Інна Тихонова 
«Нічого не вийде», «Мені цього не змінити», «Треба терпіти», «Від мене нічого не залежить», – так міркують люди, які стали «навчено безпорадними». Психологи розглядають такий спосіб мислення як дорослий інфантилізм і деструктивну установку, що має причини та рішення.
Звикання до болю
Феномен синдрому вивченої безпорадності був уперше сформульований у 1967 році американськими психологами Мартіном Селігманом та Стівеном Майєром. Експерименти в психологічній лабораторії Пенсільванського університету будувалися на дослідженні поведінки собак у процесі формування рефлексу страху як реакції на високий звук, що підкріплювався чутливим ударом струму, якого зазнавали закриті в клітках тварини. Після кількох стимуляцій дія неприємного звуку та електрошоку продовжувалася у відкритих клітках, але собаки, яким спочатку не вдавалося вибратися з «поганого місця», за наявної можливості цього вже й не намагалися зробити. Усвідомивши неминучість своїх страждань, тварини «навчилися безпорадності».
Так само в наступних експериментах поводилися і люди, яким минулий досвід підказував, що їхні дії неспроможні щось змінити. Психологічний стан, у якому суб’єкт не відчуває зв’язку між власними діями та їх наслідками (результатами), автори концепції назвали придбаною чи вивченою безпорадністю. У такому стані істота, котра потрапила у скрутне становище, не робить спроб до його поліпшення навіть тоді, коли отримує таку можливість. Вивчена безпорадність настає після серії невдалих спроб вплинути на негативні обставини або уникнути їх. У людини вивчена безпорадність ґрунтується на втраті почуття свободи та контролю.
Травмуючий досвід
Синдром набутої безпорадності виявляється у пасивності та відмові від дій, що могли б змінити неприйнятну ситуацію. Навіть здобутою можливістю для цього людина з неуспішним досвідом не скористається. Впевнена, що не зможе змінити своє життя, бо раніше це не вдавалося, така особа вже не стане щось робити навіть у сприятливих для успіху умовах. Людина з синдромом вивченої безпорадності гадає, що нічого в житті не контролює, і поводиться як доросла дитина (саме дитина думає, що все вирішується за неї). Суть такої позиції – підкорення, смирення та терпіння. У вічної «жертви причин» зневіра у власні сили супроводжується придушенням волі, втратою мотивації та депресією, що здатна вкоротити віку.
На думку дослідників, почуття безпорадності породжується не самими несприятливими чинниками, а неможливістю на них вплинути. При цьому вивчена безпорадність переноситься на різні ситуації – навіть відмінні від тієї, де стався негативний досвід. Людина, у якої багато разів щось не вийшло, приходить до висновку, що її зусилля взагалі не мають жодного сенсу. У 1976 році теорію вивченої безпорадності було відзначено премією Американської психологічної асоціації, а надалі автори концепції продовжили вивчати природу зафіксованого феномена в галузі нейрофізіології, де на них чекало наступне відкриття: про оборотність деструктивної психологічної установки.
«Програмування» безініціативності
Згідно з висновками Мартіна Селігмана, у дитини синдром вивченої безпорадності з’являється до восьмирічного віку під впливом трьох факторів: травмуючих подій із неможливістю щось змінити; спостереження за безпорадністю інших людей чи тварин; відсутності самостійності. Запустити пасивну позицію можуть смерть або важка хвороба родичів, втрата улюбленої тварини, розлучення батьків, несправедливе покарання та жорстокість, виявлена до дитини дорослими. До такої реакції можуть призвести тотальний контроль та опіка батьків, які не дозволяють виявляти самостійність і вчитися на власних помилках.
Якщо аналогічний синдром з’являється в дорослих, його спричиняють серйозні психічні травми, песимістичний спосіб мислення, психологічне насильство або знецінення значущими особами. На прикладі стосунків між співробітниками та тиранічним керівництвом безініціативність у роботі програмується під впливом постійного невдоволення та критики, коли зусилля підлеглого та його спроби розвитку залишаються без схвалення. У всіх випадках вивчена безпорадність набувається тоді, коли доросла людина чи дитина не бачать наслідків та сенсу своїх дій.
Переворот в інтерпретації
Чому Стівен Майєр запропонував колезі Мартіну Селігману повторити їхні минулі експерименти у 2000-х роках? Справа в тому, що сорок років тому ще не було тих інструментальних методів дослідження, які дозволили надалі вивчити структури мозку та вивести науковців на нові відкриття. Саме в нейрофізіології наукові соратники знайшли відповіді на питання, як подолати набуту безпорадність, що раніше вважалася незворотною. Проаналізувавши активність різних відділів мозку, науковці дійшли висновку, що вивченою є не безпорадність, а її протилежність, тобто контроль.
Нейрофізіологічна складова в інтерпретації попередніх дослідів базувалася на висновку, що пасивність як базовий стан через серотонінову активність певної ділянки мозку може бути подолана іншою активністю – його кори. Нові експерименти доповнили попередню наукову концепцію висновком, що безпорадність є початковим станом, котрий долається з розвитком особистості та засвоєнням ідеї про можливість контролю. Було встановлено, що в процесі навчання ми набуваємо впевненості у власних силах водночас із розумінням можливості змін.
Модель PERMA
Надалі Мартін Селігман запропонував концепцію «вивченого оптимізму» як спосіб подолання стану вивченої безпорадності. Ця практика може стати способом подолання синдрому, ознаками якого є невпевненість у собі, залежність від інших людей чи обставин, пригнічений емоційний стан, відсутність бажань та особистих цілей. Розвитку позитивної психології сприяє розроблена Селігманом методика PERMA (Positive Emotion, Engagement, Relationships, Meaning, Accomplishments). Це п’ять принципів благополуччя, де на першому місці стоїть культивування позитивних емоцій, а закріплюють впевненість у собі особисті досягнення.
Іншими складниками психологічної «моделі добробуту» є залучення в цікаві заняття, що приносять задоволення, вибудовування ефективних взаємин для емоційної підтримки та приналежність до чогось більшого, ніж є ти сам. Як показали подальші дослідження у соціальному закладі для людей похилого віку, в умовах неможливості вибору літні пацієнти демонстрували саморуйнівну поведінку – відмовлялися від їжі та ліків, вдаючись до єдиного вибору, що залишався для них доступним. І навпаки: люди, яким надавалася свобода вибору, краще почувалися і з часом повертали собі контроль над власним життям.
Фото: pixabay.com
