Сергій Гулюк 
Не так давно на сторінках порталу ми згадували кінематографічний витвір колишнього київського режисера Олександра Шапіро «Путівник» – таку собі енциклопедію столиці нашої держави початку двадцять першого століття. Окремий епізод там приділено київським нічним клубам – невід’ємній частині столичної культури того часу: «Опіум», «Ультра», «Утюгі», «Ганеша», «Фрідом» звучать у переліку героя стрічки, і тепер це така мова есперанто – знаки відмінності, за якими можна знайти «своїх» – тих, хто з тією чи іншою ступенем емоцій на них реагує, пригадуючи яскраві хвилини, проведені всередині. Різних клубів у Києві, починаючи з 90-х, було точно під сотню, а то й більше, а от тих, що залишили яскравий слід у душі – одиниці. Сьогодні перша серія циклу.
«Бінго»: казино, більярд та треш-метал (2000–2020)
У місті Рівному, де проходили безпечні та найкращі дні дитинства та юності автора, у часи, коли воно у всіх офіційних документах мало назву Ровно, на вулиці, що була названа на честь першого у світі космонавта Гагаріна, успішно функціонував популярний серед мешканців мікрорайону «Північний» кінотеатр «Аврора». Названий він був на честь популярного у радянській міфології крейсера, до якого неодмінно поспішали додавати слово «легендарний» (до речі, кінотеатр з такою назвою був і на столичній Воскресенці, і, впевнений, у багатьох українських містах). Чого лишень не було потім на його місці, і навіть оновлений двозальний комфортабельний кінотеатр теж був, але колообіг історичних причинно-наслідкових дій призвів до того, що тепер там такий вже звичний для вітчизняного ока… супермаркет АТБ.
Ще колись це звучало, немов вирок (при всій повазі до продуктових супермаркетів), а зараз кого здивуєш черговим АТБ, які тепер на кожному кроці? Старожили й досі за звичкою називають це місце «Авророю», хоча найновіша реальність підкинула нам іншу однойменну мережу дешевих крамниць з ціновою політикою «все від 4 гривень». Ось так замкнулося культурно-споживацьке коло нових часів.
Те саме сталося й з популярним концертним майданчиком на Святошині, який двадцять років функціонував за адресою: проспект Перемоги, 112. Одразу після маркетингової «реінкарнації» жартівники із всесвітньої мережі вибухнули мемами, найдотепніший з яких однозначно вже увійшов в історію: «АТБ – єдиний у світі супермаркет, де відбувся концерт групи Sepultura». На секундочку, один з найповажніших металічних колективів у світі, до того ж з самої Бразилії.
Свідомість видає на гора уривчасті фрагменти-спогади, пов’язані з перебуванням у цих стінах: від концертів махрової російської попси, типу співачки Валерії на початку 2000-х та епохи розквітання золотого складу (того, що був дуетом) групи Віа Гра, до тусовок техно-романтиків, фестивалів готичної музики, реп-фестивалів, рок-батлів зі справжнім журі та божевільних слемів (це коли екзальтована публіка не шкодуючи себе штовхається біля сцени, а іноді з неї стрибає головою вниз, ризикуючи здоров’ям та життям) на концерті групи Ляпіс Трубєцкой.
Або ось ще картинка: 2003 рік, травень, майже ніч, ми з компанією панічно шукаємо телевізійну плазму, де б транслювали сигнал та картинку з Риги: там у ці хвилини відбувається конкурс «Євробачення», і від України виступатиме Олександр Пономарьов. Нам тоді це здавалось дуже важливим, і ми щиро вболівали за країну. Врешті знаходимо телевізор у якомусь залі між казино й більярдом. Власне, був період, коли колишній Палац культури київського Авіазаводу, який було збудовано ще у 1970 році, міцно закріпився на трьох фундаментальних китах: «Казіно. Діско. Більярд» – саме так, через «і», були написані ці слова, які прикрашали вивіску закладу при вході, і ми зберігаємо тут це написання для історії. Власне, воно зафіксоване і на численних світлинах тієї доби.
Четвертим, негласним, або апріорі-китом, була музика. І перш за все це був один із найзручніших та якісних концертних майданчиків столиці, що міг вмістити півтори тисячі глядачів. Не дуже великий, як приміром Палац Спорту, і немаленький, як більшість київських камерних клубів, саме те, що необхідно для того, аби і глядачі «відривалися» на повну, і музиканти мали змогу правильно налаштувати звук і почуватися комфортно.
Лідер групи «Вагоновожаті» Антон Слєпаков якось пожартував, що потужна енергетика залу могла бути пов’язана з тим, що авіатори спроєктували будівлю з якимось спецтурбінним ефектом. У стилістичному маневруванні та пошуку форм (у тому числі й форм заробітку) намолений авіаторами колишній палац культури змінював публіку та притягував найекзотичніші київські субкультури – називати його своєю «меккою» повноправно могли як хіп-хопери, так і адепти важкої музики, або ж прихильники украбілі – вітчизняної версії жанру рокабілі. Іноді здавалося, що у особистому колі друзів та знайомих немає такої людини, яка хоча б раз не була у «Бінго» за двадцять років його існування, і у якої не трапилося б якої-небудь історії, пов’язаної з цим місцем.
Зрештою у останню десятирічку стилістичний прапор першості впевнено перехопила «важкорокова» братія. Завдяки зусиллям співзасновника лейблу «Інша музика» Влада Ляшенко, який цього року передчасно пішов з життя, та промоутерської компанії «HMG» майданчик «Бінго» зафіксував величезну кількість яскравих виступів українських та закордонних виконавців. Щодо останніх, то це просто якийсь гранд-парад імен: крім згаданої Сепультури – американські хорор-панки Misfits, німецькі королі треш-металу Kreator, епатажні американці Bloodhound Gang (пили горілку з пляшки просто на сцені та неполіткоректно жартували), британські хардкорники Enter Shikari, божевільні лідери напрямку грайндкор Napalm Death та багато інших зіркових імен.
У ковідному 2020 році вітчизняна клубна та музична індустрія серйозно постраждали. Не витримав нової «карантинної політики» і цей майданчик, восени у його соціальних мережах з’явилося оголошення про те, що заклад закривається, а нові власники змінюють профіль діяльності. Що це за діяльність – ви вже знаєте.
«Хліб»: таємниця залізних дверей (2007-2013)
«Через рік-другий сюди переїде весь бізнес, і Поділ стане київським Сохо. Ми прийшли не на рік і не на два, ми прийшли всерйоз і надовго», – такі амбітні, але не позбавленні підстав заяви роздавав популярному молодіжному виданню «Молоко» у 2007 році засновник та ідейний натхненник з часом чи не наймоднішого столичного місця Віталій «Бард» Бардецький. Поділ дійсно зрештою став чи то новим Берліном, чи то місцями – Амстердамом, а може, без всіх цих закордонних нальотів та запозичень, перетворився на самобутнє явище. Проте пам’ять про «Хліб» як про ледь не найяскравішу сторінку київської клубної культури досі жива.
На самому початку хтось нарікав на звичайні непоказні металічні двері при вході та ледь помітну як для амбіційного закладу вивіску – ну який там модний клуб, я вас благаю. Хтось парирував: побійтеся богів рейву, це ж як у Берліні чи Південному Лондоні, повний андеграунд – залізні двері, підвал, мінімалістична атмосфера, мінімум світла, потужний, але ненав’язливий саунд, а головне – всі свої.
Власне, усі ці «свої» і сформували аудиторію закладу: через деякий час у вечірню пору, особливо ближче до кінця робочого тижня до жаданого місця за тодішньою адресою: Фрунзе, 12 тягнулися величезні черги строкатої та дуже стильної молоді. Відвідувачів «хлібчика» (на такий ласкавий манер вони його іноді називали) можна було легко вгледіти, прогулюючись вечірнім Подолом, та впізнати за яскравим «прикидом» (навіть у темряві), або ж, як кажуть «унюхати» за специфічним запахом, і це були не запахи свіжого хліба. До речі, назва закладу з’явилася не на порожньому місці, а скоріше – завдяки розташованому поруч легендарному Хлібокомбінату № 2, що функціонував на вулиці Щекавицькій і випускав знамениті батон «Нива» та канонічну «цеглинку».
«У той час не було ні Фейсбуку, ні Інстаграму, взагалі соціальні мережі тільки починали розвиватися, – пригадує колишній піар-менеджер «Хлібу» Вадим Куликов, він же – діджей Badian Sauna System, – тому інформація про вечірки передавалася у інший спосіб. Ми розповсюджували постери з анонсами наших заходів у дружніх барах або магазинах одягу. Розвішували їх просто на заборах: таке практикується за кордоном, зокрема у Берліні. Зараз подібна практика теж розповсюджена – це досить зручно: ти прямуєш на роботу чи у справах і зупиняєшся, щоб зафіксувати інформацію».
Вражають історії про те, як найвідданіші завсідники танцполу за півгодини до опівночі сідали на Відрадному у останній трамвай № 14, їхали годину двадцять хвилин до Подолу, проводили ніч у клубі і потім о шостій-сьомій ранку тим самим трамваєм їхали додому.
«Необхідно було ще щось вигадувати, аби гарно іміджево виглядати, – продовжує Куликов, – і я придумав видавати власну клубну газету, яка мала назву «Зерно». Для себе ми визначили, що вона друкуватиметься не на модному крафтовому папері, а стилістично наслідуватиме «олдскульну» пресу, ще радянського зразка. Але таку дешеву поліграфію ще треба було пошукати, вона на той час не скрізь була, та я відшукав декілька типографій на Подолі. Наклад газети був маленький, ми її просто розкладали у клубі, а також у дружніх місцях».
Стилістично у «Хлібі» мирно співіснували прихильники нью-рейву та панк-року, невеликі еклектичні загони якоїсь, як люблять нині казати, «дічі» та інтелектуали, що цінували електронний жанр IDM.
«Серед тих хто виступав, не було артистів першої величини, – завершує розповідь Вадим, – це були, скоріше, імена, які можна було привезти за невеликі гроші, які, можливо, потім взагалі зникали з поля зору, або ж – навпаки, ставали великими зірками, але які завжди були у тренді. Ти міг прийти на вечірку і бути впевненим, що буде цікаво, хоча й не знати, що це за артист».
«Бабуїн»: чи далеко до «Таллінна»? (2001-2016)
Уявіть собі картину: ви маєте ключі від будинку своїх добрих знайомих, які на деякий час поїхали з міста – за кордон чи в інше місто. У вас є декілька днів, і протягом них весь будинок цілком у вашому розпорядженні: у холодильнику повно їжі та напоїв, у барі зустрічаються марки елітних вин, у вітальні величезна бібліотека – стелажі з книжками як домінуюча частина інтер’єру, вініловий програвач та вражаюча колекція іноді раритетних платівок (також є трохи компакт-дисків та касет). І достатньо місця та простору аби комфортно себе почувати. І танцювати.
Приблизно у таких нотках його засновники описували концепцію та ідею, певно, найінтелігентнішого закладу Києва початку цього століття – кафе-читальні «Бабуїн». Це місце однаково можна було називати і кав’ярнею, і рестораном (навколишній офісний піпл злітався сюди на денні бізнес-ланчі), і бібліотекою (реально приходили відвідувачі просто почитати новинки, а новинки тут були завжди), і, звісно, клубом.
Концерти тут були вельми душевні, домашні і затишні. Власне, затишок – ось ключове слово, яке дає точну характеристику цього місця. А до перерахованих вище статусів слід додати ще й визначення «салон». Власне, його й вживала у одному з інтерв’ю господарка закладу, який відкрився восени 2001 року, Поліна Логвінова. Перш за все, це була бізнес-тріада, яка теж залишила неабиякий слід у пам’яті та душах столичних гультяїв «нульових». З усієї цієї бізнес-тріади, що включала у себе ресторан «Антресоль» на бульварі Шевченка (поруч із вже неіснуючим пам’ятником Леніну), власне, самого «Бабуїна» на Богдана Хмельницького, 39 та дочірньої філії – «Квартири Бабуїн» на Хорива поруч із Житнім ринком, найкраще «вистрелив» саме клуб-читальня, що розмістився на першому поверсі першої 18-поверхівки у Києві.
До речі, про сам будинок варто сказати окремо: окрім того, що у ньому проживали представники вітчизняної мистецької еліти (або, як казали колись – «творчої інтелігенції») – музикознавці, режисери, народні артисти – у радянські часи тут розміщувалося не менш культове кафе «Таллінн» (тоді ще писалося з однією «н»). Враховуючи близькість до залізничного вокзалу, це місце дуже полюбляли іноземці, і, відповідно, місцева «фарца», яка непогано там промишляла. З вуст старожилів розповідалося навіть про те, що серед таксистів право підвозити до «Таллінна» чи від нього мали лише окремі «обрані».
За іронією долі у перші роки існування «Бабуїну» у закладі було багато конфліктів з мешканцями будинку – ймовірно, вже нащадками музикознавців. Попри те, що концерти закінчувалися за графіком, вечірки тривали до пізньої ночі, а посиденьки (домашня атмосфера ж бо) тривали, часом, до ранку. Поліна Логвінова розповідала історію, як одного разу компанії людей стукали у заклад вранці 1 січня, після святкування Нового Року, вимагаючи відчинити, і їм відчиняли і наливали. І вечірки тут тривали нон-стоп.
Концерти, творчі вечори (зокрема там презентував одну зі своїх книжок метр музичної журналістики Артемій Троїцький), потім – презентації книжок. Очевидці розповідали про найперший виступ тоді ще маловідомої харківської групи «5nizza», на який прийшло близько двадцяти людей, а власна пам’ять автора зафіксувала, як вечорами на фортепіано у клубі грав тоді теж ще маловідомий, але колоритний хлопчина на ім’я Андрій Хливнюк.
Чи то мешканці «інтелігентського» будинку перемогли, чи щось у бізнес-тріаді порушилося, але спочатку, у 2007-му, зачинилася «Квартира» на Подолі, а потім – і славнозвісне місце на Хмельницького. Через деякий час сталася реінкарнація «другого Бабуїну» на нинішній вулиці Петлюри, і більш-менш успішно, з не менш душевними концертами, він проіснував там ще декілька років. Далі – прийшов до того знаменника, з якого все починалося: спочатку став просто мережею книжкових крамниць, а потім інтернет-книгарнею «Лавка Бабуїн», яка успішно існує досі.
Продовження розповіді про місця нашої пам’яті читайте тут.
Фото з відкритих джерел
