Сергій Гулюк 
Сучасники Олександра Довженка стверджували, що у тридцяті роки він ночами прогулювався московським Арбатом у компанії Сталіна, сповідуючись «вождю» та слухаючи його поради, і точно відомо, що згодом митець отримав від нього різні блага та привілеї, але врешті, потрапивши у немилість «генералісимуса» за сказану правду про Україну, ледь не загубив свою кар’єру.
У 1917 році він у складі війська УНР брав участь у штурмі київського заводу «Арсенал», а через понад десятиліття створить однойменну із заводом стрічку, де збудує сюжет з позицій тих, хто його захищав, тобто більшовиків. Він називав себе «патріотом Радянського Союзу», але «українське питання» та питання національної ідентичності й ролі українців у сучасності та історичних реаліях турбувало його найчастіше. Це найпомітніше прослідковується у його особистих записах: щоденниках та автобіографії.
Нещодавно у одній з соціальних мереж досить поважний журналіст висловив оригінальну думку, заявивши, що ті, хто друкує та аналізує щоденникові дописи відомих людей після їхньої смерті, не переслідують нічого, крім корисливості, та порівняв їх з… мародерами. Звісно, ідея ця вкрай суб’єктивна, і, попри інтернет-плюралізм, не викликала аж занадто жвавої підтримки. Більшість митців тоталітарної епохи (гадаю, що сучасної росії також) могли бути відвертими та щирими тільки з особистими записами, які не довірялись навіть близьким: вони, за традицією, зачинялися у стіл під ключ, бо могли принести авторові великі неприємності. Але адресувалися вони, перш за все, нащадкам, яким мали б донести свій головний меседж: проілюструвати атмосферу, у якій жив і творив митець, та озвучити його думки, які, на жаль, він не міг висловлювати публічно.
У випадку з Довженком це особливо актуально, тому що, як було встановлено згодом, з 1928 по 1946 рік він перебував «під ковпаком» радянських спецслужб – як українських, так і всесоюзного значення. Розсекречені агентурно-оперативні матеріали справи-формуляра «Запорожець» (під таким кодовим іменем він значився у радянських «органах» і саме таке прізвище має головний герой кіноповісті «Україна в огні») було видано у 2000-х окремою книгою: вони свідчать про те, що навіть у той час, коли «вождь усіх народів» запросив талановитого митця до Москви та намагався його «приручити», стеження за українцем не припинялося, і він активно «оброблявся» друзями, сусідами, кінооператорами, водіями, і ким тільки ні.
Приміром, серед доносів стукачів, що оточували Довженка у ті роки, зустрічається такий запис: «уві сні він часто розмовляє українською».
Варто зазначити, що вдова митця – Юлія Солнцева – розпорядилася, аби протягом п’ятидесяти років після смерті Довженка ніхто не міг користуватися його особистими записами, тому вперше вони побачили світ аж 2013 року, вийшовши друком у харківському видавництві «Фоліо». Що особливо вражає у записах та роздумах митця, що вони не просто актуальні у нинішній час, а й наділені дивовижною якістю: якщо абстрагуватись і уявити, що це сказано про сучасну Україну (з війною, теперішньою владою та непростою долею народу), то майже все сходиться за законом відомої формули «history repeating».
Про війну: «Прокурорів у нас вистачить на всіх»
У липні 1941 року Довженко, будучи директором Київської кіностудії, отримує наказ евакуюватися, і разом з дружиною Юлією Солнцевою вирушає спочатку до башкирської Уфи, а потім – до туркменської столиці Ашхабаду, куди було евакуйовано Київську кіностудію. Та в евакуації йому не сидиться, і він призивається на фронт у якості військового кореспондента, де отримує навіть звання полковника. Будучи кореспондентом газети «Красная Звезда», він також знімає документальні стрічки та пише кіноповість «Україна в огні», де під враженням від страшних руйнувань та численних жертв сміливо змальовує правдиву картину воєнних дій та піднімає проблеми зрадництва, біженства та розколу нації зсередини, чим викликає гнів самого Йосипа Сталіна, який згодом влаштує йому «особистий розбір».
Ось уривок з цього твору, де німецький офіцер дає оцінку українському народові: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту. Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників…».
Далі – цитати з «Щоденника» Довженка, збережені мовою оригіналу:
15.03.1943
«Війну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренія або чума. Всяка вiйна безнравственна в своїй внутрiшнiй основi. Тому i зображати її в книгах як благородство i красу людських вчинкiв – злочинство й глупота. Війна – дурна. Воює все людство. Ніби земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність. Війна стала життям людства. І тема війни, отже, на довгі роки буде основною темою мистецтва».
06.03.1942
«Найстрашнішим під час відступу був плач жінок. Плакала Україна… Дівчата -краса землі нашої. З невимовним сумом дивились вони нам услід. Білі обличчя їхні і білі губи сухі, як у ангелів-архистратигів».
02.01.1944
«Страшну, незабутньо страшну картину являв собою Хрещатик, відомий в історії Радянської України під іменем вулиці Воровського. Разом з усіма вулицями, що вливалися в нього цілі століття, він лежав перед нами поруйнований вщент… Се було щось подібне до руїн Риму, Помпеї чи Геркуланума».
27.06.1942
«Боже мій, скільки нещастя народу принесли наші тупоголові воєначальники і скільки ще принесуть!
Вони будуть карать ні в чім не повинний народ за те, що не вміли командувати і тікали з орденами під хвостами у кобил… Карають фактом оддачі народу в лапи німців і каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями».
12.07.1942
«Що найбільш дратує мене у нашій війні — це вульгарний, лакований тон наших газетних статей. Коли б я був бійцем безпосередньо з автоматом, я плювався б… Я ніде не читав ще ні одної критичної статті ні про безладдя, ні про дурнів, а їх хоч греблю гати, про невміння евакуювати, про невміння вірно орієнтувати народ…».
«Прокурорів у нас вистачить на всіх. Не вистачить учителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі й здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з 1937 року».
Про владу: «Мене було порубано на шмаття»
Довженко згадував, що особисто писав Сталіну з проханням «захистити його і допомогти творчо розвиватися». За іншими даними, режисера викликали до Москви у 1933 році: по суті, це був порятунок від можливих репресій після масової критичної кампанії, пов’язаної з виходом фільмів «Звенигора» та «Земля». Близькість до диктатора та часті зустрічі з ним були свого роду індульгенцією від розстрілів. На замовлення генсека він знімає стрічку «Аероград» про нове місто, яке виростає на Далекому Сході.
Режисер згадував: «Сталін так тепло й гарно, по-батьківськи, представив мене товаришам, що мені здалося, ніби він давно й добре мене знає. І мені стало легко… Я пішов з просвітленою головою, з його побажанням успіху та обіцянням допомоги».
Вже через рік за особистим дорученням «вождя» Довженку виділяють персональне авто, а згодом нагороджують орденом Леніна. Стверджують, що вручаючи орден, генералісимус сказав, що за режисером є борг – зробити стрічку про «українського Чапаєва». Йшлося, звичайно, про Миколу Щорса, фільм про якого вийшов у 1939 році.
26 листопада 1943 року Олександр Довженко напише у Щоденнику: «Моя повість «Україна в огні» не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку та для постановки. Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі й тоскно. І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи… Мені важко від свідомості, що «Україна в огні» – це правда. Прикрита й замкнена моя правда про народ та його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна, й ніщо, видно, не потрібно, крім панегірика».
У ніч з 30 на 31 січня 1944 року Сталін організував засідання Політбюро ЦК ВКП(б) за участі Молотова, Берії, Мікояна та інших високопосадовців, де публічно влаштував справжній розгром Довженку та його твору. Режисера звинуватили у задекларованих сумнівах щодо колективної вини за покинуте ворогу безпорадне населення України та боєздатність начальників Червоної Армії. Стверджують, що радянський керівник називав митця «куркульським підспівувачем» та «відвертим націоналістом». Крім того, радянський диктатор вже тоді просував міфологему про те, що війну з фашистами виграв «величний російський народ» – те, що так любить повторювати нинішній палач України путін, хоча ще 80 років тому було очевидно, що українці прийняли на себе найболючіший удар окупантів.
І знову цитати зі «Щоденника»:
«Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття, і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості».
«Годі б уже мені мучитися і спокутувати свій гріх перед Сталіним. Треба прийматись за роботу і роботою довести йому, що я радянський митець, а не одіозна талановита постать з «обмеженим світоглядом».
«Умираючи в Києві од голоду, од голодної водянки нещасний мій батько не вірив у нашу перемогу і в наше повернення. Він вважав, дивлячись на колосальну німецьку силу, що Україна загинула навіки разом з українським народом. Він проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те, що мало готував народ до війни і віддав Україну на розорення Гітлеру, нагодувавши перед тим Німеччину і помігши їй підкорити собі Європу. Його прокльони на голову Сталіна були безупинні і повні страждань і розпачу. Він бачив у ньому одному ніби причину загибелі свого народу».
«Дурень – не обов’язково Іванушка-дурачок. Дурень нині часом закінчує два факультети, займає високі посади, має ордени, партстаж. Він вміє виголошувати блискучі гладенькі промови, і ніхто його ще за 25 років не освистав».
Про Україну та українців: «Народ, що не знає історії – народ сліпців»
Олександр Довженко, який був родом з Чернігівщини, довгий період, починаючи з 1917 року, мешкав у Києві, а також певний період – у тодішній українській столиці – Харкові. Згодом він одружився на москвичці – актрисі Юлії Солнцевій, яка після смерті режисера закінчувала деякі його стрічки. Після «рятівної» поїздки до Москви на початку 1930-х він повернувся до Києва у 1939 році, щоб виконати чергове політичне доручення – зняти агітаційний фільм «Визволення» про те, як червоні війська «визволили» народ Західної України від «польського буржуазного ярма». Після перебування в евакуації та на різних ділянках фронту під час Другої Світової він на деякий час повернувся до Києва після звільнення міста та разом з мешканцями, що залишились у місті, був шокований масштабом руйнувань української столиці, про що теж писав у Щоденнику.
Потрапивши у сталінську немилість, кар’єра митця зазнає суттєвих змін, але тодішня влада буде тримати режисера на «короткому поводку»: попри те, що Довженко тужить за Україною, йому дозволяється їздити туди лише у відрядження, а працювати він мав у Москві, до того ж – переважно виконуючи замовлення «зверху». Незадовго до своєї смерті він декілька років відвідував Каховку, готуючись до зйомок фільму «Поема про море», який згодом зняла Солнцева.
Повернемося до особистих записів:
14.04.1942
«Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема.
Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить прощення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час.
Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
«Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митців…».
23.04.1942
«Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де».
«Народ мій український чесний, тихий і роботящий, що ніколи вжитті не зазіхав на чуже, потерпає і гине, спантеличений, обездолений в арійській катівні. Болить у мене серце день і ніч».
«Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному тілі. Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..».
«Здається, що вмру в Москві, так і не побачивши України. Попрошу Сталіна, щоб з грудей вийняли моє серце перед спаленням у крематорії і поховали над Дніпром на горі».
Хата, де народився Довженко
Олександр Довженко помер у листопаді 1956 року на підмосковній письменницькій дачі у Пєрєдєлкіно та був похований на Новодівочому кладовищі у Москві. Ховали всесвітньо відомого письменника та режисера за державний кошт, оскільки на його рахунку в Ощадбанку було лише 32 рублі. Рідна Україна в його уяві завжди була квітучою, величною та у чомусь міфологічною державою, а мав він ще одну мрію: «Я хотів би вмерти після того, як напишу одну книжку про український народ. Коли я оглядаю межі сієї книги, сусідні, так би мовити, її держави, я бачу Дон-Кіхота, Кола Брюньйона, Тіля Уленшпігеля, Моллу Насреддіна, Швойка. Я хочу так її написати, щоб вона стала настільною книгою і принесла людям утіху, відпочинок, добру пораду і розуміння життя».
Фото з відкритих джерел
