Сергій Гулюк 
Ювілей напередодні революції
Двадцять років тому наприкінці жовтня, під акомпанемент живописного й органічно опадаючого жовтого листя, в українській столиці закривався 34-й Міжнародний кінофестиваль «Молодість». Церемонія закриття, що відбувалася у Палаці «Україна», традиційно зібрала значну кількість місцевого, і не тільки, бомонду, журналістів, телекамер та панянок у розкішних вечірніх сукнях та прикрасах, орієнтовну вартість яких, якщо й можна було б мимохідь порахувати, але все одно недооцінити у розрахунках.
Ці самі дами у супроводі менш примітних (але, за фактом, більш впливових) супутників за невідомим законом світського тяжіння стрімко направлялися до репортерів, і, наче нічні метелики, не проходили повз телевізійні камери. У буфеті традиційно тріумфував симбіоз із запахів «лакшері»-парфумів, шампанського, п’ятизіркових коньяків та канапок з червоною рибою. У жодного з присутніх і гадки не було, що вже менш ніж за місяць Україну добряче трухане. І ледь не вперше за роки Незалежності назва нашої країни опиниться на перших шпальтах європейської преси, центр столиці наповниться тисячами людей, що голосно скандуватимуть «Кучму геть!» та «Ю-ще-нко!», а цю подію називатимуть «Помаранчевою революцією».
А тоді, наприкінці жовтня, у світській розміреній атмосфері закривали чергову «Молодість», оголошували переможців та призерів та демонстрували фільм-закриття фестивалю. Ним того року стала нова робота Кіри Муратової «Настроювач» з Георгієм Делієвим та Ренатою Литвиновою у головних ролях. Зал оплесками зустрічав скромну і небагатослівну авторку, яка представила свою картину: це був єдиний раз, коли мені вдалося спостерігати за режисеркою, чиї фільми на той час справили на мене значне враження. Як підкреслювали тоді знайомі журналісти, Муратова напередодні свого 70-річчя була у чудовій формі – і у творчій теж, що добре продемонструвала стрічка «Настроювач».
Ледь не «відшила» Висоцького
Впевнений, що кожен з вас стикався або ж сам вживав вислови, типу «атмосфера, як у фільмах Лінча», «типовий Тарантіно» чи «класичний Бунюель». Але митців світового масштабу, про яких можна таке сказати – одиниці: тих, що знайшли власний стиль, виробили свій самобутній почерк. Фраза «як фільми Муратової» давно вже стала певним розпізнавальним знаком: у нас з приятелем колись була теорія, що герої її стрічок давно вже залишили плівку, перемістилися у реальність та живуть поміж нас. Варто лише придивитися навколо уважніше.
А що ми знаємо про саму режисерку? Народилася у місті Сороки, на той час, у 1934 році, це була територія Румунії, зараз – Молдова, дівоче прізвище – Короткова. Батько – комуніст-підпільник, якого у 1941 році розстріляли румуни, що воювали на боці фашистів, мати – лікарка, яка після війни працювала заступницею міністра охорони здоров’я Румунії. Під час Другої світової Кіра з матір’ю переїхали до Бухареста, там дівчина закінчила класичну гімназію, а вже після війни був філологічний факультет МДУ та режисерський ВДІКу.
Кіра у студентські роки
На третьому курсі Кіра Короткова одружилася з харків’янином Олександром Муратовим, нині відомим українським режисером, і взяла його прізвище, яке носила до кінця життя. Олександру Ігоровичу цього року виповнилося 89 років, він мешкає у Києві. А тоді, на початку 60-х, молоде подружжя у новому творчому тандемі поставили свої курсову та дипломну роботи, а потім переїхали до Одеси працювати на місцевій кіностудії, прийнявши виклик тодішнього директора Вілена Федорова. Їм навіть виділили невеличке житло на шістнадцять метрів. На Одеській кіностудії у 1964 році Муратови поставили спільну стрічку «Наш чесний хліб», яка попри актуальну на той час проблематику радянського села пройшла усі кола партійного пекла і з величезними труднощами потрапила на екрани. У середині шістдесятих Муратови розійшлися: Олександр поїхав до Києва, де почав працювати на кіностудії імені Довженка, Кіра залишилася у Одесі.
Ледь не єдина стрічка, де повноцінно можна побачити та оцінити Муратову-акторку, це її повноцінний режисерський дебют 1967 року «Короткі зустрічі», знятий, як і більшість її фільмів, на Одеській кіностудії. Ця картина також неодмінно асоціюється з Володимиром Висоцьким, який зіграв у ній одну зі своїх кращих ролей, можливо, у типовому для подальшої кар’єри амплуа – геолога з гітарою. Причому геолога блукаючого – не у сенсі мандруючого світом у пошуку срібла чи корисних копалин, а саме блукаючого у пошуках себе, щастя, та «тієї єдиної» (не випадково у одній із сцен фільму табір геологів порівнюють з табором циган). Стверджують, що спочатку режисерка «забракувала» Висоцького і запросила на цю роль Станіслава Любшина, який через іншу пропозицію поїхав на закордонні зйомки, і потім покликала Висоцького вдруге.
Кадр з фільму «Короткі зустрічі»
Як наголошувала у своїх інтерв’ю Кіра Георгіївна, акторкою вона себе ніколи не вважала, а у власному дебюті знялася «через обставини, що склалися». А ще подейкують, ніби саме Муратова на зйомках цього фільму наполягала, аби Висоцький співав хриплим голосом, принаймні до цього у його творчості це майже не спостерігалось.
Хто такий «Іван Сидоров?»
З однієї сторони, «Короткі зустріч» – тепла чорно-біла стрічка у дусі романтичних шістдесятих, а з іншої – нетипова, як за стилістикою так і за мораллю, оповідь про «лямур де труа» по-радянськи із зовсім незвичними для кінематографу СРСР прийомами, більш близькими до європейських. Саме у ній вперше з’являються актори непрофесійні та дуже колоритні – «фішка», до якої вона звертатиметься у подальших фільмах і яка вирізнятиме їх особливим стилем й самобутністю. За допомогою колоритних персонажів, їхнього зовнішнього вигляду та манери розмовляти Муратова намагалася якомога точніше передати реальність та буденність оточуючого світу. Часом його абсурдність. Навіщо згущувати фарби або щось прикрашати, якщо життя це самостійно зробить за вас. Сама ж режисерка не ділила акторів на «професійних та непрофесійних»: вважала, що акторами народжуються.
З притаманним Муратовій почуттям гумору другий її фільм, знятий 1971 року, після «Коротких зустрічей» отримав назву «Довгі проводи». Хоча за фактом – нічого смішного: чорно-біла драма про взаємостосунки між матір’ю та сином-підлітком, знову-таки не дуже типова для тодішнього радянського кінематографу: стрічка зачіпала багато «незручних» тем, про які не кожен наважувався говорити вголос. Саме у цей момент режисерка знову (вдруге після фільму «Наш чесний хліб») зіткнулася з тим, що звалося радянською цензурою, але цього разу було все набагато серйозніше: фільм було «покладено на полицю», але фактично – заборонено. Аж до 1987 року, коли у розпал Перебудови багатьох митців, так би мовити, «реабілітували».
Вручення Великого призу журі художніх фільмів за фільм «Довгі проводи» Кіри Муратової у Тбілісі,1987 р.
На початку 80-х – те саме, партійні цензори не просто висловили претензії до стрічки «Серед сірих каменів» за романом Володимира Короленка «Діти підземелля» (здавалося б, ну які можуть бути претензії до твору 19-го століття?), а й постановили відсторонити Муратову від роботи над фільмом, не давши змоги доробити його належним чином. Почали шукати іншого режисера, але, мабуть, тільки в уяві радянських функціонерів це було зробити легко – тому не знайшли. І тут Кіра Георгіївна вже проявила власний характер і наполягла на тому, аби її ім’я та прізвище були вилучені з титрів стрічки. «А кого ж тоді писати?», – здивовано запитували на студії. «Та пишіть кого завгодно – Іванова, Петрова, Сидорова», – різко відповіла режисерка, у результаті у титрах цього фільму з’явився напис: «Сценарій та постановка Івана Сидорова».
Кіра Муратова на зйомках фільму «Серед сірого каміння»
Астенія на зламі епох
Переламним і точно епохальним у кар’єрі Кіри Муратової ще у радянському, але вже майже з додатком «пост» кінематографі, став вихід фільму «Астенічний синдром» у 1989 році. Власне, рік виходу стрічки гармонує з її назвою: це був своєрідний діагноз або вирок (суспільству, людям, політичному ладу) та потужний художній маніфест. Астенічний синдром простими словами – це хронічна втома, що виражається у слабкості та перепадах настрою, бажанні постійно спати (знайома для багатьох з нас історія, особливо у останніх два з половиною роки). Ось і головний герой цієї стрічки – шкільний вчитель Микола Олексійович сомнамбулічно переміщується у реальності, яку населяють такі ж втомлені, злі, занадто емоційні і дивні люди, і реагує на них нескінченими позіханнями – можливо, у якості єдиного способу самозахисту.
Знову ж таки, апелюючи до року виходу стрічки на екрани, мало хто так влучно передав у тодішньому кінематографі загальну хронічну втому на тлі епохи, яка руйнується на очах. Ну і радикальність подачі з пост-модерністськими прийомами були у той час справді свіжим ковтком: я, наприклад, не просто був шокований присутністю нецензурної лексики у фільмі, який демонструвався на центральному телебаченні (нехай навіть у нічному ефірі), а й самим фактом показу досить непростого для пересічного глядача фільму. Він приніс міжнародне визнання для Кіри Георгіївни: у конкурсній програмі Берлінського кінофестивалю у 1990 році вона отримала «Срібного Ведмедя».
Дев’яності роки були окремою цікавою віхою у творчості режисерки: на виході маємо багато цікавих й самобутніх стрічок, але, одна з них стала найвідомішою, часто транслювалася у телепросторі, була розібрана на цитати і зібрала разом ансамбль зіркових акторів. Це стрічка 1997 року «Три історії» – триптих про вбивства, який багатьом запам’ятався яскравою роллю неповторної Ренати Литвинової з усім «комплектом» її фірмових манер (вперше у Муратової вона з’явилася у фільмі «Захоплення» 1994 року). Здається, що цей тандем режисерки та акторки не міг не відбутися: вони ніби створені одна для одної.
Саме у цьому фільмі героїня Литвинової Офа озвучує фразу: «Я не люблю чоловіків, я не люблю жінок, я не люблю дітей, мені не подобаються люди, цій планеті я б поставила нуль». З часом знайшлися ті, хто сприйняв цей мізантропічний вислів на рахунок Кіри Георгіївни: мовляв, ось вам справжній меседж митця своїм глядачам. За словами таких критиків, люди та їхні вчинки у роботах Муратової зображені, м’яко кажучи, у непривабливому вигляді. Між тим, уважний та схильний до аналізу глядач здатен розпізнати в Муратовій видатну гуманістку, чого варта лише пронизлива й «незручна» сцена з бездомними тваринами у «Астенічному синдромі».
«Я не над сутичкою, я на стороні країни»
Складають оповіді та легенди про непростий характер та вимогливість Кіри Георгіївни на знімальних майданчиках. У вимогливості немає чогось дивного, власне, і їй завдяки народжуються геніальні фільми. А от небажання режисерки йти на компроміси оберталися у той час суперечками та голосним грюканням дверей кабінетів чиновників, і навряд чи вони давалися Муратовій легко.
Ось ще декілька історій від очевидців: зйомки ще однієї цікавої стрічки режисерки «Чутливий міліціонер» відбувалися у серпні 1991 року, і так сталося, що один із знімальних днів припав на той самий «путч», коли владу у країні тимчасово захопило так зване ГКЧП. Атмосфера скрізь була тривожною, мало хто розумів що буде далі. Не те що кіно, але життя кожного з громадян опинилося під загрозою. На знімальному майданчику знайшовся телевізор, і творча група, як і всі мешканці ще існуючого Союзу, припали до екрану щоб подивитися ту саму прес-конференцію путчистів на чолі з Янаєвим з тремтячими руками. Через декілька хвилин Кіра Георгіївна розігнала цей «балаган» з вимогою: «Ану швидко працювати! Чому розслабилися? Що нам, через якусь фігню вибиватися з графіка?».
Або ось ще історія: у вересні 2004-го Муратова летіла на Венеційський кінофестиваль представляти фільм «Настроювач», і так сталося, що маршрут її пролягав з пересадкою у Відні. В аеропорту виникли якісь візові труднощі, митники довго перевіряли документи, виникла неприємна ситуація, яка починала втомлювати та набридати. Режисерка розвернулася та найближчим рейсом вирушила додому, до Одеси, так і не діставшись Венеції, попри те, що організатори вийшли на неї та обіцяли все владнати. До речі, до кінця 1980-х років Муратова мала румунське громадянство, а після розпаду СРСР прийняла українське. Попри те, що, як сама розповідала, не володіла українською, надзвичайно любила не лише Одесу, у якій прожила більшу частину свого життя, і де була похована у 2018 році, а й країну, громадянкою якої була. Якщо у когось ще виникають сумніви щодо позиції режисерки, ось лише один уривок з інтерв’ю «Новій Газеті» 2015 року, коли вже були захоплені Крим та частина Донбасу:
«Ні, я не над сутичкою, я приймаю сторону України. Мені не подобається, що вона воює, але я не знаю, як можна з цього вийти – у тих стандартах, у яких живе людство: «Треба захищати свою територію, треба боротися!».
Навіть важко уявити, з яким болем та жахом Муратова пережила би антилюдські обстріли улюбленої Одеси після лютого 2022-го, щоденні сирени та руйнування улюбленого міста ворогом. Чи змогла би взагалі подібне сприйняти? Адже таке навіть у жахливому кіносценарії та будь-якій режисерській уяві важко було уявити.
30 липня 2024 року у Одесі з’явилася вулиця Кіри Муратової. За обставин, що склалися, а можливо, навіть за якоюсь іронією, іменем режисерки назвали вулицю, яка перед цим носила ім’я Льва Толстого: можливо, таким чином раз і назавжди, поставивши крапку у питанні «чия Муратова». Важко сказати, чи оцінила би такий життєвий трюк Кіра Георгіївна, але точно знаю, що герої її стрічок все так само живуть поміж нас. Тільки придивіться навколо уважніше.
Фото з відкритих джерел
