Інна Тихонова 
Координаторка кризової психологічної служби Ольга Кадишева попереджає про наслідки шокових травм та хронічного стресу для населення України.
Практикуючий психотерапевт із «Українського гештальт-інституту» Ольга Кадишева
Воронка травми
Наскільки війна збільшила статистику душевних розладів українців?
Вже навесні 2014 року сталося набагато більше загострень душевних розладів, ніж зазвичай, люди зі здоровою психікою перейшли до зони ризику, так званих прикордонних розладів. Збільшена кількість інфарктів та інсультів є також психосоматичним розладом. Близько 50% жінок із зони АТО мали передчасні пологи, і, на жаль, не всі діти виживали. А весь тягар психологічних травм від війни проявиться з часом. Особливість посттравматичного стресового розладу (ПТСР) – у віддалених наслідках: вони можуть датися взнаки і через півроку, і через роки (у дітей проблеми виникають із віком).
Фахівці очікують на сплеск суїцидів?
Посттравматичний синдром вперше було досліджено у США після в’єтнамської війни, тож він там мав назву «в’єтнамський синдром». Одним із найбільш вражаючих та трагічних фактів біографії колишніх воїнів у В’єтнамі виявилася статистика суїциду: добровільно пішли із життя втричі більше солдатів, ніж загинуло у в’єтнамській війні. За «в’єтнамським синдромом» був «афганський», тепер маємо «український». Так званий «синдром комбатанта» – це неспроможність людей, котрі воювали, повернутися у мирне життя. Але наслідки подій, що спричинили травму психіки, спостерігаються не лише у бійців, а й у величезної кількості людей, які опинилися в епіцентрі загрозливих для життя подій і пережили екстраординарний досвід. Відповіддю на загрозливу для життя ситуацію є гострий стрес, який розкриває «воронку травми».
Сенс життя
Який стрес є найнебезпечнішим для психіки?
Найсильніші переживання викликає загроза власному життю чи життю близьких людей, смерть, особливо раптова, рідних та близьких. Втратою (з неминучим сумуванням) виявляється позбавлення частини власного тіла, руйнація рідної оселі, імміграція, загибель улюбленої тварини. І торкнулися ці переживання мільйонів наших співвітчизників. А найнезначнішою в класифікації втрат вважається втрата грошей: те, що у звичайному житті для більшості з нас становить найбільший стрес.
Чому ж втіха «Наживемо ще» не стосується втраченого будинку? Це для нас щось більше, ніж просто матеріальний ресурс?
Дім для людини – це тил, дах, притулок, місце, де зосереджено весь життєвий контекст. Коли він зникає, виникає втрата сенсу життя, що призводить до прояву суїцидальних настроїв. Найважче переживається втрата власного домогосподарства (город, кури, кози, собаки…), до якого людина була довго прив’язана, жила на одному місці і нікуди не виїжджала (а таких випадків дуже багато). Люди до останнього не покидають рідні стіни, бо поза домом почуваються незахищеними та дезорієнтованими.
Хворе майбутнє
А як реагує на стрес дитячий організм?
Є дітки, котрі почали у 2-3 роки розмовляти, а потім замовкли, у багатьох спостерігається погіршення мови або заїкуватість, енурез та нетримання. А поганий сон, страшні сни та поведінкові розлади відзначаються практично у всіх. Деякі діти, раніше товариські та веселі, після пережитого замикаються в собі, відвертаються від інших дітей, бояться відійти від найріднішої людини – мами і т. д. Самоізоляція є найтривожнішим симптомом, гіршим від плачу, крику та агресії. Інша крайність – агресивна гіперактивність, опір і непослух, небажання вчитися і порушення правил поведінки. Постраждалих дуже багато, і всі вони потребують спеціальної допомоги. Попередження ПТСР у дітей має бути особливою турботою, тому що діти – це майбутнє нашого суспільства.
Кому легше допомогти повернутися до життя – малюкам чи дорослішим дітям?
Найлегше стрес переживають немовлята, особливо якщо мама весь час поруч і продовжує грудне вигодовування. Їхній організм взагалі налаштований на переживання стресу. Адже вони з’явилися у незнайомому світі, про який нічого не знають, не володіють власним тілом і повністю залежать від здатності матері відчувати їхні потреби. У маленької дитини є потужний захисний механізм – сон або транс. Для більш дорослих дітей стресогенне навантаження легше переноситься в регрес (повернення до минулого). Вони ніби стають знову маленькими, погано говорять, мочаться у ліжко. Це такий невербальний заклик до маминої уваги та турботи. А мама сама цього потребує, вона теж відчуває стресові навантаження, тому часто не може допомогти своїй дитині. Тут потрібна сімейна терапія.
Ти не один
У чому полягає психотерапевтична допомога постраждалим від воєнних дій?
Перша психологічна допомога сильно відрізняється від психотерапії. Тут застосовується кризове консультування. Кризовий психолог – це та людина, яка може бути поруч, допомагаючи постраждалому налагодити контакт із реальністю. Спеціаліст здатний діагностувати стан шоку і може подбати про життєві потреби. Важливо, щоб людина не залишилася зі своєю бідою віч-на-віч. Переселенці із зони бойових дій, з якими ми працювали з початку війни на Донбасі, пережили, принаймні, три види стресу: інформаційний (є постраждалі від інформаційного насильства), загроза життю (страшне звикання до звуку снарядів, коли людина перестає звертати увагу на небезпеку для життя) та втрата домівки, звичного довкілля. Люди приїжджали в стані шоку, не розуміючи, де вони перебувають, що з собою взяли, чи є у них документи, ліки і т.д. Коли людина плаче, потрібно не заспокоювати її раніше часу, а дати можливість хоч трохи звільнитися від важких переживань, прийняти її такою, якою вона є, зі сльозами та сильними почуттями. Сльози є ознакою визволення, очищення. Іноді тільки поплакавши, людина може вас побачити та почути.
Які ж слова мають заспокоїти людей, котрі побували в пеклі?
У жодному разі не жалості. Заспокоює пропозиція допомоги та співучасті у вирішенні проблем. Не приходячи «до тями», люди говорили: «Та ми на тиждень, це скоро закінчиться…». Нереалістичні очікування призводять до страждань. Треба допомогти постраждалим зорієнтуватися на новому місці, усвідомити наявність власних ресурсів та виявити нагальні потреби, визначити першочергові з них та подальші, вибудувати реалістичні плани, «включити мислення»: чи є родичі, у кого можна зупинитися, хто може допомогти, кому повідомити і т.д. У таких випадках найнеобхідніше – це їжа, вода та зв’язок. Людям треба прояснити ситуацію та дати точку опори. Надії на повернення до колишнього життя ніхто дати не може, але головне – допомогти вижити тут і зараз. У групах є можливість познайомитися з іншими учасниками подій, отримати психологічну та інформаційну підтримку, вислухати чужі проблеми та відчути, що ти не самотній. Впоратися з горем, що накрило нас, допоможе співчуття, співпереживання і спільний пошук сенсу травмуючого досвіду. Якщо травму пережито, вона стає ресурсом, бо «все, що нас не вбиває, робить сильнішими».
Фото: www.pexels.com, Facebook
