Сергій Гулюк 
У березні у вітчизняний кінопрокат виходить фільм режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір», який минулого року було показано на Каннському міжнародному кінофестивалі, а також на деяких європейських фестивалях. Тим часом у столичному Українському Домі триває унікальна виставка «Памфірова Маланка. Танець смерті та життя», на якій представлено майже півсотні костюмів та понад 100 обрядових масок, більшість з яких було створено спеціально для фільму «Памфір». Про цей унікальний художній проєкт, зйомки фільму, обряд Маланки та містику карнавалу розмовляємо з куратором виставки Олексієм Анановим.
Олексій Ананов, куратор виставки
Обставини та час зібрали команду професіоналів
Наскільки тісним є зв’язок між фільмом «Памфір» та цією виставкою?
Виставка не стільки про фільм, скільки про багато різного, вона має свою лінію і своє самодостатнє значення, але вона уся з фільму народжена. Фактично, тут зафіксовано усе, що створила команда фільму, а перш за все слід наголосити, що над «Памфіром» працювали надзвичайно талановиті люди – режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук, художник-постановник Іван Михайлов, художниця Марія Квітка, концепт-художниця Ольга Юрасова, митці, які працювали над масками.
Наведу один приклад: під час старту виставки тривав відомий американський кінофестиваль «Санденс», і документальний фільм режисера Сухолиткого «Літургія протитанкових перешкод» про скульпторів, які до війни виготовляли статуї святих, а нині виробляють протитанкові їжаки, був у програмі «Санденсу». Дмитро мав отримати візу і вагався між тим, чи їхати на фестиваль, чи бути на відкритті виставки.
Нагадаю, що «Санденс» – це головний світовий фестиваль незалежного кіно. Фото, які зустрічають відвідувачів на першому поверсі, робив Микита Кузьменко, головний оператор фільму, він їх знімав на плівку, спеціально працюючи над цими кадрами. І ось він разом з українською режисеркою Танею Муіньо минулого літа отримали премію MTV Video Music Awards за кліп британського співака Гарі Стайлза «As it Was».
Або ж Марія Квітка, яка працювала на фільмі художницею з костюмів, щодня одягала акторів, збирала старовинний одяг, купувала його на ярмарках – це та сама Квітка, етнолог та художниця, яка у листопаді минулого року перемогла у телевізійному шоу «Голос Країни».
Це все свідчення того, що на проєкті зібралися дуже талановиті люди, і загалом вийшла надзвичайно міцна команда, бо зійшлися професіонали з великим потенціалом. Сама стрічка знімалася протягом декількох років, режисер ретельно підбирав акторів, не один раз возив знімальну групу на Маланку до Буковини, щоб вони спостерігали, брали участь та входили у атмосферу. І ще цікавий аспект полягає у тому, що сам фільм, його сприйняття контекстуально змінилися, як і усі фільми, які були зняті до повномасштабного вторгнення, і з цією межею це вже набуває іншого значення.
Команда фільму «Памфір»
Фільм з’явиться у прокаті у березні, і, звісно, більшість з тих, хто сюди приходить, мали змогу побачити хіба що його тизер. Чи не стане це перепоною у розумінні виставки?
Насправді, це такий виклик для нас, тому що фільм в Україні бачили, можливо близько двох тисяч людей, він був показаний минулого року на двох кінофестивалях. Інші можуть лише вгадувати або домислювати, але у тому й справа, що виставка не про історію фільму. Маланка у стрічці займає лише десять хвилин екранного часу, про неї говорять, вона важлива для конструювання історії, вона є метою, до якої рухаються герої, але вона є і ключовим моментом, кульмінацією. І виставка не тільки про фільм, вона – «про щось ще». І це той випадок, що якщо ви не бачили фільму – це не проблема, навпаки залишається елемент інтриги. Коли режисер надавав для виставки розкадровки «Памфіру», а це фактично комікс, мальований руками, він дозволив взяти тільки ті кадри, які він використав у тизері, щоб не розкривати повороти сюжету.
Зустріч світла і темряви та культ Відродження
Складається таке враження, що простір Українського Дому було обрано для виставки не випадково?
Справа у тому, що глядачів чекають абсолютно різні рівні виставки. І мені приємно, що вона може по-різному розкриватися: з одного боку – це просто глибоке включення в кіно, розгляд механіки роботи творчого колективу. Інший пласт – розповідь про саму Маланку, про етнічні традиції, і тут ми залучили науковців з Університету Шевченка. Ця Маланка особлива, тому що вона така, якою її сконструював режисер Сухолиткий-Собчук. Її елементи взяті з різних місць, з різних сіл, вони зібрані разом так, як необхідно було для фільму. Ще один шар цієї виставки – це символічне значення, яке стоїть за обрядом, міфічна історія, у яку ми заходимо.
Загалом ми пропонуємо глядачам зробити декілька кроків, віддаляючись з реальності, з якої вони прийшли, і аж до фіналу цієї подорожі. Перший крок – це виробництво фільму, залаштункова історія, фото та кадри із знімальною групою. На другому поверсі ми вирушаємо у символічний світ, і, дійсно, простір Українського Дому дозволяє споглядати виставку у ніби багатовимірному форматі: можна дивитися вниз і бачити одночасно експозиції обох поверхів. І це трошки схоже на Галаганівський вертеп, такий двоповерховий ляльковий театр, де внизу – нижній світ (ярмарок, жандарми, якісь персонажі із торжка на Контрактовій Площі), а верхній поверх – світ горний (народження Ісуса, волхви, Зірка). Мені здається, що у іншому приміщенні цю ідею так не розкриєш.
Коли глядачі піднімаються нагору, починається вхід у саму Маланку. Зустрічає усіх Коза – найпоширеніший образ, пам’ятаємо знаменитий вислів «водити козу». Це дуже давній обряд, його витоки йдуть до Сатурналій і до культу давньогрецької богині Персефони. У різних культурах цей обряд різний. Але по суті Масляна, або ті карнавали, які відбуваються у Європі, апелюють до того ж самого – до культу Відродження. І це різні форми переодягання, загравання, видавання себе за якихось інших істот.
В Україні є два основних типи святкування – Подніпровський і Подністровський. Вони відмінні у нюансах – у Подністровському і західноукраїнському загалом у святкуванні беруть участь тільки хлопці. Власне дівчина Маланка, яка «качура пасла і замочила свій фартушок і ложки загубила», цього образу тут немає, але є інший образ – ведмедів.
Ці костюми та маски спеціально були виготовлені для фільму?
Ескізи костюмів і масок робила концепт-художниця Ольга Юрасова.
Частина масок – традиційні, створені професійними художниками, і важливо, що ця традиція жива, тобто вона не музейна. Бо, як відомо, традиційна культура жива доти, поки вона передається з вуст у вуста, коли вона живе у конкретному місці. Глядачі можуть бачити маски з Вашківців, а у іншому крилі – маски із Красноїльська, що на Буковині, їх роблять майстри з цих сіл для святкування, це їхній промисел. І з року у рік люди для обряду купують ці маски, іноді це роблять приїжджі туристи. Усі костюми для фільму збирала Марія Квітка, це старовинні речі, їм по сотні років. Але ефект Маланки відбувається тільки разом із маскою, якщо маску прибрати, то це буде просто колекція старовинного одягу. І ще тут присутнє символічне значення: це зустріч світла із темрявою, і це дуже важливо у значенні самої виставки.
Мабуть, часто запитують про асоціації з фільмами Параджанова, зокрема з «Тінями забутих предків», вони якось автоматично з’являються…
Асоціації є, вони виникають, коли дивишся кіно, але я гадаю, що обидва фільми дуже різні між собою. Але скоріше від усього, «Памфір» – не інтерпретація Параджанова, його з ним ріднить потужна магія карпатських традицій. Це таке відчуття «включення» і закоханості в трішки екзотичну місцеву культуру, у даному випадку – Карпатську. І це настільки «включає», так веде за собою, що неможливо зупинитися. І тоді народжується ця сила місцевої культури, яка проривається крізь, і як результат – з’являються подібні художні твори.
Інші асоціації, коли бачиш ці маски та костюми, – латиноамериканські карнавали, до речі, в їхньому кінематографі подібні елементи використовував зокрема чилієць Ходоровські.
Сухолиткий-Собчук складно конструює історію, вона дуже ритмічно змонтована, у неї закладено багатошарові речі. Певною мірою, вона у біблейському сенсі «Аврамічна» – там присутні Аврам та Ісак, сюжет з жертвопринесенням сина. Водночас це запаковано у форму грецького міфу: із силами долі, із протагоністом, який намагається боротися із фатумом, але його доля вже визначена. І саме у тому полягає трагізм ситуації, що, борючись із долею, ти можеш загинути, але й героїзм у тому, що ти борешся із нею, що у тебе є свій шлях і своє рішення. Навіть якщо воно суперечить силам долі. І ось все це ще «стягнуто» самою ниткою Маланки.
Попри все маємо дотанцювати до ранку
Очевидна паралель, яка напрошується з нинішнім часом – це боротьба світлих та темних сил, добра та зла, тобто те, що нині відбувається в Україні?
Варто зазначити, що зимове сонцестояння – найтемніший період року, кажуть, що це той час, коли межа між світами найтонша, і крізь неї з іншого світу до нас приходять якісь створіння. Саме тому ми кладемо в кутю ложки для родичів, продуваємо лаву, щоб не причавити чиюсь душу. Але ж прийти можуть не лише вони, а й хтось небезпечніший, або просто якісь інфернальні створіння. І так само як у латиноамериканських карнавалах, або у святкуванні Хеловіну, надягаються маски, щоб злі духи подумали, що ми – це вони, і нас не займали.
Тобто завдання – прикинутися ними. Ось і у цьому обряді, коли людина надягає маску, вона «трішки помирає», вона символічно переходить у інший світ, і для того, щоб повернутися – треба докласти зусиль, треба виграти. Пам’ятаєте знаменитий давньогрецький міф, коли Орфей спускається у загробне царство, він не просто спускався у якусь печеру, насправді він помирав.
І тут так само – коли надягається маска, люди вступають у певну гру, приймають ці правила. А щоб повернутися звідти, треба з усією пристрастю, азартом, хитрістю, силою, перетанцювати і перемогти. Як у народних казках про козака, який перехитрив смерть тощо. Ми маємо дотанцювати до ранку. І цей аспект – він дуже сьогоднішній, бо за нинішнім настроєм ми маємо дотанцювати. Наше завдання – вистояти і перехитрити ворога.
Обряд закінчується своєрідним хепі-ендом: рано чи пізно настає світло, і учасникам важливо його дочекатися. А чим закінчується виставка?
У виставки є фінальна точка, у якої два діаметрально протилежні значення. До нас приїхали експонати – панелі, які складали піч у домі головного героя, і, якщо чесно, до цього я не знав про зміст того, що на них зображено. Але коли вони опинилися на стіні, і потім на них з’явився промінь світла, для мене вони стали таким собі іконостасом. На них зображені пастухи, ягнятко, зірка, яка нагадує Різдвяну, і загалом – ніби біблійна атмосфера. Панелі справляють таке відчуття, що ніби ти дійшов, або дотанцював до ранку, і став на тверду землю, і все буде добре.
Але, як розповідає Сухолиткий-Собчук, з цим сюжетом є легенда, або ж народний переказ у поетичному викладі – це історія про те, як двоє пастухів вирішили вбити третього. Про цей намір «друзів» почуло ягнятко і розповіло пастухові, на що він відповів: «Що ж подієш, певно, так має бути, але не кажи правди людям, скажи мамі, що я закохався у красиву жінку і десь з нею живу, а людям скажи, що я закохався у гори і став вітром».
І якщо поглянути з такого ракурсу, то вже помітно, що тут є щось загрозливе, крім того на панелях вказано число «1939» – очевидно, рік, коли вони були створені. Ці цифри теж несуть певну загрозу, ми пам’ятаємо, що відбувалося у той рік: пакт Молотова-Рібентропа, початок Другої Світової війни, час, коли Буковина була у складі Румунії, і це теж впливає на сприйняття. Поза тим, візуально, чи за вайбом мені б хотілося, аби глядачі, які приходять на виставку, сприймали це як фінальну точку, яка попри все веде нас до світлого.
Виставка «Памфірова Маланка. Танець смерті та життя» триває в Українському Домі до 19 лютого.
Фото надані організаторами виставки
