Сергій Гулюк 
У 1991 році, після того як Україна здобула Незалежність, а Радянський Союз остаточно канув у небуття, у деяких громадян нової країни постало питання: а що буде з українським вінілом? Безперечно, воно було не першочерговим у країні, де ще не було власної валюти і навіть Конституції, а її жителям, добряче шокованим блискавичними змінами, було, м’яко кажучи, не до музики та мистецтва. Складні часи – це водночас і відкриття перспектив для чогось нового, а тому в Україні почала з’являтися і музична преса («Аут», «Галас», пізніше – «Новий Рок-н-Рол») і ціла хвиля оригінальних і цікавих виконавців, а також незалежні музичні лейбли, які їх видавали та експортували закордон. А найголовніше – вже у 1991 році справді з’явилися українські вінілові диски.
«Аудіо Україна»: піонери українського вінілу
З 1964 року і протягом неповних тридцяти років у СРСР володарював один єдиний вініловий монополіст – Всесоюзна державна фірма грамзапису «Мелодія», яка підпорядковувалася Міністерству культури, що, відповідно, і впливало на матеріал, який випускався під цією маркою. Компанія мала сім студій грамзапису та близько десяти заводів з виготовлення грамплатівок у різних містах тодішньої країни, включаючи такі міста, як Баку й Ташкент.
У кожній із столиць Союзу був свій фірмовий магазин, у Києві він працював на бульварі Дружби Народів – саме там та навколо найчастіше можна було зустріти не лише радянських меломанів, а й спекулянтів, які стабільно пропонували те, чого не було на прилавках. Головний завод, що виготовляв вініл у Союзі, знаходився у місті Апрєлєвка московської області, і цей географічний пункт був знайомий кожному, хто тримав у руках платівку фірми «Мелодія», бо назву заводу та той факт, що він нагороджений орденом Леніна, вказували просто разом з інформацією про виконавців.
Всередині магазину Мелодія у Києві
Після розпаду СРСР Апрєлєвський завод ще декілька років продовжував функціонувати за інерцією і отримував замовлення від новостворених незалежних лейблів. Одним з його клієнтів стала перша українська вінілова компанія «Аудіо Україна», яку заснував композитор та бізнесмен Олександр Спаринський.
Для меломанів, які у безпосередньому сенсі «підсіли» на голку «Мелодії», побачити на «яблуку» (так на їхньому сленгу зветься серцевина платівки) якусь іншу назву, а тим більше – українську, було справжньою сенсацією. Каталог «Аудіо України» був невеликим, але строкатим: приміром, перший реліз фірми – рок-опера «Біла Ворона» на музику Геннадія Татарченка та слова Юрія Рибчинського – вийшов фантастичним як для українського споживача накладом – 57 тисяч примірників! Це пояснюється тим, що це замовлення готувалося ще на радянській «Мелодії», ну і, можливо, ще зірковим складом учасників запису – від Тамари Гвердцителі до Миколи Караченцова. З найвідоміших релізів компанії – альбом популярної тоді співачки Русі «Попелюшка», дуету «Вечірня Школа» (український аналог «Ласкового Маю»), другий альбом Братів Гадюкіних «Ми – хлопці з Бандерштадту» та «крінжовий» (як каже сучасна молодь) альбом тоді ще киянина Нікіти Джигурди «Утопія».
Це не полька, це – Скрипка
Вініловий період «Аудіо України» фактично завершився з повноцінною діяльністю Апрєлєвського заводу (цікавий факт: у новий період після багатьох років простою у його цехах спочатку випускали… шкарпетки, а потім – локшину швидкого приготування). Та і споживачі слухали здебільшого касети, репертуар яких був обширнішим, а потім переключилися на модні компакт-диски. Видання українських вінілових платівок відклалося майже на два десятки років – до повернення інтересу до них, а потім і масового захоплення цими носіями. Композиції наших виконавців, якщо з’являлися на вінілі, то лише за кордоном, де тоді поширювався інтерес до пост-радянського, і українського зокрема. Про деякі з них варто розповісти, бо вони маловідомі.
У 1989 році на французькому лейблі «New Rose Records» вийшла цікава збірка «De Lenine A Lennon» («Від Леніна до Леннона»), де поміж інших, ще радянських, колективів була представлена пісня гурту ВВ «Були Деньки» з текстом «Рідне місто, місто Херсон, миліше тебе нема…». Цю пісню дуже часто цитували восени минулого року, коли у місто знову увійшли війська ЗСУ, відновивши історичну справедливість. А тоді Скрипка і компанія прославили його на весь світ.
Роком пізніше з’явилася ще одна цікава компіляція українських виконавців на вінілі. Вийшла вона у Канаді на лейблі «Кобза», який функціонував у Торонто, і активно видавав українських артистів різних напрямків – від фольклору до рок-музики, щоправда лише на касетах. «Кобза» – міжнародне спільне підприємство, яке було створене канадським бізнесменом українського походження Миколою Морозом. Цікаво, що вітчизняну сторону у ньому представляв відомий поет Борис Олійник, який тоді очолював Фонд культури.
Діяльність компанії – це окрема сторінка у вітчизняній новітній культурній історії, серед іншого вона зокрема мала відношення до організації та проведення першого фестивалю «Червона Рута» у Чернівцях 1989 року. А тоді вдалося видати і вінілову платівку під назвою «This Ain’t Polka» («Це не полька») з цікавою патріотичною обкладинкою і назвою, яка прозоро натякала на те, що автентична українська музика не має асоціюватися лише з гопаком, шароварами чи взагалі з тим, що на Заході її хибно плутають з російською та східноєвропейською. Окрім популярних у той час Гадюкіних та ВВ, на диску були представлені Віка Врадій, гурти «Зимовий Сад», «Кому Вниз» та Андрій Миколайчук з супер-хітом «Піду втоплюся». А також рівненський хард-роковий колектив НЗ з вокалістом Леонідом Репетою.
Роль какаду у сучасному українському мистецтві
З початком 90-х інтерес до нової української музики за кордоном тільки зростав та посилювався. На допомогу знову приходили або меценати з української діаспори, або ідейно налаштовані закордонні друзі, які намагалися популяризувати українську культуру у світі.
Найцікавішу музику з України видавала польська компанія «КОКА-Records», яка базувалася у Варшаві і якою керував Володимир Наконечний. А все почалося у місті Ельблонг на півночі Польщі, де у 1985 році було створено україномовний пост-панк-гурт з жіночим вокалом «Оселедець», можливо найперший український колектив у цьому напрямку взагалі.
Логотип лейблу «KOKA-Records»
З кінця 1980-х «КОКА» (абревіатура розшифровувалася як «Концерн Какаду») почав видавати касети з українським андеґраундом – крім більш-менш відомих публіці альбомів «Вія», «Братів Гадюкіних», «Жаби в Дирижаблі», у каталозі фірми – справжні перлини українського індепенденту тих часів – «Іванов Даун», «Цукор – біла смерть», «Фоа-Хока», «Казма Казма» та феноменальний альбом одного з найоригінальніших українських виконавців того часу – львів’янина Ігоря Цимбровського під назвою «Прийди Янголе», який досі вражає незвичною манерою виконання, а через понад два десятки років він був перевиданий у Австрії.
Окрім, власне, видання музики, компанія «КОКА» організовувала запис українських музикантів у Варшаві, у приватній студії звукорежисера Тадеуша Судника. Найточнішу характеристику діяльності лейблу свого часу дало видання «Амнезія»: «Більшість поп-виконавців, металістів, учасників «Червоної Рути» чи орієнтованих на гаманці канадської діаспори гуртів ігнорувалися».
Ще однією сенсацією, як в Україні, так і за її межами, стало видання у 1993 році на німецькому впливовому лейблі «What’s So Funny About…» збірки «Новая Сцена. Underground From Ukraine». Виникає питання, чому на закордонній компіляції назва була вказана російською. Культурний центр та мистецьке об’єднання «Нова Сцена», що базувалися у Харкові, позиціонувалося тоді саме так, як було вказано на німецькому компакт-диску, тому ця назва зафіксована без змін. На ньому було представлено 14 колективів з Києва та Харкова, престижне британське видання «Sounds» поставило диску четвірку за п’ятибальною шкалою, його перевидавали у інших країнах, і, як свідчив президент «Нової Сцени» Сергій М’ясоєдов, цей диск мають у своїй колекції багато авторитетних іноземних музикантів, зокрема американці Sonic Youth.
Тим часом в Україні все тільки починалося, а перші незалежні музичні лейбли все активніше починали функціонувати. Про них ми розповімо у наступних матеріалах. Далі буде.
Другу частину музичного серіалу про романтичні часи українського шоу-бізнесу читайте тут.
Фото з відкритих джерел, на заставці – pexels.com
