Інна Тихонова 
Унікум, надісланий людям Ангелом, постраждав від чуток, ніби ним керує Демон. «Надлюдська» взаємодія з інструментом змушувала недоброзичливців шукати за його спиною «чорні крила». «Упир» з вулиці Чорної Кішки міг виконати гармонію неймовірної складності, витягти зі скрипки не властиві їй звуки та зіграти твір на одній струні. Свідки його гри казали, що з іншими скрипалями генія об’єднують хіба що скрипка та смичок.
Генуезький виродок
Драматичну історію життя легендарного скрипаля та композитора першої половини XIX століття відтворив біографічний фільм «Паганіні: Скрипаль диявола», де уславленого попередника зіграв сучасний віртуоз та красень Девід Гарретт. Але справжній зовнішній вигляд Паганіні описувався словами «генуезький виродок». Через рідкісну вроджену недугу (синдромом Марфана страждали також Ганс Крістіан Андерсен, Авраам Лінкольн і Шарль де Голль), знаменитий італієць мав подовжені кінцівки та м’які сполучні тканини. Героєм карикатур музиканта зробила диявольськи вигнута постать із неприродньо вивернутою шиєю та лівою рукою.
За словами лікаря Франческо Бенатті, одна рука у Паганіні здавалася значно довшою за іншу, а перекіс у плечах досягав 15 сантиметрів: ліве плече було на цілих шість дюймів вище за праве. Незвичайним знаходив лікар і розтягнення зв’язок між передпліччям, зап’ястям, долонею та фалангами пальців. «Довжину кінцівки нормальної величини скрипаль міг подвоїти розтягуванням усіх частин, – свідчив лікар. – Фалангам, що торкалися струн, музикант напрочуд швидко і точно передавав гнучкий рух, тож пальці без зміщення кисті легко пересувалися у бік, протилежний їхньому природному згину».
Злий жарт
Подібність між скрипалем і дияволом у поєднанні з вогненною енергією виконавця та загадковістю його особистості породили чутки, що «за спиною музиканта стоїть червона рогата істота з хвостом і водить його рукою зі смичком». Люди приходили на концерти Паганіні, сподіваючись розгледіти того, про кого говорив поголос. Утаємничений Паганіні не спростовував міфи і поводився як продуманий ділок, якого сьогодні б назвали асом чорного піару. Інтерес публіки музикант конвертував у дзвінку монету. Наприклад, виступи Паганіні у Відні зібрали 28 тисяч крон, а паралельні концерти Шуберта – у 800 разів менше.
Гра в спорідненість із нечистою силою відгукнулася музикантові після смерті. Єпископ Ніцци Доменіко Гальвані оголосив покійного єретиком і наклав заборону на його поховання в освяченій землі. Серед італійських міст, які відмовилися прийняти «упиря» на своїх цвинтарях, була навіть батьківщина музиканта Генуя – місто, якому геній заповів свою улюблену скрипку («вдову Паганіні»). Потрібно було прожити ще одне життя, щоб останки великого скрипаля упокоїли по-людськи: на нормальному цвинтарі померлий на 58-му році життя Паганіні опинився лише через 56 років.
Нема чому навчати
І справді, чи міг бути щасливим «язичник» (прізвище Паганіні походить від цього слова – paganus), який народився в католицькому місті на вулиці Чорної Кішки (так перекладається генуезька адреса Пассо ді Гатта Мора). Нікколо був третім сином батьків шістьох дітей Антоніо Паганіні та Терези Боччардо, якій напередодні пологів явився уві сні Ангел (то був знак небес про велику подію). Біографи писали, що 27 жовтня 1782 року «на вулиці Чорної Кішки народився виродок». Коли вантажник-батько відкрив власну крамницю, то у міському переписі назвав себе «власником мандолін». До струн мандолини малюк потягнувся з п’яти років, а скрипку освоїв у шість. З дитинства він удосконалював свою гру, винаходячи нові способи вилучення звуків, які здивували б слухачів.
З 11 років Нікколо регулярно грав на богослужіннях у церквах, де на той час виконувалася не лише духовна музика. А у 13 років юний музикант зібрав публіку на свій перший публічний концерт – так звану академію, куди включив свій твір «Варіації на тему Карманьоли». Збори від виступу в театрі Сант-Агостіно, як і наступні надходження від флорентійських концертів, призначалися на навчання у Пармі у Алессандро Ролла. Але відомий наставник, як і інші вчителі, що не відбулися, почувши гру обдарованого хлопчика, відмовився від учня, якого вже не мав чому вчити.
Демонічні техніки
Давати уроки гармонії та контрапункту погодився віолончеліст Гаспаре Гіретті, під керівництвом якого учень лише за допомогою пера та чорнила склав 24 чотириголосні фуги. Можливо, чужий інструмент вплинув на «вміння» скрипки Паганіні плакати, сміятися, видавати пташині трелі, гавкати і стрекотати. Ніхто не розумів, як звичайній скрипці вдається імітувати пташиний спів, гру флейти, ріжка чи труби. Дивний набір звуків, що долинав із церкви під час гри Паганіні, став приводом для зауваження святих отців, що таким гармоніям не місце біля вівтаря. Паганіні зміг здивувати світ неймовірними стаккато, піццикато, подвійними трелями, флажолетами, динамічними переходами та дисонансами акордів.
У пошуках розгадки незвичайного дару Паганіні експерти вздовж і поперек досліджували його скрипку. Впродовж життя музикант мав кілька інструментів старих майстрів – роздарив свої коштовності колегам та навіть недругам, а найдорожчу свою скрипку не наважився віддати іншому господареві, заповівши рідному місту: вона і досі перебуває в музеї.
Експертиза 1885 року виявила на інструменті роботи Гварнері в місцях зіткнення з тілом скрипаля значні потертості, що свідчили про силу удару по струнах і міцності утримування деки під час виконання швидких пасажів: цим пояснюються зношені краї у вигинах інструменту, велика пляма біля шийки і довга борозенка. Деформація скрипки говорить про затрачувану силу і колосальну напругу знесиленого після виступу музиканта, якого відрізняла постійна блідість (при синдромі Марфана людина вмирає від розриву аорти).
Портрет Паганіні, худ. Е. Делакруа
Генуезький якобінець
Після припинення 1801 року батьківського піклування, музикант-вільнодумець, якого преса називала «генуезьким якобінцем», отримав посаду «першої скрипки» у місті-республіці Лукка. Тут Паганіні викладав і працював із музикантами оркестру. З цим періодом пов’язане і його таємниче любовне захоплення: у тосканському маєтку музикант усамітнився з якоюсь знаною синьорою, ім’я якої зберігав у таємниці все життя. Бездонний у почуттях астрологічний Скорпіон вирізнявся пристрасною натурою, потягом до непізнаного, самостійністю рішень, силою волі та вмінням зберігати секрети. Три роки ізоляції від світу з невідомою жінкою він витратив на гру на гітарі (написав у той період 12 сонат для гітари та скрипки).
Приохотившись по молодості до жінок і карт, музикант міг програти все, і якось усвідомив, що врятувати його здатне лише власне мистецтво. Одержимий пристрастями Паганіні зміг перемогти своїх демонів: він відмовився від азартних ігор раз і назавжди, ніколи більше не торкнувшись карт.
Придворний віртуоз
Княгиня Пьомбіно Еліза Бонапарт удостоїла Паганіні титулу «придворного віртуоза» та призначила музиканта капітаном своєї особистої гвардії. Під час роману з сестрою Наполеона скрипаль написав п’єсу «Любовна сцена» для двох струн (ля і мі), а до дня народження імператора написав сонату для однієї струни (сіль). Грати концерт на трьох, двох і навіть одній струні був здатний лише Паганіні. Для нього не були проблемою ні обірвані струни, ні помилка в тональності оркестрантів. Музичний розпорядник іншої княгині (з туринського двору Поліни Бонапарт) Боргезе Феліче Бланджіні став палким шанувальником Паганіні, про якого відгукнувся як про «надлюдського виконавця».
Якось Паганіні не встиг перевірити перед виступом налаштування скрипки і лише в процесі гри виявив, що нота «ля» на його інструменті на цілий тон відрізнялася від тональності рояля акомпаніатора. Віртуоз під час виконання миттєво переробляв аплікатуру, і слухачі нічого незвичайного у виконанні «Сонати» не помітили. Це був успішний досвід, що працював на славу Паганіні, але придворна служба обтяжувала «вільнодумця», і він її залишив заради закордонних гастролей.
До Бога – через відьом
Напередодні європейського свята Хелловін 29 жовтня 1813 року на сольному концерті в «Ла Скала» у Паганіні відбулася прем’єра авторської варіації «Танця чаклунок» з балету «Горіх Беневенто» – твору «Відьми». Один із найвідоміших шедеврів у його творчості виявився потрясінням для міланської публіки, яка слухала протягом шести тижнів одинадцять концертів Паганіні у «Ла Скала» та в театрі «Каркано».
Швидка популярність після виступів у Лейпцигу дозволила маестро купити в Німеччині титул барона, а 27 грудня 1808 року Паганіні виконав перед членами ложі Великого Зібрання особисто написаний масонський гімн. Факт прийняття скрипаля в братство підтверджено протоколами та відомою символікою утаємниченої організації (прототипом масонського скрипаля є Паганіні). 1827 року музикант, якого недолюблювали церковники (вважали його або безбожником, або богохульником) удостоїться Ордена Золотої шпори – другої за значимістю нагороди Ватикану, яку видає Папа Римський «за внесок у поширення католицької віри та інші діяння на славу святої Церкви». Це виглядало загадковим визнанням стосовно людини, яка не писала і не виконувала духовної музики, не відвідувала церкву та й взагалі отримала відмову в заупокійній месі.
В останні місяці життя залишку сил у виснаженого Паганіні вистачало лише на перебирання пальцями струн скрипки, що лежала поруч. На той час він розлучився з дружиною, співачкою Антонією Б’янки, домігшись одноосібної опіки над сином Ахіллом. Не стало генія 27 травня 1840 року. Він залишив цей світ неперевершеним.
Фото з відкритих джерел
