Сергій Гулюк 
«Художник, що малює дощ»
«Картинка», заряджена на максимальний позитив та тисячі різних спогадів. Так, висловлюючись мовою сучасних соціальних мереж, користувачі відреагували декілька років тому на зображення звичайного дворика на Печерську (а може –деінде ще, бо такий міг бути у кожному місті), та звичайної дворової ковзанки у ньому. Хтось впізнав свій рідний двір, хтось – високий паркан, що оточує центр локальних розваг, або «сторожку» поруч з ним, дах якої повністю вкритий снігом. А хтось – щедру на снігові опади та заметілі зиму 1979 року: гігантські бурульки, що погрозливо звисають з навколишніх дахів, дерева, вкриті сліпучим білим вбранням, снігу навколо – майже по коліно. Історичний факт, зафіксований на полотні.
А ось ще одна картина. Її назва, можливо, проста і невибаглива, але повною мірою говорить сама за себе: «Прийшла осінь на Борщагівку». Вже від самого цього формулювання-фіксації неминучого життєвого факту стає трохи сумно, і візуалізація нам демонструє, що дощить, дерева набувають кольору червоно-жовтих трамваїв «Татра», що проходять повз дворівневу розв’язку на Микільській Борщагівці, а неподалік підземного переходу, куди прямують містяни у вечірню годину пік, усе це фіксує сам художник на розкладному стільчику, що сховався від вітру й опадів під парасолькою. Його звати Самуїл Соломонович Каплан, і він, не будучи корінним киянином, зафіксував улюблене місто та його неповторну атмосферу на десятках своїх робіт.
«Прийшла осінь на Борщагівку»
Він часто зображав себе на тлі міста, і іноді це перетворювалось на квест або тест на уважність: «Знайди Каплана на картині». Це була ціла серія оригінальних автопортретів. «Нуль годин, тридцять хвилин» – ще один знайомий силует тунелю київського метро, художник у очікуванні останнього потягу. Або оригінальне авторське зображення: художник ніби як кружляє над довжелезною чергою до американського посольства, тримаючи у руках довгоочікувану «грін-карту», що знаменувало новий та не менш важливий етап у його житті. Сива шевелюра та вуса робили його трохи схожим на Ейнштейна, і можна сказати, що він ним і був у образотворчому мистецтві.
«Нуль годин, тридцять хвилин»
«Пасивні» євреї та «нерадянський» Львів
Коти, закохані пари та вулиці міста – на питання про головні мотиви у своїй творчості художник називав саме ці три складові, присутність яких прослідковується у його роботах різних років. А як же «громадянська позиція», вірність ідеалам партії та уряду та інші нав’язливі наративи, що у примусовому порядку насаджалися радянським митцям? Каплан усіляким чином при нагоді намагався подібного уникати, вдаючись до своєрідного «ескапізму» (втечі від реалій життя), і невипадково жартували, що через цензуру він на своїх картинах наділяв котів людськими характерами.
Іноді, згідно вимог та обставин, заглядаючи на цю територію, художник стикався у відповідь з відвертим ідеологічним кретинізмом чиновників. Приміром якось у 1969 році, пішовши назустріч потребам соцреалізму, Каплан, вже будучи членом Спілки художників СРСР, створив картину під назвою «Радісний травень. 1919 рік»: на Андріївському узвозі бачимо дві, так би мовити, групи людей – одна з червоними прапорами, інша – представники єврейської спільноти, які жваво обговорюють новини або події навколо. Тодішні чиновники від культури висловили сумнів у тому, чи справді євреї підтримують радянську владу на картині: на їхню думку, вони виглядали якось підозріло. Один з чиновників промовив: «Всім відомо, що євреї брали активну участь у революційному русі, але тут вони трохи пасивні, отже, щоб не було пересудів, краще картину з виставки зняти».
«Радісний травень. 1919 рік»
Іншу, одну з найцікавіших картин Каплана «Пейзаж з місяцеходом», де у типовій для художника фантасмагоричній манері зображений цього разу не Київ, а Львів, теж «завернули» з формулюванням: «А чого це будинки валяться?».
До речі, перед відкриттям своєї першої персональної виставки художник не без подиву побачив на афіші, що його ім’я вказане як Семен, а не Самуїл. На резонне питання, чому так сталося, організатори виставки відповіли: «З вас і так досить, що ви – Каплан».
«Пейзаж з місяцеходом»
Народився у Баку, понад сорок років жив у Києві, а останніх тридцять – у США. В українській столиці закінчив художню школу, а потім – художній інститут. Та перед цим, у 1950-ті роки, Каплан був призваний до лав армії, у війська ППО, на чотири з половиною роки. Саме там, у непростих для творчості умовах, народився його творчій принцип, який згодом перетворився у життєвий девіз: «Ані дня без нарису», на кшталт відомого вислову письменника Юрія Олеші «Ані дня без рядка». Згодом Самуїл Соломонович згадував, що «хтось з армії прийшов з новими чоботями, або з новими речами, а я – з двома валізами різних начерків».
Чарівний політ над Брукліном
Місто, та його звичайні (іноді – наділені надприродними можливостями) мешканці – головні герої робіт Каплана. І це – місто Київ. Поглянувши на ці картини, не потрібно зайвих слів, бо їхні назви говорять самі за себе.
«Велика зима на Солом’янці» (1986) – атмосферний настрій чудово відображає не лише сам митець, що, кутаючись у теплий одяг, дивиться на глядача на передньому плані, а й той самий, згадуваний вище міський трамвай, який, здається, загруз у велетенських кучугурах.
«Велика зима на Солом’янці»
«Дніпро. Початок навігації» (1979) – картина, яку кияни постійно спостерігають навесні, але є у ній щось рідне й особливе, несхоже на інші, «каплановське».
«Дніпро. Початок навігації»
«Перехід біля Володимирської гірки» (1981) – усім знайомий перехід поруч з Філармонією та Володимирським узвозом, вдалині видніється Колесо огляду та мерехтіння надвечірніх ліхтарів.
«Перехід біля Володимирської гірки»
Місто Каплана наповнене фантасмагоричними сюжетами, де герої або літають, або прагнуть дістатися неземних, космічних висот. От, здавалося б, звичайний побутовий сюжет на картині «Повернення з прогулянки» (1984) – жінка разом з величезним догом піднімаються прозорим ліфтом старої конструкції з вечірнього променаду, а за відчуттями літять у кабіні космічної ракети над вечірнім містом.
«Ранок у Брукліні» (1999) (це вже американський період) – немов у відомій кінострічці Мішеля Гондрі «Наука сну», художник Каплан у піжамі та верхи на жирафі пролітає над знайомими за кінофільмами та фотозображеннями районами Нью-Йорку.
«Ранок у Брукліні»
У рік проголошення Незалежності України, але ще за існування Союзу Самуїл Каплан разом з дружиною емігрує у США, де починається новий етап життя, творчості та знайомств, а також виставки у мерії Брукліна, нью-йоркських публічних бібліотеках, у Каліфорнії та інших регіонах. Нині його роботи зберігаються в експозиціях різних музеїв світу. Найперше і, можливо, найнезвичніше, що відчув митець, опинившись за кордоном – відсутність цензури та повна свобода творчості. Тут фантазіям та фантасмагоріям було де розвернутися.
У 2018 році, ще за життя митця, який тоді мешкав у Нью-Йорку, у Музеї історії Києва пройшла четверта київська виставка Каплана «Двори та закутки». Критики тоді писали: «У своїх роботах художнику вдалося вловити і естетично легітимізувати те, про що, швидше за все, пригадає звичайний киянин, пригадуючи рідне місто: глухий дворик, дитячий майданчик, хлібну крамничку, дитячі гойдалки, затишний кафетерій тощо».
Проживши трохи більше тридцяти років у США, Самуїл Каплан помер у 2021 році у віці 92 років. У розмовах про власну творчість він любив повторювати: «Художник не там, де побачив, а там, де додав». І за цим додаванням на його полотнах завжди цікаво спостерігати.
Фото з відкритих джерел
