Сергій Гулюк 
Нова документальна стрічка вітчизняних митців зветься «Олесь Гончар: Слово, як зброя». І ця назва не лише влучно римується з нинішнім воєнним часом. Як виявилося, біографія письменника, про якого, здавалося б, нам відомо усе – справжній взірець для наслідування сучасними українцями.
Чому Гончар досі актуальний, як на нього реагував Сталін, і як письменникові вдалося балансувати під тиском системи ми розмовляємо із сценаристом фільму Антоном Базелінським.
Життя – як лайфхак досягнення успіху
Чому саме Гончар, адже про нього вже неодноразово знімали фільми?
Нам з режисеркою стрічки – Катериною Стрельченко, яка живе у Дніпрі, вдалося виграти місцевий муніципальний конкурс на створення фільму. Отже, ми занурилися у міркування, як правильніше зобразити добре відому усім постать. Дуже не хотілося робити з Гончара ікону, яку свого часу подавали нам у школі, де він перебував, умовно кажучи, десь поміж Франком та Шевченком, був такою собі «людиною з портрета». Нам хотілося показати його зовсім по-іншому: зобразити Гончара, як приклад людини, що досягла успіху. Адже він, як і ми з вами, був українцем, жив, плюс-мінус, у нашу епоху, досягав високих посад, отримував державні нагороди, зрештою, вчився у тому самому університеті, звідки ми запросили студентів для знімання. Відповідно, а чому б їм не взяти за приклад модель його життя та його поведінки, аби досягати власних життєвих цілей, навіть якщо ця ціль – припустимо, підкорити Інстаграм. Мені хотілося, щоб цей фільм зацікавив молодих людей і став відповіддю на питання: «Як здобувати перемоги».
Сценарист фільму Антон Базелінський у Музеї Гончара з першим виданням роману «Собор».
Гончар навіть в умовах радянської системи не приховував своєї проукраїнської позиції. А з іншого боку, на відміну від багатьох українських літераторів 1960-70-х, йому вдалося уникнути репресій і тотальних заборон. Як ти гадаєш, чому?
По-перше, у нього був дуже сильний внутрішній стержень, його не так просто було зігнути. Він повністю пройшов війну, був у німецькому полоні, а там можна було неодноразово морально зламатися. Звільнившись, він не десь там відсижувався, а по-справжньому воював, був мінометником, хоча йому пропонували стати військовим кореспондентом. Його дивовижну силу демонструє воєнний щоденник, який він почав вести 1942 року, а Сталін, нагадаю, забороняв військовим вести будь-які записи, тобто Гончар фактично ослухався заборони Генералісимуса.
А ще – закоханість у літературу, у нього був справжній роман з нею: з гойдалками, вона його кидала, потім він її, вони поверталися одне до одного, і його талант не можна було не помітити. А з іншого боку він, як і більшість українців, міг та вмів підлаштовуватися. У той момент, коли він зрозумів, що може говорити голосно, він вже залучився неабиякою підтримкою. Коли його почали цькувати за оповідання «Модри Камень» (новела 1949 року про кохання радянського солдата до словацької дівчини, яка зазнала жорсткої критики та звинувачень у космополітизмі – С.Г.), вже тоді були люди, які оцінили його талант.
Письменник, який врятував цілий народ
У фільмі є епізод, де Петро Шелест, який керував Київським обкомом партії, запитує у Першого секретаря Підгорного дозволу на арешт Гончара, на що той досить мудро і аргументовано відхиляє таку ідею. Чи могли б репресії проти письменника викликати масовий резонанс?
На той момент твори Гончара вже було перекладено багатьма мовами світу. Тоді він вже був автором трилогії «Прапороносці» – за неї йому дісталося чи не найбільше від патріотів та націоналістів. Цей роман ніби продемонстрував його лояльність до тодішньої влади, що було дуже важливо для його особистого виживання і закріплення його таланту. Але, якщо об’єктивно, то не таке вже й у цьому романі залицяння до влади. Він – про українців, воїнів, про людей, які боронили свою землю. Існує легенда, що коли Сталіну принесли «Прапороносців», перекладених російською, він, прочитавши, філософськи промовив: «Больше у меня вопросов к украинцам нет». А у той час реально розглядалася ймовірність депортації українців через нібито їхню співпрацю з фашистами. Тобто, якщо це дійсно правда, то Олесь Гончар врятував цілий народ. Він, можна сказати, застовпив за собою право бути видатним радянським письменником – його перекладали багатьма мовами, Союз фінансував видання його творів за кордоном, і у капіталістичних країнах теж. І як після цього можна було таку людину арештувати? Це означало б розписатися у власних помилках.
Кадр з фільму «Олесь Гончар: Слово, як зброя».
Стрічка знімалася 2021 року, і що кидається у очі – сонячна та мирна Україна, місця, зокрема у Харкові та Дніпрі, які з високою вірогідністю згодом потерпіли від російських бомбардувань. Чи уявляв ти, як фільм буде сприйматися вже під час війни?
Тепер я вже чітко це знаю. Прем’єра мала відбутися наприкінці лютого 2022 року, і залишалося допрацювати деякі технічні моменти. Але з початком війни наш оператор Дмитро Панков, він же – режисер монтажу, пішов до війська, а ми з режисеркою на тлі обстрілів та перебувань у бомбосховищах намагалися планувати нашу подальшу діяльність. Тим часом наближалося 3 квітня – день народження Олеся Терентійовича, і у нас виникла ідея показати фільм його вдові – Валентині Данилівні, яка нині проживає у тому самому «письменницькому» будинку, відомому як «Роліт» (кооператив робітників літератури – Ред.). На початку квітня Дмитра на декілька днів відпустили, він швидко домонтував фільм, і ми його показали Валентині Данилівні. Дуже переживали, як вона сприйме, що скаже. Спочатку її реакція була стриманою, вона озвучила зауваження, але в цілому їй дуже сподобалося, і, як мені розповідала онука Гончара Леся, Валентина Данилівна вже неодноразово переглядала стрічку із задоволенням.
Валентина Гончар за переглядом фільму.
Нас це дуже надихнуло, і ми вирішили, що Катерина разом з моєю дружиною поїдуть у тур Європою з показами і збором коштів для ЗСУ. Таким чином дівчата об’їхали понад 30 міст у 15 країнах, зібрали кошти, на які згодом придбали три джипи для армії. Нам вдалося перекласти стрічку шістьма мовами, під час показів Катя Стрельченко виступала з промовами та розповідала про те, що зараз відбувається в Україні, як бомблять її рідне місто. І вражала реакція іноземців, дехто під час перегляду плакав, зізнавався, що ніколи не чув про Голодомор. Якось на один з переглядів прийшов хлопчик з мамою і в якийсь момент почав ридати і проплакав до кінця фільму. Виявилося, що дитина з Харкова, і побачила у фільмі знайомі будинки, які невідомо, чи вціліли нині.
Людина всередині системи
Окрім «друзів» з ідеологічного відділу української компартії у Гончара були недруги і серед колег, які закидали йому недостатню патріотичність. Як він з цим справлявся?
Дійсно, така критика письменника, як ніби то недостатнього націоналіста лунала вже у часи Незалежності. Я вважаю, що це робилося не від великого розуму. Наведу приклад: зараз я працюю над серіалом про «Революцію на граніті» – відоме і вже історичне студентське голодування 1990 року на Майдані Незалежності. Гончар приходив туди, щоб підтримати студентів та якось зарадити їм, і усі учасники тих подій, з якими я нині спілкуюся, через тридцять два роки з величезним теплом згадують цю людину. А він на той момент був комуністом, мав багато радянських нагород, але у студентському патріотичному середовищі було розуміння, що до них «правильний», «свій» чоловік прийшов, який щиро хотів розібратися, чому так сталося, і допомогти.
Під час роботи над стрічкою ми вивели формулу, яка найбільш влучно відповідає його постаті та місії: Гончар занурився у радянську систему для того, щоб розхитати її зсередини. Коли ми озвучили своє припущення Валентині Данилівні, вона цілком погодилася і сказала, що ми мислимо у вірному напрямку. Дуже важливий нюанс, про який не завжди пам’ятають: Незалежність України у 1991 році здобули люди, народжені у СРСР. Це ж не інопланетяни прилетіли до нас її проголошувати чи представники канадської діаспори прибули. Було б великою помилкою закреслювати те, що було до цього, чи стверджувати, що до цього все було жахливо. І дуже символічним є те, що саме Олесь Гончар був першою людиною, яка виступала з трибуни Верховної Ради одразу після присяги першого Президента.
Кадри з фільму «Олесь Гончар: Слово, як зброя».
Чому Гончар актуальний у наші дні?
Тому що це була людина з дуже розвиненим почуттям справедливості. Людина, яка ніколи не опускала свою зброю – власне, слово (хоча справжньою зброєю він теж володів), яка вміла досягати цілей та згуртовувати навколо себе людей. Гадаю, що кожен з нас, якщо опанує ці навички, стане більш успішним, а Україна має бути країною успішних людей!
Офіційний трейлер фільму:
