Інна Тихонова 
Реалізатора радянської ракетно-космічної програми народу представили лише після його раптової смерті. У тому, що знекровлена війною та репресіями країна вже через 12 років після завершення боїв змогла відправити на орбіту супутник, а ще через чотири роки – і першу людину в космос, була особиста заслуга «людини без імені». Найзасекреченішого інженера в Союзі за життя згадували лише за посадою. Як і ім’я, вона в його випадку писалася з великої літери: Головний конструктор.
Житомирський феномен
Невідома біографія генія-інкогніто, який забезпечив державі десятирічне лідерство в освоєнні космосу, почала відкриватися з некрологу, в якому було вказано ім’я Сергія Корольова та місце його народження – Житомир. Українське коріння Сергія Павловича виростало зі скромного будинку з віконницями, де тепер розташовано його меморіальний музей. Тут, на вулиці Дмитрівській, через рік після переїзду батьків до Житомира, 12 січня 1907 року (30 грудня 1906 року за новим стилем) народився майбутній геній вітчизняного ракетобудування.
З батьком, викладачем словесності в гімназії, життя у матері не склалося, і після розлучення трирічного малюка відвезли до маминої мами у Ніжин. Бабуся Сергія Корольова по материнській лінії Марія Москаленко (у дівоцтві Фурса) була дочкою місцевого стройового козака та спадкової гречанки, що походила з родини переселенців-колоністів, які мешкали на Гетьманщині з часів Богдана Хмельницького.
Хлопчик ріс серед дорослих, рано навчився грамоті і з дитинства звик багато читати. І саме у Ніжині у чотирирічного Сергія з’явився перший інтерес до неба, коли у 1911 році до міста привезли для демонстраційного польоту планер популяризатора повітроплавання Сергія Уточкіна. На ярмаркове поле літак був доставлений поїздом та кіньми, а у повітря його підняв один із перших авіаторів. Малюк, що спостерігав той політ, зробив для себе важливе відкриття: «Літати можуть не лише птахи». Він із захопленням розповідав про «машину з крильцями», яка відірвалася від землі і піднялася в небо разом із людиною.
Машини з крилами
Конструюванням власних планерів і літаків Сергій Корольов, який не виїжджав з України перші 24 роки свого життя, зайнявся ще школярем. Паралельно з навчанням у будпрофшколі в Одесі, куди направили працювати вітчима (той мав інженерну підготовку), юнак вивчав проєктування літальних апаратів на курсах при Товаристві авіації та повітроплавання України і Криму. 1924 року розробку 17-річного Корольова одеське відділення Товариства затвердило до втілення у матеріалі. Першим авіаконструкторським проєктом, схваленим до будівництва, став безмоторний планер К-5. Він дістався Центральній спортивній секції у тодішній столиці України Харкові.
Корольов у кабіні планера «Коктебель»
А далі було здобуття кваліфікації пілота-планериста та кілька планерів власної конструкції, зокрема – для виконання фігур найвищого пілотажу та рекордної дальності польоту. Поєднуючи з практикою на авіазаводах теоретичну підготовку в Київському політехнічному інституті та оволодіння спеціальністю «літакобудування» на факультеті аеромеханіки найавторитетнішого технічного вишу країни МВТУ, здібний технік став талановитим авіаконструктором. У 25 років ініціатор створення ракетоплану очолив щойно сформовану групу з реактивної техніки, у 26 був призначений заступником начальника Реактивного науково-дослідного інституту, у 30 став керівником групи ракетних апаратів.
Подарунки долі
А в 32 роки молодий науковець потрапив у жорна державної репресивної машини і мав нести відповідальність за розстрільною статтею. 1938 року арештанта Сергія Корольова звинуватили у свідомому шкідництві та «підриві державної промисловості». Конструктору було інкриміновано трирічну «злочинну діяльність», спрямовану на зрив поставок нових зразків озброєнь. На щастя, країна потребувала штучних фахівців-ракетників, і Корольов уникнув непоправної долі. Вченого засудили до десяти років колимських таборів із 5-річною поразкою у правах та конфіскацією майна. До відправки на копальні майбутній «землерійний робітник» два роки провів в одиночній камері.
Каторжна праця з видобутку золота на копальні Мальдяк назавжди відвернула Корольова від дорогоцінного металу, через який він захворів на цингу і мало не загинув. За спогадами доньки конструктора, якій було три роки, коли засудили батька, Сергій Павлович ненавидів золото. «Хай би воно назавжди залишалося в землі», – говорив він про вміст піщаних копалень, котрі забрали не одне життя.
Після клопотання за колимського в’язня авторитетних інженерів та льотчиків справу Корольова було переглянуто. Термін скоротили до восьми років із відбуванням покарання у Москві. У листопаді 1939 року ув’язненого під вартою конвоїрів повезли до Магадану. У зв’язку із затримкою в оформленні паперів Корольов не встиг на останній у сезоні корабель до Владивостока і завдяки цьому вцілів. Судно «Індигірка», що потрапило у шторм 12 грудня, затонуло разом із пасажирами поблизу острова Хоккайдо. Свій порятунок Корольов вважав черговим подарунком долі.
Кар’єра «на зоні»
У вересні 1940 року «ворога народу» перевели відбувати строк до Центрального конструкторського бюро, яким завідував колишній керівник дипломної роботи студента Корольова, а на той момент такий самий «зек» Андрій Туполєв. У статусі ув’язнених два легендарні авіаконструктори в тандемі спроєктували під час війни в ЦКЛ-29 високошвидкісний двомоторний фронтовий бомбардувальник «Ту-2» («Летючу мишу»). Згодом Сергій Павлович став «мозком» «шарашки» (секретного інституту із засудженими проєктувальниками) з розробки реактивних двигунів. 1944 року Корольов звільнився, а після розгрому ворога був відправлений до Німеччини вивчати трофейну ракетну техніку.
У 1946 році Сергій Корольов обійняв посаду Головного конструктора балістичних ракет та начальника відділу у секретному науково-дослідному інституті. В НДІ-88 під керівництвом вихідця з України було створено перші вітчизняні балістичні ракети, що літали поза законами аеродинаміки. З 1956 року Корольов керував найбільшим у Союзі ракетним центром, контролюючи багато НДІ та КБ у формальному статусі «шкідника». Офіційної реабілітації Головний конструктор ОКБ-1 дочекався аж через десять років: у 1957 році, перед запуском першого в історії людства штучного супутника Землі.
Перший штучний супутник Землі
«Чому я не сокіл?»
Відкривши еру практичного освоєння космосу, перший супутник проклав дорогу до зірок першому місяцеходу (1959) і першій людині (1961). Кількість пріоритетних досягнень Сергія Корольова протягом одного десятиліття стала рекордом, який не подолано досі. Крім названих подій, у цьому списку – фотографування зворотного боку Місяця (1959), виведення на польотну траєкторію першого у світі марсоходу (1962), безпрецедентний груповий космічний політ двох кораблів зі зближенням та комунікацією на орбіті (1962), запуск у космос першої жінки (1963), виведення на орбіту першого багатомісного корабля з трьома космонавтами на борту (1964), перший вихід людини у відкритий космос (1965) та історичне досягнення іншої планети в Сонячній системі апаратом, що досліджував Венеру (1965).
Двічі Корольову могла бути вручена Нобелівська премія миру, але керівництво країни не розкрило комітету з її присудження секретні персональні дані Головного конструктора. Після запуску в космос супутника та людини очільник держави зазначив, що це спільне досягнення всього народу.
Заслуга в освоєнні космосу України принаймні була дійсно величезною. Символічно, що саме у нас з’явилася улюблена пісня Корольова, яку заспівав Сергію Павловичу з орбіти перший український космонавт Павло Попович: «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: чому я не сокіл, чому не літаю». Окрім Головного конструктора, Україна народила безліч космонавтів та дослідників. В одному лише Харкові на космос працювали сотні тисяч людей та кілька десятків підприємств. Серед харківської продукції – «інтелектуальна» начинка для космічних кораблів та колеса для місяцеходів. А у Дніпрі випускалися не лише ракети, а й посадковий модуль місячного корабля, розробленого «корольовським бюро» для радянської Місячної програми.
«Уб’ють без некрологу»
Можливо, корольовські проєкти освоєння Місяця та Марса були б реалізовані, якби не раптова смерть Головного конструктора. Проте, сам він давно був готовим до несподіванок, коли ще в «шарашці» говорив у вузькому колі товаришів по службі: «Уб’ють без некрологу». Знайомі з Корольовим на той час інженери згадували про нього як про «незлого фаталіста», який любив повторювати свою коронну фразу: «Ми всі зникнемо без сліду».
Після проблем з «Місяцем-8» у січні 1966 року Корольова вмовили «здатися лікарям»: в елітній Кремлівській лікарні його чекала нескладна операція з видалення поліпів без розрізу черевної порожнини. У прийомному відділенні Сергій Павлович зустрівся з матір’ю, що теж там лікувалася: їх розмова виявилася останньою.
Незважаючи на відносну безпеку хірургічного втручання, оперував Головного конструктора бойових та мирних ракет особисто міністр охорони здоров’я – академік та професор. Водночас реакція серця на загальну анестезію не була перевірена: у лікарні важливому пацієнтові не зробили жодної електрокардіограми. Після непередбачених ускладнень та додаткових маніпуляцій серце Сергія Павловича зупинилося на операційному столі. Сергія Корольова не стало у 59 років, 14 січня 1966 року: не вийшов із наркозу.
Фото: uk.wikipedia.org, istpamyat.ru, poglyad.tv
