Інна Тихонова 
Є статистика, що чоловік бреше в середньому 1092 рази на рік, тобто тричі на день, а жінка – 728 разів на рік або двічі на день. При цьому найчастіше людина бреше своїй матері: цим грішать кожен четвертий чоловік і кожна п’ята жінка. Причиною брехні психологи вважають страх правди – пов’язаного з нею нерозуміння, образи, хвилювання та відкидання. Люди бояться покарання й ізоляції, тобто в основі лежить рудиментарний страх «вигнання зі спільноти», що було рівносильне загибелі.
Ознаки брехні
Нечесність зазвичай видає властивий фантазуванню погляд. Якщо реально пережиту подію людина зазвичай згадує, мимоволі спрямовуючи погляд вліво (звернення до зорової пам’яті), то брехун відводить очі вгору і вправо (залучає уяву, вигадуючи відповідь). Поширеним знаком брехні є часте кліпання очима: якщо зазвичай ми моргаємо 10-12 разів на хвилину, то при обмані кліпаємо по п’ять-шість разів поспіль. Виявити брехуна можна за характерними деталями: жорсткій позі, прикладанню руки до обличчя, прикритті очей і рота, захистом вразливих місць, пересиханні рота (хвилювання видають облизування губ або покашлювання).
Ошуканець часто починає спілкування з лестощів, перепитує, змінює тему, ставить зустрічні питання і намагається зайняти домінуючу позицію. Психологи визначають брехню за активною жестикуляцією, зміною дихання і голосу (тон підвищується), заїканням, відсутністю коротких відповідей, зайвою деталізацією, повторенням слів, використанням мовних зворотів «наскільки я знаю» чи «можу помилятися», спробою ухилитися від відповіді, вибірковою реакцією та наполегливим удаванням, що все гаразд. І якщо викривати брехунів фахівцям відносно легко, то розібратися в причинах, чому люди брешуть, набагато складніше.
Ритуал ввічливості
Сучасні норми спілкування фахівці називають беззмістовною комунікацією або фатичною мовою: від грецького поняття phatоs (φατός) – «сказаний». Така мова спрямована лише на встановлення контакту і не несе будь-якого смислового навантаження. І саме тому від такого акту спілкування не варто чекати на правдиву інформацію. На привітання «як справи?» прийнято відповідати «нормально», а не вивертати душу, повідомляючи подробиці реального стану справ. Якщо хтось надумає відповідати на «ритуальні» питання «чесно», то поставить під сумнів свою адекватність. Виходить, що брехня та недомовленість можуть бути «етично вмотивованими».
Брехати, щоб справити сприятливе враження, заспокоїти чи не засмучувати – звичайне явище. І за таку брехню важко дорікати: вона ж бо нікому не приносить зла. В інших випадках люди брешуть, щоб викликати довіру, отримати співчуття чи зберегти щось в таємниці. Обманювати, фантазувати, кривити душею і приховувати правду – не те саме. Людям доводиться щось недомовляти чи репрезентувати в іншому світлі не лише заради вигоди або з міркувань безпеки. Здебільшого ми брешемо з «поважної причини»: з добрих намірів або дотримуючись правил.
Природа пліток
Судячи з великої кількості давніх приказок про брехунів, люди в усі часи вдавалися до обману і навіть вважали «голу» правду непристойною. Загальна нещирість давно стала прийнятною суспільству. Брехню в повсякденних контактах можна зафіксувати на кожному кроці навіть без поліграфа. Людям неприємно почуватися обдуреними, але невинна неправда нікого не ображає. У народі кажуть: «У кожного своя правда». На думку психологів, ця відносна категорія визначається особистими цінностями й особливостями комунікації. Реакція на події є наслідком інтерпретації фактів, що всіма осмислюються по-різному.
Описуючи ситуацію по-своєму, співрозмовники можуть не брехати, а висловлювати те, у чому самі переконані. Наприклад, злякавшись чогось, люди транслюють власну версію побаченого чи почутого з якимось перебільшенням. Вони не навмисно вводять когось в оману, а намагаються розділити свій страх із іншими. Внаслідок переказів історії обростають яскравими деталями і стають все більш вражаючими. У цьому полягає феномен чуток і пліток. Власна брехня викликає у нас почуття сорому та докору совісті, хотіли б ми чекати чесності і від близьких людей. Але кожен може сам вирішувати, приховувати щось чи висловлювати, і в якій формі це робити, зауважують психологи.
Проблема довіри
«Маленька брехня породжує велику підозру», – так кажуть щодо подружжя, орієнтуючись на те, що між чоловіком і дружиною немає місця для таємниць. Найчастіше в родинних стосунках насторожує мовчання і замкнутість партнера. Вибираючи тактику недомовок, будьте готові до напруги у спілкуванні, якщо в цьому немає паритету. У здорових відносинах передбачається не коректна холодність, а взаємний обмін одкровеннями, заявляють психологи. Ритуальна ввічливість може маскувати байдужість, а нав’язливе зближення відкриває шлях для маніпуляцій і контролю.
Коли люди обирають замовчування, щоб уникнути конфліктів або засудження, вони мають на це право, пояснюють психологи, адже міра відкритості у всіх є різною. Тримати дистанцію часто навчає негативний досвід, адже багатьом доводиться шкодувати про помилки щирості, коли краще було б не відкриватися іншим людям. Вимагати від когось обов’язкової щирості означало б вторгнення в чужий внутрішній світ та грубе порушення особистих кордонів. Якщо хтось наполегливо домагається від закритої людини щирості, це може бути проявом домінування, прагнення влади чи страху виявитися непотрібним.
Батьки та діти
Нерідко дорослі лають дітей за скритність, аби не втратити можливості їх контролювати. І коли дитина починає батькам брехати, це є поганим знаком: вона їм не довіряє. Якщо вам потрібна дитяча чесність, щоб домагатися послуху, то це – корисливе бажання зробити сина чи дочку зручними у вихованні, а не добрий намір навчити їх добре поводитися. Психологи попереджають, що тиск дорослих може зламати дитячу психіку. У залежному стані дитина відчуває вразливість і підкоряється чужій волі за умов нерівних можливостей.
Примус до чесності завершується тим, що в страху засудження та покарання діти вирішують приховувати правду, говорячи та роблячи те, що їм не завдасть шкоди. Тобто відповідь, чому люди брешуть, треба шукати у дитинстві. Звикаючи відповідати чужим очікуванням, згодом людина ігнорує свої цілі заради зовнішнього схвалення. Краще не закріплювати таку поведінку і замість повчальних нотацій відучувати дитину брехати закликом вас не боятися, навчають психологи. Пообіцяйте не гніватись і переконайте юного брехунця в тому, що вас влаштує будь-яка правда. Однак якщо порушите своє слово не лаяти, не засуджувати, не карати і зустрінете зізнання вороже, це спровокує ошукану дитину брехати вам у майбутньому.
Доповнення реальності
Провокацією дитячої брехні може стати брехня батьків. Якщо дорослі не застосовують правила чесності до самих себе і брешуть при дитині, якій це очевидно, така поведінка дорослих підштовхне малюка чи підлітка до її наслідування. Спровокувати дитячу брехню можуть батьківська агресія, брехня та бездіяльність. Не можна не звертати уваги на дитячу брехню, очікуючи, що з віком дитина поганої звички позбудеться. Замість ігнорування психологи радять поставити фантазеру питання щодо його розповіді та попросити розповісти вигадану історію ще раз. Коли дитина заплутається, їй стане некомфортно, і надалі вона не захоче опинитися в незручному становищі.
Якщо малюк не зізнається, що зламав іграшку або з кимось побився, полегшіть йому визнання фразою: «Я знаю, що в тебе трапилося…». Довірчий тон і бажання допомогти переконають сина чи дочку в тому, що говорити правду є безпечно, і їм легше буде впоратися з подібними ситуаціями надалі. Психологи відзначають: дітям властиво вигадувати собі більш яскраве життя, ніж воно є насправді, якщо їм не вистачає реальних вражень та впевненості у своїй цінності. Вигадками вони зазвичай прагнуть підвищити власний статус в очах ровесників, тому темами дитячих фантазій бувають неіснуючі успіхи, вміння чи знайомства. З’ясуйте за цими розповідями, чим саме дитина не задоволена, і вирішіть проблему.
Спотворення дійсності
З неопрацьованих дитячих фантазій може народитися звичка до брехні без наміру та мети, просто «заради красивого слівця». Хвороба, коли людина постійно бреше, називається синдромом Мюнхгаузена або міфоманією (автором терміну є французький психіатр Ернест Дюпре). Лікарі відносять цю патологію до психічних розладів. Особливістю патологічної брехні є впевненість брехуна в тому, що він говорить правду. Впоратися з такою вадою допомагають психоаналіз і когнітивно-поведінкова терапія. Хронічну брехню неможливо подолати без підтримки близького оточення пацієнта, якому належить вчитися наново формувати контакти та налагоджувати здорові стосунки.
Як перестати брехати? Для цього потрібно розібратися в причинах своєї брехні, усвідомивши потребу, котру ми закриваємо обманом. За спостереженням психологів, це може бути брак уваги, страх, відсутність впевненості чи безпеки. Потрібно припинити обманювати себе, думати про почуття інших і частіше спілкуватися з чесними людьми. Адже встановлено, що практика брехні викликає когнітивні зміни. Що частіше людина говорить неправду, то більшою стає її схильність до подальшого досвіду спотворення дійсності. Тобто одна брехня породжує іншу. Не дарма ж кажуть: «Посієш звичку – поженеш характер». І це, виявляється, є небезпечним для здоров’я: наслідками постійної брехні стають неврози, депресії, серцево-судинні кризи й онкологічні захворювання. Тож уникайте брехні, якщо хочете жити довше.
Фото: pexels.com
