Інна Тихонова 
Наш оригінальний співвітчизник відмовився від професорської посади у Петербурзькій академії мистецтв, переїхавши на піку кар’єри з респектабельної імперської столиці у віддалений український хутір. Син поміщика-кріпосника засуджував усі форми пригноблення і намагався тримати господарство власною працею. Натхненний ідеями Льва Толстого, митець у селянській сорочці орав землю, доглядав пасіку, освоїв ремесло пічника і вирішив роздати нажите майно. А в історію образотворчого мистецтва майстер портретів, скульптур, історичних і релігійних полотен увійшов як реформатор іконографічної традиції. Реалізм та психологізм його біблійних образів випередили свій час, залишивши провісника нових художніх течій у статусі самотньої постаті у європейській культурі.
Українське виховання
Незвичним прізвищем Микола Ґе зобов’язаний своєму прадідові – виїхати з рідної країни французького дворянина Matieu de Gay спонукали 1789 року революційні події. Онуком того французького емігранта був батько художника – поміщик із колишніх військових Микола Осипович. Його першою дружиною стала осиротіла дочка засланого поляка Олена Садовська, яку біографи вважають українкою. У тому шлюбі було троє синів, один із яких – майбутній художник. Микола Миколайович Ґе народився 15 лютого 1831 року у Воронежі. Вже в три місяці малюк втратив матір: вона померла під час епідемії віспи. Життя майбутнього живописця врятувала турбота бабусі та няньки-кріпачки.
Хлопець виріс в українському селі: його дитинство минуло в батьківському маєтку в селі Попелюхи Подільської губернії (нинішня Вінниччина). Микола Осипович виявився раціональним господарем, що вдесятеро збільшив свої статки і залишив синам у спадок, за словами брата художника, майже капіталістичне господарство. А Микола Миколайович запам’ятав той досвід як побут, що відбився на його подальшому духовному розвитку. Здобувши початкову освіту у приватному пансіоні, надалі дев’ятирічний Ґе став гімназистом у Києві: 1840 року його було зараховано до першої гімназії, де тоді викладав відомий український історик Микола Іванович Костомаров.
Через чверть віку Микола Ґе напише портрет свого вчителя, на якого чекав арешт за діяльність у Кирило-Мефодіївському товаристві. Київський навчальний заклад зіграв провідну роль у формуванні особистості здібного учня, адже там працювали професори, що навчили його прогресивно мислити. Як згадував Ґе, «волелюбні ідеї протискалися через закриті двері гімназії», і він із юнацтва усвідомив «несправедливість пригноблення особистості». За наполяганням батька випускник Київської гімназії вступив на математичне відділення філософського факультету Київського університету, з якого перевівся на фізико-математичний факультет Санкт-Петербурзького університету.
Портрет М. Костомарова, написаний Миколою Ґе
У місті на Неві Микола Ґе відчув неподоланний потяг до малювання. Завдяки свояку-скульптору Пармену Забілі, який тоді навчався в Імператорській Академії мистецтв, де викладав автор улюбленої картини Миколи Ґе «Останній день Помпеї» Карл Брюллов, студент-математик потрапив до мистецького середовища. У вільний час він відвідував Ермітаж, копіював роботи визнаних майстрів і займався у вечірніх класах Академії мистецтв. Коли пристрасть до малювання остаточно перемогла цікавість до математики, Микола Ґе нарешті наважився здійснити дитячу мрію і покинув математичний курс заради вступу до Академії мистецтв.
Нові світи
Живопису 19-річний юнак навчатиметься у професора Петра Басіна, але протягом всього життя намагатиметься наслідувати художню манеру свого кумира Карла Брюллова, роботи якого й надалі справлятимуть на людину зі сформованими естетичними смаками найбільше враження. На момент вступу у 1850 році новий студент академії мав сталий власний світогляд. Його волелюбні погляди складали опозицію бюрократичним порядкам і художній рутині, що царювали за репресивних часів в навчальному закладі. Після від’їзду Карла Брюллова до Італії навчання молодих художників обмежувалося, за визнанням Миколи Ґе, лише технікою малювання, тоді як Брюллова цікавили насамперед думки автора.
Дипломна картина «Саул біля Аендорської чарівниці» випускника академії Миколи Ґе удостоїлася Великої золотої медалі Академії мистецтв. Така відзнака надавала нещодавно одруженому лауреатові можливість виїхати на кількарічну оплачувану закордонну практику. Разом із дружиною-українкою Ганною Забелою художник мало не втікає в нові світи, навіть не дочекавшись надання фінансування. «Якби мав собі відповісти, чому насправді так швидко зібрався, то щирою була б відповідь, що рвався на волю», – зізнавався митець. «Шир і свободу» він сподівався на повні груди вдихнути у Німеччині, Швейцарії, Франції й Італії, де митця з європейським корінням вразили історичні місця, середземноморські краєвиди і паризький Салон.
Микола Ґе. Портрет дружини з синами
Микола Ґе жадібно закарбовує на полотнах хвилюючі пейзажі та місцевих мешканців, надихається релігійною тематикою, якій присвячували власну творчість всі видатні майстри Італії та Франції. Але численними начерками того періоду Микола Миколайович залишився незадоволеним. Для європейського мистецтва то вже був учорашній день. Новим словом невдовзі мав стати експресіонізм: чутливий митець інтуїтивно відчував необхідність змін у засобах художнього вираження і готовий був стати їх провісником. Працюючи над портретами, пейзажами та сценами народного побуту, митець угледів своє покликання в масштабних історичних роботах.
Микола Ґе з родиною в Швейцарії
Картини Миколи Ґе 1857–1859 років «Любов весталки», «Смерть Віргінії», «Руйнування Єрусалимського храму» показують героїв у драматичних ситуаціях. Те, в якому стилі писав Ґе, можна назвати поєднанням історичної достовірності та сюжетного драматизму. Відкинувши в євангельських історіях все нереальне чи незрозуміле, митець керувався лише власними відчуттями добра чи зла. Його подальші роботи будуватимуться на драмі протистояння та зіткненні світоглядів. Але після закордонного вояжу він вирішив… попрощатися з мистецтвом. «Краще нічого не сказати, ніж сказати нічого», – повторював творець добре вивчений вислів Карла Брюллова.
Микола Ґе. «Смерть Віргінії»
«Неподобство до співчуття»
«Я збирався приїхати з-за кордону і визнати, що нічого не привіз, бо виявив у собі брак таланту», – згадував художник Микола Ґе свій тогочасний розпач. Спасінням для релігійної людини стало звернення в критичний період до Біблії. У Священному писанні зневірений у власній мистецькій спроможності Микола Миколайович віднайшов мотивацію до продовження творчості. У 1861 році він використав італійські начерки в своїй дискусійній картині «Тайна вечеря», що була написана у Флоренції і виставлена 1863 року на виставці Академії мистецтв у Петербурзі. Втім, тогочасне суспільство до довільної інтерпретації канонічного сюжету виявилося не готовим.
Відомо, що при створенні свої версії «Тайної вечері» митець спочатку виконував скульптурний ескіз картини, щоб досягти пластичної виразності форми. Петра він писав з самого себе, Іоанна – зі своєї дружини, а моделлю для образу Христа слугував революціонер Олександр Герцен (вірніше, його фотографії). Микола Миколайович саме в той час познайомився зі своїм ідеалом письменника-громадянина, якого згодом закарбує в знаменитому портреті, що вважається найбільш вдалим зображенням цієї історичної постаті. Але за картину «Тайна вечеря» авторові дісталося на горіхи. Цензура навіть заборонила копіювання і тиражування сумнівної роботи.
«Таємна вечеря»
Тоді як Академія мистецтв визнала полотно «художнім явищем», зазначивши «особливу майстерність автора і сильне психологічне вираження», саме новаторський психологізм героїв біблійного сюжету виявився причиною численних несхвальних оцінок картини Миколи Ґе. Критики звинуватили релігійного митця в бездуховності, матеріалізмі та нігілізмі. Хтось із колег називав інтерпретацію художника «вульгарністю», «простотою в дусі новітнього мистецтва», «брудом до неподобства і навіть до співчуття». Рецензенти писали, що «художник не без таланту висловився недбало та неосвічено, придушивши у собі все шляхетне».
Врятувала долю полотна та його творця лише прихильна реакція на нове трактування «Таємної вечері» з боку імператора. Коли можновладець придбав скандальну роботу до своєї колекції, академічне керівництво надало авторові звання професора і зробило дійсним членом Імператорської Академії мистецтв. Після цього визнаний художник повернувся до Флоренції і продовжив опрацьовувати Євангеліє. Проте, картини Миколи Ґе другого закордонного періоду так само не сподобалися мистецтвознавцям. Роботи «У Гетсиманському саду» та «Вісники Воскресіння» не були навіть прийняті на виставку. Провал змусив художника залишити біблійну тематику.
«Так жити не можна»
У той час Микола Ґе став одним із ініціаторів заснування Товариства пересувних виставок. Існувало Товариство на кооперативних засадах, і математик Микола Ґе був там скарбником. Передвижники показували свої роботи передусім у чотирьох головних містах імперії: Петербурзі, Москві, Києві та Харкові. Художники, що намагалися бути ближчими до народу, вели просвітницьку діяльність, збуваючи водночас свої твори. В естетичному розумінні передвижники протиставляли себе академістам, надихаючись народництвом. Їхнім роботам були притаманні психологізм, трагічний погляд на дійсність, реалізм на межі з натуралізмом і соціальна спрямованість.
«Петро I допитує царевича Олексія Петровича у Петергофі»
Мистецтво передвижників виявилося затребуваним суспільством, а меценат та колекціонер Павло Третьяков надавав митцям підтримку тим, що поповнював їхніми творами фонди своєї галереї. На виставках Товариства передвижників люди побачили, зокрема, історичні картини Миколи Ґе «Петро І допитує царевича Олексія Петровича в Петергофі» та «Катерина ІІ перед гробом імператриці Єлизавети», про які митець говорив, що вони його «вкрай вимучили, бо історичні картини важко писати». Та найбільшою неприємністю стала гостра дискусії в 1894 році щодо появи на виставці роботи Миколи Ґе «Розп’яття».
«Розп’яття»
Коли на вимогу імператора Олександра III «крамольне полотно» було видалене з експозиції передвижників (згодом воно загубилося), художник не витримав. Він не згадував, як нещодавно «царював», за висловом колеги, на виставках. «Чотири роки занять найщирішим мистецтвом в Петербурзі привели мене до того, що так жити не можна, – писав митець. – Мистецтво я люблю як духовне заняття, а для заробітку треба шукати інший спосіб, незалежний від мистецтва». Ось ще його міркування на цю тему: «Трьох історичних картин мені вистачило, щоб вирватися на свободу, знову туди, де можна віднайти втрачений спокій. Я повернувся у село».
Несподівано для всіх Микола Миколайович переселився з Петербургу до Чернігівської губернії, купивши неподалік залізничної станції Плиски хутір Іванівський, де йому побудували будинок із художньою майстернею. На Чернігівщині живописець франко-українського походження жив від 1876 року. «Гадав, що життя у селі простіше, житиму з того, що хазяйнуватиму, а мистецтво буде вільним», – міркував художник. Він допомагав талановитій молоді і викладав в українських художніх школах (зокрема, спілкувався з учнями Київської малювальної школи Миколи Мурашка). А ще Микола Ґе фінансував відкриття 1881 року пам’ятника Миколі Гоголю в Ніжині.
Микола Ге з родиною на хуторі
Український «толстовець»
У 1882 році художник Микола Ґе познайомився із Львом Толстим, ідеї якого виявилися для нього близькими, адже він так само виявляв прихильність до селян і простих людей. Під впливом етично-релігійного вчення Толстого Микола Ґе започаткував серію ілюстрацій до його «Нового Євангелія». То був плідний і щасливий період, коли митець багато творив, повернувшись до релігійної тематики на новому етапі духовного розвитку. Митцеві і письменникові їхня творча співдружність подобалася. Однак і нові роботи художника останнього періоду залишилися поза увагою сучасників. Картини Миколи Ґе «Христос і Пілат» та «Суд синедріона» були заборонені для показу вдома, а за кордоном виставлялися безуспішно.
Толстой навіть закликав власника Третьяковської галереї придбати картини Миколи Ґе, адже вважав роботи з його «Страсного циклу» перлинами. Лев Миколайович приїздив погостювати на український хутір до Миколи Миколайовича, а той навідував друга у Ясній Поляні, де написав 1884 року портрет письменника-філософа, на якого і сам із віком став дещо схожим. Це підтверджує відомий автопортрет, створений художником в останні роки життя. «Чернігівський дивак» теж вдягався в непоказні полотняні речі і навіть до столиці їздив у селянській одежі. За спогадами дочки Толстого Тетяни Львівни, на хуторі Микола Ґе перестав палити і вживати м’ясо.
Микола Ґе. Автопортрет
Митець самостійно вирощував городину до столу і залишив по собі багато печей, які клав у вільний від садово-польових робіт, бджільництва та малювання час. Людською сутністю Миколи Миколайовича була доброзичливість і шанобливе ставлення до людей, в яких він завжди бачив щось хороше і нікому не відмовляв у проханнях. Головною цінністю художника були не статки, а бажання приносити користь оточуючим. Він охоче ділився грошима і легко поступався у ціні, продаючи картини, бо до багатства ставився байдуже, а нажите майно віддав родині.
До речі, брат Миколи Ґе – український історик-краєзнавець, автор п’єс українською мовою, публіцист та прозаїк Григорій Ґе – у 1870-х роках був ініціатором створення та директором перших публічних бібліотек у Херсоні та Миколаєві і двічі обирався у міську думу. З дружиною Ганною Забелою митець прожив усе життя: тринадцять років – в Італії, потім чотири роки – в Петербурзі, надалі – на Чернігівщині. У них народилося двоє синів, Микола та Петро. Дружину художник пережив на три роки. В останній рік вже погано почувався, тож нікуди з хутору не виїжджав. Помер Микола Ґе 1894 року і був похований у сімейній садибі. Могила на східній околиці хутору вціліла до цього часу.
Фото: wikipedia.org
