Сергій Гулюк 
«Якби мені жупан синій…»
Будувати та удосконалювати потужне військо і усіляким чином протистояти російській пропаганді (розвінчувати ворожі фейки та ганебні й божевільні міфи) – ледь не найважливіші завдання сьогодення для нашої держави. Гадаєте, ця фраза-постулат стосується нинішнього буремного часу? Тоді дозвольте ще одну цитату:
«Ми повинні скомпрометувати ідею реставрації великої росії як ідею нереальну, штучну і невигідну для Європи, натомість виставляючи план поділу її, як найбільш доцільне розв’язання остогидлої, неспокійної справи, що все таїла в собі загрозу і небезпеку для Європи».
Автор цих слів, написаних на початку двадцятих років минулого століття, – український політик та військовий діяч Симон Петлюра. А завдання, про які йдеться вище – пріоритетні завдання, які стояли перед українськими державними діячами у 1917-1921 роках, хоча, мабуть, кожен їх розумів по-своєму. Як відомо, тоді все закінчилося трагічно – тимчасовою, на десятки років, втратою незалежності країни. Причин тому було багато, так само, як і різноманітних викликів та перешкод. Коли ми на уроках історії чи поза ними вперше читали про ті драматичні роки здобуття, проголошення, а потім відвойовування української державності, то не полишала думка: не позаздриш тим державникам, хто перебував спочатку у Центральній Раді, потім – у Директорії. Та хіба ж ми могли подумати, що через сто років буде ще драматичніше і складніше?
Окрім особистих політичних амбіцій та вродженого бунтарського духу, Симонові Петлюрі протягом тих драматичних років довелося відстоювати власні переконання серед тодішніх українських урядовців, боротися одночасно з більшовиками, денікінцями, Нестором Махном, вести тонку, як крихкий лід, дипломатичну роботу з поляками, а потім – фактично стати жертвою російсько-радянської пропаганди, яка виліпила з нього образ злісного погромника та антисеміта, а терміном «петлюрівці» лякали маленьких радянських дітей перед сном, аж допоки не з’явилася більш страшна для них постать Бандери.
То хто ж був той чоловік «в синьому жупані з гвардійського сукна, підперезаному жовтим поясом з пристебнутим до нього малесеньким браунінгом у замшевій кобурі», яким його описав більшовицький письменник Микола Островський у відомому романі «Як гартувалася сталь»?
Симон Петлюра, 1917 р.
У квітні 1917 року у Мінську, теперішній столиці Білорусі, відбувся захід під назвою «Український з’їзд фронту», який власне організував активний українець на прізвище Петлюра. Чому саме у Мінську? По-перше, цей активіст та журналіст вже майже рік там проживав разом із сім’єю, по-друге, саме у цьому місті базувався Західний фронт – об’єднання сил російської імперії у Першій світовій війні. Саме на ньому Симона Петлюру було обрано головою української фронтової ради і делеговано на Перший Всеукраїнський військовий з’їзд, який у травні того року відбувся у Києві. Там українського активіста було обрано до ГВК (Українського генерального військового комітету), потім він його очолив водночас увійшовши до Центральної Ради на чолі з Грушевським, а вже у червні Петлюра отримав посаду Генерального секретаря з військових справ (фактично – міністра оборони). Так розпочалася політична і військова кар’єра майбутнього отамана українського війська та грози червоноармійців.
Мітинг під час проведення III Військового з’їзду. Київ. 2 листопада 1917 р.
До цього нашому героєві довелося минути непростий колообіг різноманітних професій та занять, які, без сумніву, гартували ті його якості та навички, які у подальшому він проявив як політичний та військовий лідер. Навчання у духовній семінарії, журналістика, історичні експедиції та навіть робота рахівником (останній факт у подальшому російська пропаганда особливо взяла на озброєння, вдаючи, ніби у більшовицьких революціонерів не було різношерстих біографій). Взагалі різноплановість його світогляду вражає: потім, у Директораті 1919 року Петлюра відповідав за міністерства військових та морських справ, а також мистецтва і народного здоров’я (!). Паралельно з цим було ідеалістичне захоплення новоствореними партіями та революційним рухом, що набирав оберти. Незгода з царським режимом та у ідеалі – повалення самодержавства: це були спільні чинники, які на певному етапі об’єднували і українських націоналістів і прихильників ідей Ульянова-Леніна. Головним антагоністом та політичним опонентом Петлюри був Володимир Винниченко, який займав у тодішньому українському уряді посаду голови Генерального секретаріату. Більшовики наступали на Київ, він був їхньою головною метою, і діяти необхідно було рішуче, та Винниченко не підтримував дій військового очільника, а також ідеї створення окремих збройних сил України. Більше того, згодом він домагався відставки Петлюри, ніби то за перевищення повноважень.
Симон Петлюра, 1919 р.
Два українці – три гетьмани
Подібні непорозуміння, що переростали у пресинг з різних боків, та іноді безвихідне становище на політичному олімпі зазвичай завершувалися демаршами Петлюри, у результаті яких він іноді залишав українську столицю, але через деякий час повертався туди верхи на коні, а у один із таких періодів навіть очолив Директорію. Вперше під очевидним тиском він вимушений був покинути Київ у грудні 1917 року, після чого вирушив на Лівобережжя, де взяв участь у формуванні військових частин, очоливши Гайдамацький кіш Слобідської України (3-й Гайдамацький піхотний полк у складі Армії УНР), який потім зіграв ключову роль у битвах з більшовиками у Києві. І знову політичні опоненти стали на перешкоді полководцю: соціалісти в уряді звинуватили Петлюру у «військовій змові з метою встановлення правої диктатури», і у березні 1918-го його усунули від командування.
Аж ніяк не комфортно було отаману й за правління Скоропадського, у період гетьманату: він навіть встиг посидіти чотири місяці у Лук’янівській в’язниці за антигетьманський маніфест. Та після втручання німецького уряду, який мав тоді вплив в Україні, Петлюру було звільнено. Після цього він знову на деякий час залишає Київ, але для того, щоб за його межами підготувати військо для повалення гетьманату. Останньою краплею та поштовхом до силового повалення влади стало підписання Скоропадським «Грамоти про федерацію з росією» (хочеш-не хочеш, але напрошуються паралелі з початком Євромайдану 2013 року), а вже 14 грудня Київ на чолі з Головним Отаманом Військ УНР було взято штурмом, а гетьман Скоропадський зрікся влади.
1-й Генеральний Секретаріат Центральної Ради. (Петлюра – крайній праворуч)
У архівах української історичної кінохроніки збереглися документальні кадри, зафільмовані 22 січня 1919 року у центрі Києва. Цього дня в українській столиці відбувалися урочистості з нагоди події, яка увійшла у історію, як «Акт Злуки», тобто об’єднання УНР із Західноукраїнською Народною Республікою. На тій хроніці серед інших зафіксовані перші особи тодішньої української держави – Винниченко та Петлюра, які стоять поруч, але не спілкуються, та й взагалі навіть на фото і відео відчувається, що між цими людьми немає приязні.
Як справедливо зазначив історик Сергій Плохій у своїй книзі «Брама Європи»:
«Будучи успішними бунтівниками, українські політики виявилися аматорами в справі державного будівництва та організації збройних сил».
Знову отримавши владу і навіть будучи наділеним надзвичайними або, як відзначали історики, диктаторськими повноваженнями (у травні 1919 року він був обраний з такими функціями Головою Директорії), Симонові доводилося то залишати українську столицю після наступу червоної армії, то знову повертатися, стримувати тиск армії Денікіна та розбиратися з махновцями, а з того, що давалося найскладніше – намагатися знайти спільну мову з галичанами (зокрема – представником ЗУНР Євгеном Петрушевичем, який був прихильником перемовин з білогвардійцем Денікіним). Окремою драматичною сторінкою в історії боротьби за українську незалежність були політичні та дипломатичні маневри Петлюри з поляками, зокрема – особисто з Юзефом Пілсудським, які, на жаль, завершилися зрадою польської сторони, коли та підписала сумновідомий Ризький мир з більшовиками. Симонові цього разу довелося назавжди залишити Україну та оселитися у Європі.
Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський. Вінниця. 1920 р.
Сім пострілів у Парижі
Париж. Перехрестя вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель. 25 травня 1926 року, близько другої години дня. Колишній військовий командувач та отаман українського війська Симон Петлюра, прогулюючись вулицями французької столиці, зупинився біля книгарні, щось уважно роздивляючись. Саме у цей момент поруч з ним опинився Самуїл Шварцбард – на той час єврейський поет і годинникар, за деякими даними – уродженець міста Ізмаїл, відомий своїми відкритими анархістськими поглядами (до цього неодноразово судимий за пограбування). У Парижі він мав власний магазин з продажу годинників та ювелірних виробів. Переконавшись, що перед ним саме Петлюра, Шварцбард випустив у нього сім куль з револьвера, після чого дочекався поліцію. Стверджують, що напередодні Симон відзначав свій день народження в одному з ресторанів, і неподалік перебував Нестор Махно. За спогадами свідків, він палко сперечався з якимось чоловіком, який потім невдоволено залишив приміщення. Знову ж таки, чи то за легендою, чи справді це був саме Шварцбард, а Махно ніби вмовляв анархіста не вбивати Петлюру.
Самуїл Шварцбард
Тим не менш, вбивця здійснив свій злочин і не залишив місце його скоєння, а українського політика, якого доставили до лікарні Шаріте, врятувати не змогли. Пізніше дослідники стверджували, що Шварцбард був агентом ОДПУ – радянської спецслужби при НКВС. Цікаво, що у 1950-х роках у стінах Конгресу США пролунала цікава заява, яку зробив росіянин Петро Дєрябін, співробітник КДБ, який перейшов на сторону американців. Він публічно свідчив про те, що вбивство Симона Петлюри – спецоперація радянських спецслужб. До того ж, деякі історики пригадують слова Леніна, сказані на одному з партійних засідань у 1922 році:
«Ніякі Денікіни, Юденичі нам не страшні, бо їхні програми застаріли. Нам, більшовикам, страшний лише один лідер – Петлюра, програма якого небезпечна для нас. І до того часу, доки житиме Петлюра, доти не закінчиться рух повстань проти нас, ми не можемо чекати спокою на Півдні».
Зрештою вбивцю Петлюри Шварцбарда було виправдано, а його справа перетворилася на гучний процес, який потім і отримав відповідну назву – «Процес Шварцбарда». По суті вбивство Петлюри, яке сам кілер та його адвокат пояснювали помстою за єврейські погроми 1919 року в Україні, перетворилося на міжнародний антисемітський процес, який у результаті не лише політично скомпрометував українського командувача вже після його смерті, перетворивши на махрового ненависника євреїв, а й серйозно заплямував українців у очах світу загалом, виставивши їх тими, хто люто ненавидить цю націю.
«Процес Шварцбарда»
Погроми у лютому 1919 року у Проскурові (нині Хмельницький), Фастові та інших містах – ще одна жахлива і трагічна сторінка в українській історії, яка, на жаль, досконально ще не досліджена. Але жодних доказів чи фактів особистої причетності Петлюри до організації чи самих погромів наразі не встановлено. Натомість відомо, що отаман українського війська, хоч із запізненням, але публічно їх засуджував у своїх зверненнях. Так само із запізненням (некерованість та дезорганізованість новоствореної армії була чи не найголовнішою проблемою) реагував на ці злочини у лавах військ, контролювати які було вкрай непросто. Та, як продемонструвала сучасність, російській пропагандистській машині необхідний тільки привід, а інформаційний супротив тодішня Україна чинити була неспроможна.
Президент України Віктор Ющенко з дружиною біля могили Симона Петлюри на Цвинтарі Монпарнас у Парижі
Симон Петлюра похований у Парижі на цвинтарі Монпарнас. І чи не найголовнішим завданням для його нащадків мало стати не лише вшанування його пам’яті, а й відновлення історичної справедливості по відношенню до персони борця за українську незалежність. Вулиці у містах країни, названі його ім’ям, пам’ятники, мурали та цікавість до цієї історичної постаті – це її результат, тим більше на тлі нинішнього спротиву українців у цій війні з московитами. Не випадково ж сто років тому в одному із своїх листів Симон Петлюра писав:
«Найбільшою перешкодою для визнання суверенності України є гіпноз самого імені росія. Цей гіпноз треба розвіяти, особливо в Америці та Франції. Справу поділу росії треба поставити як справу покою цілого світу, як справу європейської рівноваги та реально-матеріальної вигоди держав».
Фото: uk.wikipedia.org
