю групу, я мушу її і розпускати», – вважав Леннон.
Він глибоко образився на Маккартні ще й через те, що той недолюблював Йоко Оно і сконцентрував владу над спільним із засновником проєктом у власних руках. Та попри атаки Леннона на Маккартні в пісні How Do You Sleep і трирічне сперечання з колишнім другом у ЗМІ, цей творчий дует залишається найуспішнішим в історії поп-культури. Джон Леннон і Пол Маккартні згодом то наближалися, то віддалялися один від одного, а підсумував Джон свої непрості почуття таким зізнанням: «У своїй кар’єрі мені довелося працювати з двома визначними людьми – Полом Маккартні та Йоко Оно, і це є гідний вибір».
У 1970 році Джон і Йоко пройшли курс психотерапії в Лондоні та Лос-Анджелесі з метою позбавлення емоційного болю, накопиченого з раннього дитинства. Леннон випустив сольний альбом із сповідальними текстами, що хоч і мали обмежений комерційний потенціал, проте сподобалися критикам. Вокал Леннона в композиції God був названий «вочевидь, найкращим виконанням в історії рок-музики». У пісні Mother Джон розповів про те, як відчував себе покинутим у дитинстві, а композиція Working Class Hero стала запеклою критикою буржуазної соціальної системи (через рядки «Ви все ще чортові кріпаки» викривальну пісню не брали на радіо). Борець виступав на підтримку опального андеграундного видання і пропагував світ без релігійних конфесій, відкидаючи ідею «мій Бог важливіший за твого». Протестуючи проти вторгнення своєї країни до Нігерії, а також засуджуючи підтримку Великобританією вторгнення США до В’єтнаму, музикант повернув королеві вручений йому раніше Орден Британської імперії.
Америка проти Леннона
Після переїзду 1971 року в Нью-Йорк Леннон та Оно стали активними учасниками американського ліворадикального руху. «Стратегічним контрзаходом» проти антивоєнних виступів музиканта з боку адміністрації президента Річарда Ніксона була спроба його депортації. Судова тяганина тривала чотири роки, і до 1976 року імміграційна служба США відмовляла Джонові у праві проживання за океаном. Подвійний альбом Леннона Elephant’s Memory порушував теми прав жінок, міжрасових відносин, ролі Великобританії у конфлікті з Північною Ірландією та проблем автора в отриманні грін-картки. Комерційний провал лонгплею був очікуваним. Критики обзивали Леннона «жалюгідним старіючим революціонером», і два благодійні концерти в Нью-Йорку на допомогу пацієнтам психіатричної лікарні стали останніми повноформатними виступами музиканта.
Через погрози вбивства під час виступів Джон Леннон змушений був припинити концертну діяльність. На відміну від Йоко Оно, йому американська влада довго відмовляла у дозволі проживання в США, а після виступів за права індіанців, за звільнення молодіжного лідера Джона Сінклера та за пом’якшення умов утримання у в’язницях борцеві було наказано у двомісячний термін залишити країну. Від тривалої депресії Леннона врятувало народження 9 жовтня 1975 року другого сина Шона. Після цієї радісної події батько двох дітей Джон Леннон, який практично не брав участі у вихованні первістка Джуліана (налагодження стосунків зі старшим сином він планував на майбутнє, якого не настало) вирішив використати наданий долею шанс, щоб стати хорошим батьком хоча б для молодшого Шона.
Пауза чи фінал?
Музикант вирішив перервати кар’єру і в наступні п’ять років присвятив себе родині. Під час творчої перерви він лише малював та писав автобіографічну книгу. Влітку 1980 року Леннон провів приємну відпустку на Бермудах і мандрував на парусному човні разом із маленьким сином. Тогочасний музичний матеріал Леннона відбивав його задоволеність сімейною стабільністю. Та нові записи Джона вийшли вже після його смерті, у 1984 році. Життя Леннона обірвалося 8 грудня 1980 року. Він загинув від куль фаната Марка Чепмена, котрому в день смерті подарував власний автограф. Вбивця не пошкодував 50 доларів фотографові, що мав зафіксувати момент його перебування поряд із кумиром під час підписання музикантом для нього альбому. Коли Джон і Йоко повернулися додому близько 22:50, відпустивши лімузин біля входу в арку будівлі «Дакота», Чепмен, який чекав на них біля будинку, розрядив свій револьвер Леннону в спину і плече.
Леннон дає автограф своєму вбивці Марку Чепмену (праворуч)
«Мені боляче», – встиг сказати Джон консьєржеві, втрачаючи свідомість. Кулі, що розкрилися в тілі, влучили у Леннона з близької відстані і пробили аорту, тож шансів на життя музикант не мав. Після прибуття о 23.15 поліцейської машини з закривавленою жертвою вбивства до лікарні медики констатували смерть Джона Леннона. Наступного дня Йоко сповістила шанувальників, що похорону не буде, і після кремації розвіяла прах чоловіка в Центральному парку, біля будинку, в якому він з нею мешкав і де 91-річна вдова живе і досі. На місці «упокою» праху в Нью-Йорку згодом з’явився меморіал «Суничні поля». А вбивця, який відбуває довічне ув’язнення, пояснив, що позбавив свого кумира життя із заздрості до його популярності і бажання подібної слави. Зараз би 69-річного «засекреченого» в’язня американської в’язниці «Аттика», який не дає інтерв’ю і не дозволяє себе знімати на фото чи відео, вже могли би випустити на волю (такий дозвіл надається за американськими законами спеціальним рішенням після 20-річного відбування покарання), але не роблять цього «для його безпеки» та заради «суспільного спокою». Втім, прихильники «теорії змови» від початку не сумнівалися, що вбивцю Джона Леннона сховають від уваги світу назавжди.
Фото з відкритих джерел
