Сергій Гулюк 
Якщо фантазія дозволить, то просто уявіть таку картину: безпробудна глуха сіра й холодна ніч, до того ж нескінченно періщить дощ, від чого видимість значно погіршується. Місцевість навкруги й без того малоприваблива, але особливого шарму безнадійності додає той факт, що це – табір суворого режиму десь на далеких східних теренах радянської імперії, де навкруги твердий мерзлий ґрунт, а все навколо обнесене колючим й таким самим холодним та безнадійним дротом. Час від часу у цю гнітючу атмосферу й поглинаючу темряву потрапляють обривчасті промені оглядових табірних прожекторів, які з профілактичною метою іноді «нарізають» світлові кола навкруги з метою можливого виявлення потенційних втікачів чи порушників. На дозорній вишці, кутаючись від холоду у шинельку, незграбно топчеться вартовий з «калашем».
Як раптом один із запізнілих променів світла вихоплює у своє поле зору дивний і не дуже зрозумілий об’єкт, схожий на круглу кулю. Він неспішно піднімається вгору якраз над табором і, здається, починає віддалятися та залишати межу території сумно відомої «республіки ГУЛАГ». Що це, невже – НЛО?
Враховуючи, що надворі самий початок 1950-х, ця версія, як мінімум, не відкидається. Та згодом виявляється, що це банальний аеростат – таки повітряна куля з втікачами, яка невідомо яким чином з’явилася у суворому радянському таборі, а ще більш незрозуміло ґрунт– як їй вдалося піднятися вгору. Тим не менше, навколо здійнялася загальна тривога, «вертухаї» були підняті за командою, вартовий робить десяток-другий пострілів у напрямку літючого об’єкту, та марно – аеростат з втікачами розчиняється у безпросвітному тумані.
Парадокс перший: театрально-табірний
Це не сюжет з якогось маловідомого твору українського письменника-фантаста та дисидента Олеся Бердника, хоча з високою вірогідністю міг би таким бути. Це те, що майже відбувалося у його насиченому пригодами, і, на жаль, місцями позбавлення волі, житті. «Майже», тому що іноді точну межу між життям реальним та уявним не міг встановити навіть сам автор цих історій: вони сповнені протиріч і, можливо, відвертих вигадок, а самого Бердника інакше як фантаста іноді й не сприймали, а ще досить часто вважали за актора. У свій перший табір суворого режиму він потрапив якраз з… театру. З театру імені Франка – того самого, що нині – Національний академічний драматичний і знаходиться на однойменній площі у Києві.
У 1946 році, у двадцятирічному віці, пройшовши війну та отримавши поранення, Олександр Бердник записується у школу-студію при театрі Франка, а через три роки стає актором основної трупи. І, можливо, все було б непогано, і в нього б склалася акторська кар’єра, якби не епізод, що стався на відкритих партійних зборах театру у 1949 році.
Що таке партійні збори за сталінських часів, можна собі лише уявити, а тут юний та принциповий актор відверто обурився тим, що твори українських класиків переписуються на догоду партійним забаганкам (сміливо, погодьтеся). І коли юнакові дорікнули, що це ледь не директива «видатного товариша Сталіна», з вуст актора у запалі дісталося й вусатому «вождю усіх народів».
Олесь Бердник, актор театру ім. І.Франка
Звісно, непомітно минути таке не могло, і вже через декілька місяців, у жовтні 1949 року, Бердника арештовують за статтею 54-10 Кримінального кодексу УРСР («антирадянська пропаганда та агітація») та засуджують на десять років до таборів.
Втеча на аеростаті, описана на самому початку, за спогадами письменника, ніби справді готувалася, і ніби разом з кіномеханіком табору Олесь навіть будував кулю, а через підставних осіб вони купляли аеростатний шовк. І ніби цей по-справжньому фантастичний план хтось підслухав (ще б пак, у суворому радянському таборі), і змовників було викрито. Але не покарано. Це те, що було у розповідях.
А от у реальності тоді, після смерті Сталіна, була справжня втеча. Того разу волелюбний дисидент з товаришем скористалися звичайною дошкою, перекинутою через колючий паркан, і якимось дивом їм вдалося його минути, як і озброєну охорону. Щоправда, далеко втекти не вдалося, через двадцять кілометрів втікачів наздогнали патрульні та повернули у табір. Далі – можете уявити: знову судять та приписують саботаж, конкретніше – «саботаж зусиль радянської влади з перевиховання» (!).
І от перший парадокс Бердника полягає у тому, що вже через рік після втечі з табору його звільняють за амністією, а вже через два роки, у 1957 році, він стає членом Спілки письменників України. Якщо проаналізувати попередні кроки письменника та його стосунки з радянською владою, то це було практично неможливо.
Парадокс другий: дисидентський
До свого дисидентства Олесь Бердник вже прийшов відомим та популярним серед юнацтва письменником-фантастом. До 1972 року було видано близько двадцяти романів і повістей, включаючи повість-казку «Шляхи титанів», над якою у одному зі своїх творів іронізували брати Стругацькі.
У 1971 році у видавництві «Радянський письменник» виходить найвідоміший твір Бердника «Зоряний корсар» – науково-фантастичний та філософський роман, який набув популярності серед тогочасної інтелігенції, опозиційно налаштованої до радянської влади, а згодом – владою заборонений.
От і зрозумій тих совєцьких цензорів: спочатку видають, ніби звичайну фантастику, величезним накладом, потім поміж рядків вичитують там антирадянщину (не догледіли!), а далі панічно вилучають цей твір з бібліотек та книжкових крамниць. Можливо через образ козака-характерника Вогневика та Чорну Грамоту у формі надрозумного створіння, а може – через опис того, як космонавти у 2082 році піднімаються на Говерлу, вершина якої оформлена у занадто «націоналістичному», як тоді сказали стилі. Увійшла в історію фраза одного з чиновників від культури про те, що Бердник «розвів хохломанію у космосі».
Але така реакція влади була зовсім невипадковою, це була послідовна відповідь на перші дисидентські дії письменника, боротьба з проукраїнськи налаштованими громадянами тоді була у розпалі: у 1972 році у квартирі друзів, де жив Олесь Павлович, кадебісти під час обшуку вилучили роботу українського літературознавця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та дві друкарські машинки.
Олесь Бердник оголошує голодування з вимогою повернути вилучене, воно триває шістнадцять діб. Цікаво, що письменнику вдалося особисто зустрітися з Першим секретарем ЦК Шелестом, який навіть вибачився, але відповів, що партійні органи не можуть втручатися у діяльність КДБ. Машинки повернули, але проти Бердника на повну міць запрацювала репресивна машина: скасовувалися публічні виступи, твори перестали публікуватися, згодом спеціальним наказом їх було вилучено з «бібліотек загального та спеціального користування і книготорговельної мережі СРСР». І, як контрольний постріл – Бердника виключають із Спілки письменників.
У 1974 році він подавав прохання про виїзд з країни, а оскільки йому було відмовлено, залишався лише супротив. Письменник разом з іншими українськими дисидентами долучається до створення Української Гельсінської групи – об’єднання діячів правозахисного руху, та стає одним з її засновників. Він написав «Маніфест українського правозахисного руху», а у 1978 році – листа до Комітету ООН у справах захисту прав і свобод людини, а також на ім’я генсека Брежнєва, і оголошує голодування з вимогою звільнити політв’язня Миколу Руденка. У результаті заарештовують самого Бердника, знову звинувачують у антирадянщині та вдруге відправляють до таборів суворого режиму, визнаючи «особливо небезпечним рецидивістом».
Витяг із доповідної записки КГБ про антирадянську діяльність Олеся Бердника та пропоновані заходи з його дискредитації
від 17 травня 1977 р.
І ось наступний парадокс: він зафіксований 17 травня 1984 року на сторінках газети «Літературна Україна» – офіційного органу української Спілки письменників. У цьому номері видання вийшла стаття Олеся Бердника під назвою «Повернення додому», яку згодом назвали «покаянною» та «викривальною», у ній за підписом автора було сказано, що «Гельсінкський рух є творінням ЦРУ», і ледь не заклик до своїх однодумців Миколи Руденка та Левка Лук’яненка «зійти зі шляху антипатріотизму і добровільної самоізоляції».
Перед цим Бердник був помилуваний і не відбув повний термін ув’язнення, а ще раніше – перебував на так званій «профілактиці» у слідчому ізоляторі КДБ. Можна лише уявити у кошмарі, що то була за «профілактика», але письменник пішов на співпрацю з владою і офіційно «покаявся» за свою діяльність та погляди.
Парадокс третій: президентсько-Дон-Кіхотський
Уся подальша громадська та суспільно-політична діяльність Бердника, яка активізувалася у другій половині 1980-х з початком Перебудови та руху за українську Незалежність, теж схожа на один суцільний парадокс. У 1987 році він засновує громадську організацію «Ноосферний фронт «Зоряний ключ» (вже з назви стає зрозуміло, що там не все було просто). Дозвольте процитувати її мету, закріплену у статуті: «Збереження духовних цінностей народів і племен, набутих у віках тяжкої космоісторії, які безповоротно втрачаються і девальвуються в круговерті псевдоцивілізації».
16 грудня 1989 року він був обраний провідником гуманістичного об’єднання «Українська Духовна Республіка». Якщо лаконічно, то ідея УДР – «вільна асоціація-братерство українців у всьому світі, яка стоїть над політичними, соціальними, ідеологічними та конфесійними відмінностями». Для республіки, як стверджували її засновники, не існує поділу на віруючих та невіруючих. Наявність духовної єдності українців дасть можливість усунути партійні, ідеологічні і конфесійні суперечності, стверджувалось у засадах організації. Гарна ідея, але, на жаль, як показав час, утопічна, як і подальша діяльність УДР.
Письменник-фантаст Олесь Бердник та його Українська Духовна Республіка
Кінець 1980-х в Україні трохи нагадував один суцільний фестиваль, можливо, у передчутті близької Незалежності, а можливо – через раптовий снігопад свободи, яка для багатьох сталася дуже несподівано, але вже у 1990 році у Коломиї при значній кількості людей відбувається перший конгрес Української Духовної Республіки. Другий, який відбувся у 1991 році, вже проходив на солідному рівні – організатори орендували пароплав «Маршал Рибалко» (один з тих, на яких згодом на Каховському водосховищі відбувався фестиваль «Таврійські Ігри»), спустилися ним по Дніпру до Запоріжжя (Хортиці) та відвідали по дорозі «місця козацької слави» – Витачів, Трахтемирів, Черкаси, фортецю Кодак на Дніпропетровщині. На третьому, у Витачеві, мальовничому містечку на Київщині, яке ніби зійшло з шевченківських рядків про «лани широкополі, і Дніпро, і кручі», Бердник виступав зі сходів декоративного вітряка. Всього таких конгресів було шість, останній – у 1995 році, у Витачеві, після чого у провідника республіки стався перший інсульт.
Виступав та звертався по «парафіян» з імпровізованих сходів вітряка – хочете, чи ні, але тут напрошуються очевидні паралелі з хитромудрим ідальго Доном Кіхотом, яким, ймовірно, частково Олесь Бердник і був, якщо робити проєкцію на літературних персонажів. І ось вам ще один парадокс того часу: попри те, що Українська Духовна Республіка, провідником якої його обрали, була над політикою, у 1991 році Бердник балотується у Президенти України, точніше – його висувають, але до реєстрації справа не доходить через брак підписів.
Пам’ятний камінь у Витачеві
Парадокс четвертий: сімейний
Ще один парадокс – з особистого життя: площини, до якої зазвичай доступ зачинено, і у багатьох, особливо у відомих людей, вона знаходиться під сімома замками. Але не в даному випадку: мова йде про Мирославу Бердник, доньку письменника від першого шлюбу. До речі, дітей Олеся Павловича від другого шлюбу звати Громовиця Бердник (вона журналістка та письменниця) та Радан (економіст).
Якщо торкнутися цього аспекту біографії письменника максимально коректно, то ситуація виглядає наступним чином: зараз іменем Бердника називають вулиці у Києві та Миколаєві, він вважається однією з ключових фігур українського дисидентського руху, людиною, що принципово боролася з радянською тоталітарною системою, яка пройшла табори, не кажучи вже про спроби реалізації ідеї Духовної України, а от донька письменника – журналістка Мирослава Бердник внесена до переліку осіб сумно відомого сайту «Миротворець».
Власне, про її політичні погляди може все сказати назва написаної нею книги (цитуємо її мовою оригіналу): «Пешки в чужой игре: страницы к истории украинского национализма». У 2016 році у помешканні журналістки у Запоріжжі СБУ проводило обшуки, і навіть після повномасштабного вторгнення російських окупантів донька письменника не змінила своїх поглядів і продовжує у тому, що відбувається, звинувачувати українську владу та «клятих американців».
Олесь Бердник з дочкою Мирославою
До речі, сама Мирослава Олександрівна вважає, що продовжує наслідувати ідеї батька: ніби він свого часу серйозно усвідомлював ризик «українського націоналізму» та необхідність союзу та співпраці з росією. Що ж, як кажуть, тут справа особиста та сімейна.
Парадокс п’ятий: закордонний
Виникає питання, а відповідно й ще один парадокс: як так сталося, що після публічного «розкаяння» Бердника у офіційній пресі, вимушеного компромісу з владою, а за деякими даними – й відеозізнання, знятого «камерменами» з Комітету безпеки (процитуємо тут Раїсу Мороз, дружину дисидента Валентина Мороза: «В КГБ створили відеоагітку, де Бердник, прогулюючись берегом Дніпра, під звуки бандури паплюжить своїх товаришів по Групі»), він згодом зміг стати моральним авторитетом, лідером «Духовної України», і, як зазначалося вище, навіть висуватися у Президенти?
Бердник зі студентами, голодуючими на Майдані Незалежності у 1991 р.
Ба більше: на запрошення української діаспори, у ті самі «фестивальні» 1980-1990-ті він їздив за океан, де виступав з промовами та намагався донести власні ідеї. Далі знову цитата з книги Раїси Мороз «Проти вітру. Спогади дружини українського політв’язня»: «У Нью-Йорку він вів себе як святий та праведний, згадував Христа, присутність якого буцімто завжди відчував поруч себе, сприймав дифірамби на свою адресу, ніби все те йому належалось, і ні слова каяття чи згадки про те, що поводився свого часу підло».
А ось опис епізоду під час Конгресу українців Канади на початку 1990-х: «Після представлення його як мученика та героя всі встали, палко вітаючи гостя. Я ж сиділа, не зрушивши з місця. Із солідарності зі мною не встав і мій чоловік. Присутні після перерви одразу обступили мене, дивуючись, чого це я так повелася. Я й сказала їм свою думку. Конгрес закінчився бенкетом, і за стіл, де він сидів, ніхто не захотів сідати. Оце така публіка: з однієї крайності та в іншу…».
Додати тут особливо нічого, окрім банальної думки про те, що оцінку цій постаті мають дати час та історія. У 2003 році Олесь Павлович пішов з життя і був похований у селі Гребені, на Київщині, де проживав, на території власного будинку. Залишилось багато творів, спогади, ідеї, а ще, у мальовничому Витачеві на одному з пагорбів можна побачити пам’ятний камінь, що залишився від другого конгресу Української Духовної Республіки у 1991 році. На ньому вказано: «Тут буде споруджено Храм України-Матері». Якщо задуматися, то ще один парадокс.
Фото з відкритих джерел
