Інна Тихонова 
Біографію українського сатирика можна вважати буквальним доказом того, що гумор допомагає вижити.
Сімейна риса
Багатодітна селянська родина, в якій другою дитиною народився 13 листопада 1889 року Павло Губенко (справжнє ім’я письменника), налічувала сімнадцятеро дітей. Односельці залишили свідчення, що почуття гумору діти успадкували від матері Параски, яка говорила прислів’ями та приказками. «У матір пішов» рудий та гострий на язик Павло, весело жартував і його брат Василь. Обидва стали письменниками-фейлетоністами. Брат писав твори під псевдонімом Чечвянський (за назвою рідного хутора, що тоді належав до Зіньківського повіту Полтавської губернії, зараз ця місцина – в адміністративних межах Охтирського району Сумщини). А Павло спочатку творив під псевдонімом Грунський (за назвою найближчого села Грунь), а згодом став Остапом Вишнею.
Михайло і Параска Губенки – батьки Остапа Вишні
Його університети
Громадські зміни 1917 року допомогли випускникові початкової, а потім двокласної школи в Зінькові зробити несподівану кар’єру. Якщо по порядку, то 1907 року Павло закінчив військово-фельдшерську школу в Києві, відточив фельдшерські здібності в армії та отримав роботу у хірургічному відділенні залізничної лікарні. Після самоосвіти та складання екстерном випускних гімназичних іспитів у 1917 році став студентом Київського університету, але залишив виш через Громадянську війну та заради літературної роботи. 1918 року Павла мобілізують до армії УНР – як працівника медсанчастини. А вже наступного року письменник опиняється у більшовицькому полоні як очільник санітарного управління залізничного міністерства УНР. Тобто на той момент під його керівництвом перебували всі відомчі шпиталі з військовослужбовцями української армії.
Остап Вишня, 1920-ті роки
Власний жанр
І того ж 1919 року, у номері від 2 листопада газета «Народна воля» опублікувала перший текст Остапа Вишні (за підписом П. Грунського) про демократичні реформи Денікіна. Це ж видання невдовзі надрукувало перші фейлетони сатирика-початківця. А 1921 року гумориста стали регулярно публікувати республіканська газета «Известия ВУЦИК» (як штатного працівника) та «Селянська правда», де у липні 1921 року автор дебютував під ім’ям Остап Вишня. Особливістю творчої манери письменника була яскраво виражена народність. Не змінюючи Батьківщини, Павло Михайлович Губенко змінив три країни (встиг побувати громадянином Російської імперії, УНР та СРСР), але у творах завжди транслював український світогляд. Навіть замінив фейлетон та гумореску «більш українським» власним жанром – «усмішкою», відмінними рисами якої зробив народну безпосередність і простоту.
Остап Вишня на полюванні з Максимом Рильським
Художник під прицілом
Українське коло спілкування у письменницькому середовищі столичного Харкова 1930-х років становило загрозу для Остапа Вишні через контакти з представниками «репресованого Відродження». Микола Хвильовий, Микола Куліш, Максим Рильський – ці імена друзів Павла Михайловича були під прицілом у влади, що боролася з націоналізмом. Однак Вишня не побоявся «забруднитися» «сумнівними» зв’язками і 1931 року, ризикуючи накликати реакцію НКВС, поїхав до Києва підтримати сім’ю заарештованого поета Рильського. Після звільнення товариша Павло Губенко забрав Максима Тадейовича до себе, подарувавши йому можливість відновитися після в’язниці на риболовлі та полюванні. А в 1933 році арешт за надуманим звинуваченням спіткав і самого Вишню.
Остап Вишня з дружиною Варварою Маслюченко
Перерва на ГУЛАГ
Сатирикові інкримінувалася участь у замаху на партійно-державного діяча Павла Постишева. Вироком за цією статтею був розстріл. Проте, зі злої іронії долі, репресивна машина вбила радянського керманича, а вцілілий Вишня на 10 років вирушив до таборів. На Кольський півострів за чоловіком поїхала і дружина Варвара Олексіївна. Як писали біографи українського сатирика, через знайомство з дружиною письменника Максима Горького актриса Варвара Маслюченко домоглася дозволу оселитися поблизу табору. До арештованого 1937 року брата Остапа Вишні Василя Чечвянського влада такою милосердною не була: фейлетоніста розстріляли. А Остапа Вишню в 1938 році госпіталізували з хронічною виразкою шлунка, яку він лікував, за уривчастими даними, п’ять років. Підлікувавшись, 1943 року письменник відновив літературну діяльність. У місті Чаплигіні 1944 року дружина прозаїка очолювала фронтовий театр, а сам він писав сатиричні оповідання на потреби часу.
Письменник в колонії Ухто-Печорська
«Голос із могили»
Контраверсійні фейлетони про УПА та Бандеру стали платою за визволення з ГУЛАГу та були названі «вишнезнавцями» «голосом фейлетоніста з могили». Якщо колишні гуморески Вишні відрізнялися душевністю та емоційністю, то після звільнення твори набули декларативного характеру, а голос читця на виступах став сірим та монотонним. Після написання у 1945-46 роках «Самостійної дірки» авторові надали комфортабельну квартиру в столиці та довірили рупор української сатири «Перець»: редакцію республіканського журналу Остап Вишня очолював останні 10 років життя, співпрацюючи паралельно із офіційною газетою «Радянська Україна». 1955 року письменника та його репресованого брата реабілітували (брата – посмертно), а 1956 року життя 66-річного сатирика обірвав серцевий напад.
З улюбленим спаніелем Гаєм
Агент 018
Обставини, що дозволили печорському в’язневі змінити арештантський барак на письменницький кабінет, ставлять у скрутне становище біографів та дослідників творчості, котрі підганяють народного гумориста під образ «національного мученика». Лише оцінка його професійних досягнень не викликає сперечань: письменницьку манеру сатирика критик Ф. Маківчук визначив як симбіоз самобутнього таланту з винятковим мовним слухом та високою творчою напругою. Осмислення цінності суперечливої літературної спадщини Остапа Вишні є неможливим поза зв’язком зі складним історичним контекстом, в якому шлях фейлетоніста письменник обізвав «собачою долею». Наприкінці життя, в 1950 році, «Агента 018», за даними біографа С. Гальченка, «розвербували», оскільки від нього не було користі: більше хворів та пиячив, аніж працював.
Рядки із гуморески Остапа Вишні «Чухраїнці»
Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно… А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів) та як зчепились полемізувати… Полемізували-полемізували, аж дивляться — у всіх кров тече… Тоді повставали й стогнуть:
— Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би.
Сильно тоді в них культура затрималася… Та й не дивно: з по проваленими головами не дуже культурне життя налагодиш…
**
Країну «Чукрен» залила стихія разом із Атлантидою. Один чухраїнський поет, грізної стихії перелякавшися, заліз на височенну вербу й чекав смерті. Коли вода вже заливала його притулок, він продекламував журно:
— Ой, поля, ви, поля,
Мати рідна земля,
Скільки крові і сліз
По вас вітер розніс.
А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин і, захлинаючись уже, промовив:
— І все по-дурному!
Фото: uk.wikipedia.org, heroes.profi-forex.org, Укрінформ
