Інна Тихонова 
Народним артистом загальний фаворит був не лише за званням: відчуття «свого хлопця» митець викликав і у колег, і у глядачів. Водночас донбаському самородку вистачало не лише душевності, а й амбітності та наполегливості у досягненні мети.
«Льончик-льотчик»
«Купідонівські» кучері, м’які риси обличчя і непоказний зріст 1,63 м не позбавили Леоніда Бикова мужності, яку відчували жінки та відзначали чоловіки. Закладений цей стрижень був суворим краєм териконів та домен, де видобували вугілля і гартували сталь люди «надійного сплаву». Син металурга народився 12 грудня 1928 року в Слов’янському районі Донецької області. У півтора рочки Леонід Биков переїхав із батьками з рідного селища Знам’янського до сусіднього робочого міста Краматорська. Голова родини працював на заводі, а син поєднував шкільне навчання із боксом, футболом та самодіяльністю: ставив вистави за власними сценаріями про льотчиків та військових, яких зіграє згодом у професійній кар’єрі.
«Льончик-льотчик», як називали Бикова рідні, з дитинства марив авіацією і двічі стукав у двері льотного училища. У 1943 році, перебуваючи в евакуації в Барнаулі, 15-річний юнак попросився до ВПС, але був відхилений за віком. Не потрапивши в курсанти льотної школи на Алтаї, куди евакуювалося Ленінградське училище військових льотчиків, Биков зробив нову спробу через два роки і був зарахований на навчання у Ленінграді. Проте вже за місяць, після закінчення війни, льотну школу закрили, і мрію сісти за штурвал майбутній артист і режисер фільму «У бій ідуть лише «старі» реалізував лише у кіно.
Глибина душі
Підкорення іншої висоти – у кіномистецтві – також не було простим. Проваливши 1946 року вступні прослуховування у театральному виші у Києві, абітурієнт Биков наважився на другу спробу і став студентом акторського відділення у Харкові. Однокурсники згадували, що в його пересічному образі не було нічого особливого, крім живого темпераменту та змістовного погляду, що видавав глибину зрілої душі. Жінки-викладачки бачили в цьому студенті «суцільну чарівність» і цінували його за іронічність та доброту.
Навіть багато років потому очевидці зі сміхом згадували про вдалий «перформанс» молодого Бикова на літньому відпочинку в Криму, коли Леонід у компанії друзів ловив рибу в ущелині Ай-Петрі. «Але ж тут немає води», – дивувалися місцеві. «А вам хіба не відомо, що найкращим клюванням є підземне?» – не без лицедійського таланту відповідав актор. Наступного дня снасті до ущелини тягло чи не все найближче селище.
Дебют у кіно. Леонід Биков у фільмі «Доля Марини», 1953 р.
Студент Биков за пару годин міг прямо біля гуртожитку «настріляти» у перехожих суму місячного «абонементу» до ресторану, а для однокурсників, які репетирували дипломний проєкт, роздобував їжу навіть уночі. Згодом Леонід Федорович розвинув турботу про ближнього у практику заохочення за вдалу кінороботу «простих виконавців», заснувавши традицію преміювати після виходу картини місячною зарплатою кожного члена знімальної групи.
Аванс та розплата
Перші ролі на підмостках Харківського театру української драми ім. Шевченка Биков зіграв третьокурсником і на четвертому курсі вже був найвідомішим студентом в інституті. Першу постановку за його участю включили до програми московського фестивалю, після якого Бикова покликали зніматися у великому кіно. Тож 1960 року актор «Ленфільма» забрав сім’ю до Ленінграду. Все життя Леонід Биков прожив із жінкою, з якою познайомився під час вступу до театрального вишу. Із різницею у два роки Тамара Бикова (Кравченко) народила чоловікові сина Олеся та доньку Мар’яну: дітей артист свідомо назвав українськими іменами.
Щаслива родина молодого актора
У «Північній Пальмірі» Биков знявся у картинах «Олексине кохання» та «На семи вітрах». Тут же він спробував себе у сюжетах для сатиричного кіножурналу «Фітіль» та представив дебютну короткометражну стрічку. А першою його режисерською повнометражкою стала комедія 1964 року «Зайчик» (головна роль авторської стрічки теж дісталася Бикову). Після виходу фільму Леонід Федорович став Заслуженим артистом, але звання не убезпечило його від творчого спаду. Режисуру Бикову більше не довіряли, і він вирішив переїхати до Києва.
Творчий прорив
Причиною того, що авторський стиль Бикова виявився незатребуваним у місті на Неві, критики назвали відмінність акторських шкіл України та Росії. Знайомі артиста за студентськими буднями відверто заявляли: «Ленінград став його помилкою».
Кадр з фільму «Зайчик», 1964 р.
Ленінград не оцінив, а Київ образився. Наступні проєкти Бикову довелося важко проштовхувати. На його повернення у 1968 році до України тут ніхто не чекав: на кіностудії ім. Довженка Биков не мав навіть де поставити стілець. У Києві актор та режисер опинився без кабінету та житла: не мав ані роботи, ні перспективи. Сім’я оселилася у гуртожитку, а робоче місце Леонід Федорович облаштував на продертій канапі в буфетній курилці. Ділові перемовини режисер змушений був проводити у коридорі. «Десь я себе втратив», – довіряв думки паперу Биков, розкаюючись у відмові від п’яти проєктів і тримісячній перерві у роботі.
За вихід 1971 року ліричної комедії «Де ви, лицарі?» Леонідові Бикову варто було завдячувати сину поета Володимира Сосюри, який «протиснув» виробництво: сценарій фільму кіношні чиновники спочатку відхилили і затвердили заявку лише після аудієнції головного редактора телеоб’єднання студії ім. Довженка у Білокам’яній.
Легендарна роль Маестро у безсмертній кінокартині «У бій ідуть лише старі», 1973 р.
А найпомітнішим творчим проривом Леоніда Бикова став популярний фільм про війну «У бій ідуть лише старі»: він отримав першу категорію у прокаті і приніс творцеві в 1974 році звання Народного артиста України. На цій стадії кіностудія нарешті надала режисерові крихітного куточка, в якому місця вистачило лише для одного крісла, а стіл занесли після того, як підтесали.
Ремонту не підлягає
Наступна військова драма «Ати-бати, йшли солдати» знімалася у 32-градусний мороз, без вихідних та вчасно привезеного реквізиту, але з героїчним ентузіазмом: «циганочку з виходом» Биков танцював у картині після гострого інфаркту. Робота була удостоєна Державної премії України, але вийшла слабшою за попередню, і це не додавало оптимізму вимогливому Леонідові Федоровичу.
На зйомках військової драми «Ати-бати, йшли солдати», 1976 р.
Ситуацію ускладнювали проблеми із сином, який завдав батькові чимало клопоту та переживань. У справі про пограбування ювелірної крамниці уникнути ув’язнення Лесю допоміг впливовий куратор кіностудії із ЦК. Режисер швидше за всіх перепливав Дніпро і ходив на руках, але не міг будувати стосунки з «потрібними людьми». Сімейні негаразди Биков не виносив на загал і лише одного разу звернувся з проханням до керівництва: «Мій біль, моє сумління, моя провина – Лесь. Він зазнав багато лиха. Допоможіть синові повірити у людей». Син актора зробив декілька спроб вирватися за кордон і остання виявилася вдалою: 1990 року Лесь зістрибнув із потяга до Львова, переплив Тису і опинився в Австрії. Потім переїхав до Канади, де возз’єднався із дружиною. Биков-молодший став батьком чотирьох дітей. Сестра Леся Мар’яна згодом порушила «табуйовану» тему знятого на Заході його психіатричного діагнозу, пов’язавши братові неприємності з розправою над батьком.
Зрештою, 1976 року Биков зізнався собі, що залишилася у ньому сама злість: «Жити не бачу сенсу. Щось у мені зламалося і ремонту не підлягає». Шкодуючи, що «не встиг зробити нічого путнього», митець порівняв своє існування із нудним фільмом, «з половини якого вже варто було би піти, та стільці скриплять – не хочеться привертати до себе уваги».
За три роки до фатальної дорожньо-транспортної пригоди відновлений після другого інфаркту Леонід Биков склав заповіт, в якому просив не ховати його від кіностудії.
Пам’ятник Маестро на дніпровській кручі у Києві.
11 квітня 1979 року 50-річного Леоніда Бикова не стало. Як зазначили експерти, аварія дорогою з дачі додому сталася з вини артиста: обганяючи трактор, не врахував ризики.
Фото на заставці: графіті на паркані військового аеродрому в Чугуєві, який навесні 2022 року було знищено російськими загарбниками.
Фото: uk.wikipedia.org, finenews.info, uznayvse.ru, www.ukrinform.ua, ukrreporter.com.ua
