Інна Тихонова 
Безперечний авторитет у питаннях живопису Пабло Пікассо був у захваті від таланту простої селянки з Полтавщини: за словами корифея, якби хтось так малював у них, про цей феномен би вже дізнався увесь світ. Та зрештою, і ми і людство змусили віддати належне унікальному мистецтву вітчизняної примітивістки.
«Квіти за тином»
Таємне обдарування
Народний декоративний живопис зазнав би втрати, якби народжена 7 грудня (за новим стилем) 1900 року дівчинка із села Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії не ослухалася у дитинстві суворого батька. Працьовитий власник 2,5 десятин орного поля доглядав численну худобу і не впорався б із сільськими клопотами без допомоги трьох дітей: двох синів і дочки. Проте донька Василя Йосиповича Білокура – Катерина – змалечку виказувала цікавість не до прибирання за свинями, а до милування краєвидами і малювання квітів. Тим самим дівчинка завжди засмучувала батьків, які не підтримували її «дивакуватості» та забороняли займатися «шкідливими дурницями».
«Бувало, вкраду у матері шматок полотна і намалюю на ньому щось красиве вуглиною, – згадувала майстриня свій дебют у мистецтві. – Як розмалюю один бік тканини, перегорну на інший, а тоді випру і знову малюю. Спочатку закарбовувала природу, а потім на полотні з’явилися вигадані птахи. Душа раділа від того, що я нафантазувала: посміхалася своєму малюнку, наче божевільна. Коли це побачили батько з матір’ю, жбурнули мою гордість у піч: хоч би, мовляв, ніхто про твій сором не дізнався, бо заміж не вийдеш, жоден біс таку схиблену не засватає! Та мені байдуже, бо за що б не взялася, думки про малювання всі справи витісняли».
Катерина Білокур зізнавалася, що відчувала образу на долю за те, що та наділила її священною любов’ю до малювання і не надала можливостей присвятити себе творчості на повну силу обдарування. Малювати юній художниці довелося потайки від усіх…
Право на творчість
На початку 1920-х років Катерина зважилася показати свої роботи вступній комісії Миргородського технікуму художньої кераміки. До райцентру прихопила виконаний на папері ескіз сільської садиби і власноруч зроблену копію з відомої картини. Та до технікуму юну майстриню не взяли: Катерина не мала шкільного атестату, бо не навчалася у сільській семирічці. Приголомшена відмовою, Білокур дісталася домівки пішки: на довгому шляху до села потроху опанувала себе і надумала спробувати власні сили в іншому захопленні – театральному мистецтві.
Пам’ятник Катерині Білокур у місті Яготин, Київська область, Україна. Фото: Bumbaka/CC BY-SA 3.0
Почавши з малювання декорацій для драматичного гуртка, організованого по сусідству одним із родичів, колись Катерина з’явилася і на його аматорській сцені, а надалі відвідувала родинний гурток місцевої вчительської пари. Зігравши в класичних українських п’єсах мало не всі ролі молодиць, у 1928 році Білокур зібралася підкорити Київський театральний технікум. Однак дівчині знову відмовили у прийомі документів через ту ж саму причину.
У безвиході Катерина наважилася вкоротити собі віку: у 1934 році намагалася втопитися у річці. Проте і це в неї не вийшло, лише застудила у холодній осінній воді ноги. Але після такого лиха батько скасував заборону на малювання, визнавши, що нічого не може з цією халепою вдіяти.
Не така, як усі
Своєрідність мистецтва Катерини Білокур полягало в особливій техніці малюнка, спорідненого із художньою вишивкою. З тією лише різницею, що вишивальниця гаптує полотна нитками, а художниця – олією. Білокур навіть підрамник використовувала як п’яльця для вишивок: просто фіксувала полотно шпагатом на час розфарбовування, а наприкінці знімала готовий малюнок, як вишивку, закріплюючи на раму інший матеріал.
«Городні квіти» (1952 рік)
Цікаво, що від порушення всіх можливих мистецьких правил зображення на картинах народної майстрині майже не потерпали. Наприклад, художниця сміливо поєднувала в одній композиції весняні та осінні квіти, не дотримувалася єдиного джерела світла, обводила кожну деталь світлими або темними контурами – і нічого страшного із загальним сприйняттям малюнку не траплялося.
Натюрморт «Квіти з горіхами» (1948 рік)
Навіть пензлі собі майстриня виготовляла власноруч: із котячої шерсті, вовни, консервних бляшанок та ягідних кісточок. До олійних фарб шанувальниця кобальту й ультрамарину використовувала натуральні пігменти з бузини, калини, буряка, моркви та цибулі, а за розріджувач брала лляну олію.
Зиґзаґ удачі
Почувши по радіо у 1940 році пісню про калину, Катерина написала виконавиці Оксані Петрусенко листа і подарувала власну ілюстрацію тексту пісні. Вражена роботою сільської художниці, співачка віддала подарунок у Центр народної творчості, і там зацікавилися талановитою аматоркою. Відвідавши Богданівку, очільник художньо-методичної ради Полтавського будинку народної творчості відібрав десяток полотен для персональної виставки. За чотири роки Державний музей українського народного декоративного мистецтва викупив роботи Білокур для власної колекції, яка наразі є найкращою в країні.
«Привіт врожаю» (1946 рік)
Після війни майстриню радо прийняли до Спілки художників, нагородили «Знаком Пошани» і надали звання Заслуженої діячки мистецтв та Народної художниці України. Водночас її колгоспне життя змінилося лише у гірший бік. Після смерті батька поруч із Катериною Василівною та хворою матір’ю оселився один із братів із власною багатодітною родиною. Дружина та п’ятеро дітей Григорія Білокура назавжди зруйнували спокій у батьківській домівці, і постійні сварки призвели до погіршення здоров’я майстрині.
Меморіальний музей-садиба Катерини Білокур. Фото: Bumbaka – власна колекція, CC BY-SA 4.0
У 1961 році біль у ногах Катерини Білокур доповнилася хворобою шлунка, і у червні одна за одною полишили цей світ і мати, і донька: родичі не встигли поховати матір, як у Яготинську лікарню терміново поклали народну художницю. Після операції 10 червня жінка померла на 61-му році на руках лікарів.
Фото на заставці: картина «Натхнення» художника М. Малинка на якій зображена Катерина Білокур за роботою
Фото: uk.wikipedia.org, uain.press
