Сергій Гулюк 
Новорічні свята – гарна можливість поринути у якісний кінематограф: нарешті ми можемо подивитися те, що планували весь рік, або ж дістатися давно запланованої класики. Ще краще, коли гарне атмосферне кіно відповідає вашому новорічному настрою. Усі частини франшиз «Один вдома», «Міцний горішок» та фільми про Санту ви вже або бачили, або їх обов’язково вкотре покажуть у телевізійному ефірі. А від нас – рекомендації щодо нетривіальних, але дуже якісних фільмів з різдвяно-новорічною атмосферою, які точно прикрасять ваші свята.
«Квартира» (США, 1960, режисер Білі Уайлдер)
Гарний спосіб стрімко піднятися кар’єрною драбиною у Нью-Йорку початку 1960-х – мати квартиру (нехай навіть орендовану) у центрі, неподалік Централ Парку. Чому? Бо одного дня нею захочуть скористатися з певною розважальною метою колеги, вищі за рангом, і тому старанний та безвідмовний службовець страхової компанії Бакстер (Джек Леммон) не зможе їм відмовити саме з кар’єрних мотивів. Навіть якщо самому доведеться проводити ніч на вулиці під зливою та схопити серйозну застуду. Діставшись самої вершини кар’єрної драбини, скромний, на перший погляд, Бакстер ледь не переходить дорогу самому босу (Фред Макмюрей), закохавшись у дівчину, якій він симпатизує (Ширлі Маклейн).
Ті, хто, наслідуючи мій приклад, дивилися цей класичний шедевр восени цього року на великому екрані під час нещодавньої «оскарівської» ретроспективи у одному із столичних кінотеатрів, не дадуть збрехати: це так кайфово за допомогою чарівних променів проєктора та майстерно поставленої та зіграної історії на цілих дві години перенестися від поточних турбот та насолодитися якісною грою по-справжньому видатних акторів. Не випадково стрічка Біллі Уайлдера отримала свого часу аж 5 «Оскарів». До речі, згаданий Нью-Йорк легко можна замінити на Стамбул, Париж, або навіть Київ – чому ні? Уайлдер свого часу казав, що дія стрічки могла відбутися у будь-якому місті планети, і, немов почувши ці слова, у 1972 році побачив світ її індійський ремейк. Передноворічна атмосфера і те, що відбувається навколо неї – окремий шарм оскароносного фільму.
«З Новим роком!» (Франція, Італія, 1973, режисер Клод Лелюш)
Дива, як відомо, відбуваються під Новий Рік, і для професійного злодія Симона (Ліно Вентура) таким дивом стало те, що його раптово достроково звільнили з в’язниці, але не так за примірну поведінку, скільки встановити за ним стеження, аби розкрити зухвале пограбування ювелірної лавки у Каннах. «Перше у світі психологічне пограбування», як назвав його сам професійний злодій. У його процесі, перебуваючи разом з напарником посеред зими на курорті, Симон несподівано для себе закохується у привабливу й інтелектуально підковану господарку антикварної лавки Франсуазу, а далі все йде трохи не за планом. Хоча варто дочекатись фіналу, аби не робити поспішні висновки.
Фільм Лелюша, автора прославленого кінематографічного хіта «Чоловік та жінка» (автор не без гумору тут займається самоцитуванням: зокрема, ця стрічка починається з того, як «Чоловіка та жінку» демонструють ув’язненим) – менше за все детектив чи комедія, а радше авантюрно-кримінальна мелодрама про ті самі стосунки між Чоловіком та Жінкою. Ключами до якої є дві головні фрази, що промовляють герої: «Що таке жінка у твоєму розумінні?» «Жінка – це чоловік, який іноді плаче». «А що таке чоловік?» «Чоловік – це той, хто завжди йде до кінця».
І свято, яке наближається – чудова нагода втілити обидва визначення у життя.
«Реальне кохання» (Великобританія, Франція, США, 2003, режисер Річард Кертіс)
«Love is all around» – кохання скрізь та всюди, як у нетлінному хіті групи The Troggs, яких у 1994 році переспівали шотландці Wet Wet Wet і 17 тижнів протрималися на вершині британського хіт-параду. Саме його напередодні Різдва вирішив переспівати трохи прим’ятий життям та шоу-бізнесом, але дуже самоіронічний поп-артист Біллі Мек (Білл Найї). Слово «кохання» у пісні він замінив на «Різдво» і під час одного з ефірів заявив, що якщо його новоспечений хіт дістанеться вершини чарту, він роздягнеться наголо у прямому ефірі. Якщо Біллі – герой вигаданий, то у фільмі за перше місце він змагається зі справжнім британським бойз-бендом Blue.
У тій чи іншій мірі ця різдвяна пісня супроводжує одночасно героїв дев’яти паралельних історій, які філігранно переплітаються між собою у передсвятковому Лондоні: продюсера та посталого з попелу артиста, кращих друзів, що закохані у одну дівчину, але не кожен з них може це озвучити вголос, письменника, якому зрадила дружина з його братом і який закохується у португальську дівчину, вдівця, який намагається вибудувати стосунки з пасинком і зрештою знаходить кохання сам. Або ж навіть доволі симпатичного і більше схожого на людину, ніж на політика, британського прем’єр-міністра у виконанні Г’ю Гранта, який закохується у секретарку Наталі (на яку встигає покласти око Президент США у виконанні Біллі Боба Торнтона). Сольний танок прем’єра-Гранта на Даунінг-стріт під пісню The Pointer Sisters – це окреме задоволення. Як і коротка і несподівана поява Клаудії Шиффер, яка, як стверджують, за коротенький епізод тривалістю близько хвилини отримала 200 тисяч фунтів.
«Коли те, що робиться у світі, наводить на мене смуток, я думаю про зал прильотів в аеропорті Хітроу. Батьки й діти, чоловіки й дружини, коханки й коханці, нерозлучні друзі…» – так починається ця шедевральна стрічка Річарда Кертіса, у якій є місце і сміху, і сльозам, а також різдвяним та передноворічним дивам. І справді можна позаздрити тим, хто її ще не бачив або давно не передивлявся.
До речі, зацініть, як іноді танцюють прем’єр-міністри:
«Чарлі і шоколадна фабрика» (США, 2005, режисер Тім Бертон)
Трав’яні луки із солодкого м’ятного цукру, рожевий цукровий човен, що пливе шоколадною річкою, швидкісний скляний ліфт, що транспортує у телевізійну кімнату, дресировані білки або загадкові створіння – умпа-лумпи, що колись вклонялись какао-бобам, а зараз напрочуд дивно співають й видають хореографічні номери. Цей солодкий рай з молочними і шоколадними ріками та кисільними берегами можливий тільки для п’ятьох дітей-щасливців, яким вдасться відшукати золотий квиток на знамениту фабрику Віллі Вонки. Квиток, звісно, схований у одній з шоколадних плиток. Нарешті пощастило й малому Чарлі Бекету з бідної сім’ї, і разом з іншими він потрапляє за лаштунки солодкого дива.
Здавалося б, після шикарного мюзиклу 1971 року з неповторним Джином Уайлдером у ролі Вонки, кадр з яким став одним з перших мемів новітнього часу («ну давай, розкажи мені, який ти дотепник»), вже навряд чи можна було краще екранізувати повість Роальда Даля. Але ж за справу взявся невиправний казкар Тім Бертон, а на роль шоколадного магната затвердили Джонні Деппа, який виглядає тут дивовижно. Ну й найновітніші комп’ютерні технології зробили свою справу: у результаті маємо справжню казкову магію з чудовими акторами, яку хочеться щороку переглядати.
«Залишені» (США, 2023, режисер Александр Пейн)
Щороку, ближче до Різдва, в Академії Бартон студенти, викладачі та персонал залишають кампус та вирушають на двотижневі зимові канікули. Але так само у кампусі мимоволі формується група невдах, що називають «залишені» («The Holdovers»), які з тих чи інших причин нікуди не їдуть: як, приміром, Ангус, мати якого через вирішення особистих справ не захотіла його взяти на відпочинок. А тому юнак вимушений проводити новорічні свята у компанії таких самих невдах, де за головного – найжахливіший викладач античної історії з нестерпним характером містер Ханем (Пол Джаматті), а у його помічниках – шеф-кухарка Мері, що тужить за загиблим у В’єтнамі сином (події відбуваються у 1970-х, і на початку фільму є навіть жартівливий титр про те, ніби фільм 1971 року випуску).
Звісно, Ангус проводить найнезабутніші різдвяні канікули: окрім різноманітних пригод, тут є місце особистим драмам, розчаруванням, і навпаки – новим захопленням. За ці два тижні у компанії дивних людей юний герой стає дорослішим на декілька років. Можна відзначити блискучу гру харизматичного Пола Джаматті, а акторка Давайн Джой Рендольф, яка грає тут кухарку, отримала «Оскара» за кращу жіночу роль другого плану.
