Інна Тихонова 
Творець «Гидкого каченя», «Русалоньки», «Снігової королеви», «Дюймовочки», «Принцеси на горошині», «Огнива», «Стійкого олов’яного солдатика», «Оле-Лукойє» був великим казкарем не лише у творчості, а й у власному житті. Його загадкова доля та особливості натури і через 200 років підтримують інтерес до найвідомішого данця.
Синдром Марфана
У зовнішньому вигляді письменника вчені побачили ознаки генетично обумовленого непропорційного гігантизму. Ця рідкісна спадкова вада була властива також президентові США Аврааму Лінкольну та геніальному скрипалю Ніколо Паганіні (частота аномалії – раз на 50 тисяч). За описом першовідкривача патології, французького педіатра Антуана Марфана, дефект генів призводить до пороку розвитку сполучної тканини, що відбивається на всіх органах і наражає життя на небезпеку в будь-якому віці.
Диспропорція частин тіла на користь ненормально довгих і тонких рук та ніг перетворює людину на «гігантського павука». Про володаря 47-го розміру ноги сучасники говорили так: «Він міг не хвилюватися, що хтось скористається його калошами». Очевидці описували Андерсена як високого «хлюща» зростом 185 см, з видатним носом у поєднанні з маленькими вічками, неправильною поставою, непомірними кінцівками та незграбними рухами.
Єдиним природним компенсатором цієї аномалії можна вважати підвищений адреналін в її жертв. Люди з арахнодактилією живуть на постійному взводі, стаючи неймовірними трудоголіками зі збудливою психікою. Відомо, що свої твори Андерсен переписував по десятку разів, вирізнявся бурхливим темпераментом, підвищеною нервозністю та уразливістю.
Крістіан Альбрехт Єнсен – Г. Х. Андерсен (1836)
«Таргани» у голові
Через нервову напругу письменник страждав численними фобіями, які вплинули і на його життя, і на зворушливі сюжети депресивно-меланхолійних казок. Наприклад, величезні злі пси в «Огниві» – проєкція власного полохання автора щодо собак. А кінець казки про олов’яного солдатика «підсвічує» його страх загибелі у вогні: казкар завжди носив із собою канат на випадок пожежі, щоб при небезпеці вибратися через вікно з охопленого полум’ям приміщення.
Письменник довго спав на матраці з побоювання придбати ліжко через асоціації зі смертним ложем. Андерсен до запаморочення боявся бути похованим живцем, тому розпорядився перед похороном розкрити йому вени і злити кров (так і було зроблено), а при хворобі залишав біля ліжка записку, щоб його не вважали померлим: «Я живий».
Якось казкар отримав від шанувальників найбільшу в світі коробку цукерок і з перестороги бути отруєним віддав її на пробу сусідським дітям. Коли малеча скоштувала презент і не померла, «милий» автор моральних сюжетів відібрав у дітлахів цукерки і з’їв їх на самоті.
Він міг довго зводити себе тривогою, що втратив гроші чи документи, переплатив за квиток, не заклеїв чи не підписав відправлений конверт. Боявся, що над ним сміються, і так губився в незнайомому оточенні, що не міг упоратися з тиком та заїканням. Бідолаха стерігся пограбування, холери, найманих убивць, аварії, втрати зубів, передозування ліків, спокуси, отруєння, божевілля та наближення Кінця Світу.
Його вразливість не знала кордонів. З дитинства недовірливий Андерсен відчував себе «гидким каченям», якого описав у автобіографічній казці з реальними прототипами. Письменник згадував, що «відчував себе псом, що тоне, та якого безжальні діти закидали заради забави камінням». Можливо, давні психологічні травми вплинули на подальше уникнення письменником дітей, яким він ніколи не намагався сподобатися. Єдиний раз подумав про юних читачів своїх казок, коли вибирав музику до власного похорону: вона мала відповідати такту маленьких кроків, адже попрощатися напевно прийдуть і діти. Принагідно казкар підкреслював, що пише здебільшого для дорослих, і при схваленні ескізу прижиттєвого пам’ятника попросив не оточувати свою особу дітьми: «В такій компанії я не склав би ані рядка».
Скелети в шафі
Власними дітьми неодружений письменник (як і його сестра, яка не була вхожою до брата, навіть коли винаймала житло по сусідству) не обзавівся, не вбачаючи цінності в продовженні ганебного роду – з психічно хворим прадідом, тричі судимою за аморальний спосіб життя бабусею, алкоголічкою матусею, утримувачкою притону тіткою і сестрою-повією, котру брат називав «дочкою матері» (Мері Карен померла, коли Ганс мав 41 рік).
Андерсен походив із бідних нетрів на данському острові Фюн. Він навіть соромився показувати згодом свій справжній будинок на три сім’ї в Оденсі, де в одній кімнаті на 42 метрах жили п’ятеро членів сім’ї, підмінюючи його більш благополучною сусідньою будовою.
Будинок в Оденсе, де народився Андерсен
Хлопчик з’явився на світ 2 квітня 1805 року в шлюбі прачки Енн Марі Андерсдаттер з 22-річним спадковим чоботарем Гансом Андерсоном, який був на 12 років молодшим за дружину. Відомо, що на момент одруження мати перебувала на сьомому місяці вагітності майбутнім письменником, що допускало сумніви в офіційному батьківстві.
Легенду про своє нібито королівське походження запустив сам Андерсен, натякнувши на близькість із монаршою родиною. У ранній біографії він вказав своїм другом дитинства принца Фріца, який згодом став королем Фредеріком VII. Ходили чутки, що джерелом подібних заяв стало батьківське одкровення синові, що насправді він є родичем короля.
Про матір Ганс Крістіан Андерсен розповідав зі сльозами на очах (взагалі він не був стриманим на емоції: всі почуття мав дещо гіпертрофовані). Мамине дитинство минуло під мостом, де дівчинка, ледь навчившись ходити, мала просити милостиню. Цілими днями вона сиділа на сирій землі і пила з калюжі, а після повернення «з роботи» отримувала прочуханів, якщо мало подавали. З 8 років мати працювала покоївкою в заможному будинку. У 26 років вона народила від місцевого гончаря старшу сестру Ганса і, залишивши доньку у батьків, заробляла на життя продавщицею продуктів, дорожньою робітницею та прачкою. Народивши в 34 роки сина, Енн Марі продовжила працювати прибиральницею.
Щоби фінансово підтримати сім’ю, чоловікові довелося воювати в армії Наполеона, але після розгрому простим воякам розбагатіти на війні не світило. Додому доброволець повернувся хворим і помер на 33-му році життя. Синові Гансу на той час виповнилося лише 11 років. Про Ганса-старшого у хлопчика залишилися лише добрі спогади. Через два роки одного шевця в сім’ї змінив інший: мати знову вийшла заміж, але щораз частіше прикладалася до пляшки. Вона помре в 62 роки без підтримки і буде похована на цвинтарі для бідних, коли 28-річному Гансові залишався лише рік-два до слави.
«Стати відомим»
Свою першу казку Андерсен написав ще у дитинстві. Щоправда, про це не було відомо до 2012 року, коли дослідники його літературної спадщини знайшли найбільш ранній рукопис письменника із 700 слів «Сальна свічка». Сюжет цієї історії вражає незвичайним для підліткового світосприйняття драматизмом: свічка не знала, навіщо потрібна, доки не зустрілася з кресалом. Ця зустріч народила полум’я, і свічка згоріла, висвітливши темряву.
Фантазія Андерсена знаходила вихід у саморобному ляльковому театрі, для якого хлопчик писав п’єси, котрі сам ставив, грав і дивився. Грубим одноліткам і заклопотаним батькам його вигадані історії не були цікаві, тому своє витончене захоплення театрал-початківець розділяв з єдиним слухачем і глядачем у цьому «храмі мистецтва» – старим котом Карлом. Як у дитинстві Ганс представляв історії рухом різьблених постатей, так у його письменницькому періоді написання казок розпочинатиметься з вирізування картонних героїв.
Спробувавши шити одяг для ляльок, хлопчик вирішив вчитися на кравця. Подолавши граматику лише у 10 років, через безгрошів’я Андерсен залишив заняття в єврейській школі для бідних дітей, щоб заробити та пробитися у мистецтво. Він улаштувався працювати підмайстром у ткача. Спершу працював на суконній фабриці, потім на тютюновій. Але залишатися фабричним робітником протягом усього життя підліток був не готовий.
У 14 років Ганс залишить домівку, щоб виїхати до столиці і «стати відомим». Обжитися там хлопчикові допомогла медсестра принца Фердинанда: Софія Шарлотта Германсен і справді виявилася маминою знайомою. Зібравши рекомендації від «потрібних людей», вона взяла на себе витрати по забезпеченню Ганса одягом та їжею, навчила його німецькій мові, винайняла вчителів танців та співу, сприяючи влаштуванню юнака на роботу та навчання.
Статуя в Центральному парку в Нью-Йорку, присвячена Андерсену та його казці «Гидке каченя»
Життя вдалося
Власник красивого тенора бачив себе на великій сцені. Він однаково був захоплений оперою та балетом. Кого б ще взяли до хору Королівського театру Копенгагена «з вулиці»! Не дарма містом поширювалися плітки, що керуючий палацом і медсестра спадкоємця престолу приділяють увагу позашлюбному синові короля, який згрішив із прачкою. Нічим іншим неможливо було пояснити, чому перед безрідним провінціалом із виглядом «сумного лелеки» відчиняла двері вся європейська еліта.
Після звільнення з театру через перехідну ламку голосу Андерсен став завалювати культурний заклад п’єсами. Одну навіть надіслав королю, внаслідок чого отримав гроші на видання. Успіху ця праця не мала, але Гансові призначили стипендію на подальше навчання.
До латинської школи хлопець вступив тоді, коли інші її вже закінчували: 17-річний переросток отримував знання з 12-річними однокласниками. Директор школи прийняв його жити до себе і дуже намучився з надмірною чутливістю учня, який на попередньому місці навчання (у 5 рочків) при першому ж конфлікті з учителем пішов зі своїм букварем додому. З лихом навпіл нервозний юнак витримав моралі вихователя, завершивши навчання у 23 роки, а потім ще здолав Університет у Копенгагені.
І хоч до кінця життя майстер художнього слова писав з помилками, це не завадило йому видати, за даними Андерсен Центру, 4 автобіографії, 212 казок, 1024 віршів, 8 поем, 28 саг, 51 п’єсу, 7 сатир, 6 романів, 25 дорожніх заміток, 42 статті, 24 збірки та 37 брошур.
Автобіографія «Казка мого життя» викликала подив навіть у його симпатиків. Знайомих сучасників вражало самолюбування письменника. «Тиражувати за допомогою друкованого слова інтимні визнання – це ницість і марнославство», – відзначив прижиттєвий популяризатор творчості казкаря Ксав’є Марм’є. На думку літератора, присвячувати 200 сторінок тексту перерахуванню компліментів на свою адресу непристойно.
Дивними здавалися людям і пристрасть людини з «нестандартною» зовнішністю до фотографування (письменник користувався послугами понад сотні фотографів по всьому світу), і його увага до дзеркал, біля яких він затримувався, щоб оглянути себе з усіх боків, поправити зачіску та скорчити «геніальне обличчя». Письменник і сам підтверджував своє бажання здаватися більшим, ніж він був насправді. «Жити в образі» виявилося простіше, ніж витримувати випробування тонкою душевною організацією.
Фотопортрет, 1869 р.
«Химерні прагнення»
Про особисте життя казкаря написано чимало дисертацій. І цей бік його особистості не менш інтригує, ніж творчість. Ряд біографів прямо говорять про «фейкові» захоплення жінками, аби приховати справжній статевий інтерес до чоловіків. Але є й прихильники версії бісексуальності казкаря. Спочатку Андерсен страждав через заручини з іншим чоловіком його коханої дівчини Ріборг Фойгт. Наступна обраниця (дружина адвоката) не могла розділити його почуття через те, що не була вільною. А шведська оперна співачка Дженні (Енні) Лінд відмовила в інтимній близькості письменникові, запропонувавши йому дружбу. Це вона, на думку біографа Керол Роузен, стала прототипом володарки холодного серця Снігової королеви в однойменній казці Андерсена.
Дослідники епістолярію письменника Аксель Дреслоу і Міхаель Рютц стверджують, що тривалий час той був закоханий без взаємності у стокгольмського чиновника Едварда Колліна, якому писав піднесені листи, зізнаючись, що тужить, «як по гарненькій калабрійській дівці», і попереджаючи, що «жіночність його натури і їхня дружба мають залишатися таємницею». Нерозділене кохання героїв казки «Русалочка» насправді списане зі стосунків Андерсена та Колліна, який розбив серце свого приятеля тим, що одружився, віддавши перевагу жінці.
Будучи у 1857 році в гостях у Чарльза Діккенса, Андерсен просив дозволити йому перебувати у ванній кімнаті разом із молодим сином колеги, на що йому відповіли обуреною відмовою та виставили з дому.
У житті письменника було чимало «химерних нерозділених сексуальних прагнень», і нереалізоване бажання привернуло його, за чутками, до наркотиків та порнографії.
Біограф Джекі Вулльшлегер, яка отримала за своє дослідження міську премію Оденсе, стверджує, що Андерсен неодноразово перебував у фізичних зв’язках із чоловіками, і називає ймовірним його коханцем данського танцюриста Гарольда Шарффа, що вечеряв із Андерсеном наодинці і подарував другові до 57-річчя срібну зубну щітку, що вказувала на близькість їхніх стосунків. Події березня 1862 року Андерсен позначив у своєму щоденнику як «еротичний період, що поклав кінець самотності». Проте 13 листопада 1863 року казкар написав, що Шарфф не відвідував його вісім днів, і «з ним все скінчено».
Чого тільки в тих щоденниках немає (інтимна частина мемуарів була оприлюднена у 1960-х роках), включаючи позначки «+» у сенсі вдалих мастурбацій. Не залежати від стресів партнерства, напевно, було найбажанішим вибором Андерсена, який, за власними словами, залишався незайманим, попри часте відвідування борделів: він не шукав тілесних втіх, а лише вів довгі розмови з повіями.
У 70 років Андерсен помер від раку печінки у заміському маєтку банкіра Моріца Мельхіора під Копенгагеном. Ридаючої вдови і спадкоємців, за їх відсутністю, на похороні не спостерігалося.
Статуя в Оденсе, наполовину занурена у воду. Фото: Jens Galschiøt
Фото: wikipedia.org
