Сергій Гулюк 
В останні вихідні травня квітуча та незламна українська столиця традиційно відзначала своє свято. Цього року воно відбувалося в особливих умовах майже щоденних нічних «вітань» ворога, що тільки гартувало настрій киян та зміцнювало їхню лють. У кінотеатрі «Жовтень» започаткували новий «Київкінофест», де демонструватимуться кінострічки, у різні часи зняті у Києві або про Київ. Таких загалом у історії кінематографу, включаючи окремі епізоди, було багато, про деякі з них ми вирішили згадати.
«Штепсель одружує Тарапуньку» (1957), «Смеханічні пригоди Тарапуньки та Штепселя» (1970), кіностудія ім. О. Довженка, режисери Юхим Березін, Юрій Тимошенко
Перший фільм починається з вибуху. Так, з вибуху снаряду на фоні вказівника «Київ – 50 км». Перед цим голос актора Березіна, власне про це попереджає: «Спокійно, товариші, зараз буде вибух», і це викликає невідворотні асоціації із заспокійливими «мантрами» сучасних телеграм-каналів щодо божественної роботи українських ППО під час нинішніх ракетних атак. Потім той самий голос продовжує: «Це перший та останній вибух у нашій стрічці», але асоціації із сьогоденням на цьому не закінчуються. За декілька хвилин популярні українські коміки з’являються вже у образі Гітлера та Гімлера та видають таку от версію пісні «Їхав козак за Дунай»:
Лучше було б, лучше було б не ходити,
Коли б знали, що нас будуть отак бити.
Лучше було б України та й не знати,
Чим тепер, чим тепер відступати.
Ну чим не саундтрек до нинішньої ганьби рашистської армії? Історія кохання регулювальника Тарапуньки («На Подолі, на Бесарабці, на Хрещатику, де поставлять – там і працюю») до дівчини Галі з Решетилівки, що на Полтавщині, супроводжується гарною порцією веселих українських пісень і танців, а також багаточисельною комічною «суматохою» (прізвище Галі – Суматоха) навколо знаменитого Будинку із зіркою на Хрещатику.
Ще одна несподіванка, яка кидається у очі, як для 1957 року – знатний тролінг росіян з боку українських коміків. Навряд чи є сумніви, що росіян тоді вже не любили: жадібним та заздрісним показано самовпевненого конферансьє Алмазова із Саратова (!), а у одному з мелодраматичних епізодів між героями відбувається наступний діалог:
– Що робити?
– Що й завжди у кіно роблять: вмикай Чайковського, а я переживати буду.
https://www.youtube.com/watch?v=jYKZjArAQq4
Друга стрічка режисерів-коміків «Смеханічні пригоди» – це вже кольоровий парад-алле передових досягнень науки, техніки і української естради другої половини 1960-х. З помітним ухилом до актуальної тоді теми механізації і роботизації. Тодішнім проспектом Перемоги та біля Цирку роз’їжджає «сатиральна машина», яка покликана виконувати важливу соціальну місію – хуліганів, пияк та різних покидьків перетворювати на зразкових громадян суспільства. Діалоги у цій стрічці понад півсторічної давності теж цікаво слухати з позицій нинішнього часу, і вони підлягають певному переосмисленню. «Козацькому роду – нема переводу», – заявляє Тарапунька вже на перших хвилинах фільму, а далі з вуст коміків звучить геополітичний аналіз української народної пісні «Їхали козаки»:
– Їхали з Дону додому, щось незрозуміло, для чого вони їздили на Дон?
– Поїхали, мабуть, в Ростов, подивитися футбол козаки-болільники.
– А Галя що робила на Дону?
– До Шолохова в гості поїхала.
«Літа молоді» (1958), режисер Олексій Мішурін, кіностудія ім. О. Довженка
І знову сюжет та мелодраматичні пристрасті розгортаються навколо Будинку із зіркою навпроти ЦУМу. Цього разу там мешкає Наталка, яка іноді видає себе за спритного парубка Льошку, який разом з іншим героєм фільму – донбаським хлопчиною Сергієм – приїхав до столиці просто на даху потяга. Режисер Олексій Мішурін більше відомий за іншим популярним у народі фільмом, у якому теж зображений Київ тих часів – «Королева бензоколонки», а цій стрічці принесла народну славу «Пісня про рушник» Майбороди на слова Андрія Малишка, яка вперше прозвучала саме тут.
Взагалі, у фільмі багато танцюють і співають українською, герої розгулюють у вишиванках Донбасом та Хрещатиком, щасливі діти на місці нинішнього Майдану Незалежності грають у футбол, глядачі на відкритій естраді (ймовірно, Маріїнського парку) слухають симфонічну поему за мотивами «Лісової пісні», а на ВДНГ демонструють свій вищий пілотаж народні колективи. А який чудовий у фільмі Дніпро – за будь-якої погоди, навіть за шаленого буревію, який заскочив головних героїв.
До речі, один з епізодів на Дніпрі дав життя ось цій кумедній «Рибальській пісні» з неперевершеними Миколою Яковченком та Олександром Хвилею:
«Дід лівого крайнього» (1973), режисер Леонід Осика, кіностудія ім. О. Довженка
Ця стрічка – фактично бенефіс неповторного Миколи Яковченка у ролі заслуженого столичного пенсіонера, батька чотирьох дітей та «зіркового» онука – футболіста збірної Союзу. Чудовий акторський ансамбль гармонійно складають Костянтин Степанков, Борислав Брондуков, Василь Симчич та інші, а у ролі онука – тодішній футболіст київського «Динамо», а згодом – радянський тренер Анатолій Бишовець. Саме під його керівництвом у 1988 році збірна СРСР завоювала золоті медалі на Олімпійських іграх у Сеулі, здолавши у фіналі збірну Бразилії, де грав юний Ромаріо. Після 1986 року киянин Бишовець переїхав до росії, і стверджують, що в одному інтерв’ю, згадуючи свою появу у кіно, назвав цей фільм «бездарним», але при цьому додав: «Мабуть, через те, що я там знімався».
Анатолій Бишовець
Кінопрогулянка сонячним та зеленим містом початку 1970-х освіжає та дарує такі необхідні нині позитивні емоції – чого тільки вартий епізод на вулиці Гоголівський, у знаменитому «Будинку з котами», у павільйонах Бесарабського ринку (саме з цієї стрічки пішла у народ знаменита фраза Брондукова, коли він звертається до м’ясника: «По чому лицьо? Яке лицьо? Та не ваше…»), або на причалі Річкового порту. Та найбільше фільм прославився виконанням у фіналі старовинного романсу «Прилетіла канарейка» цілою плеядою українських акторів, і це виглядає та звучить надзвичайно душевно:
«Київські фрески» (1966), режисер Сергій Параджанов
У 1965 році Сергій Параджанов, який щойно прославився видатним гуцульським фентезі «Тіні забутих предків», офіційно подав заявку на зйомки фільму, приуроченого до 20-річчя перемоги СРСР у Другій світовій війні. Та коли суворому московському керівництву продемонстрували фрагменти кінопроб майбутньої стрічки, начальникам від культури залишалося одне з двох: або, користуючись положенням, покрутити пальцем біля скроні, або – без вагань закрити стрічку. Вибрали останнє. Настільки вона, м’яко кажучи, відрізнялась від ідеологічних радянських агіток про подвиг радянського народу своєю сюрреалістичною поезією та оригінальним режисерським почерком.
Сергій Параджанов
Оператор фільму Олександр Антипенко, попри суворий наказ «зверху» змити усі плівки з матеріалом, залишив 15-хвилинні проби, видавши їх за власну дипломну роботу до ВДІКу. Завдяки польській компанії «Fixafilm» стрічку було відреставровано, а минулого року американська артхаусна компанія «Kino Lorber» офіційно виклала короткометражку у Інтернет, влаштувавши онлайн-презентацію. Оригінал фільму зберігається у Національному центрі імені О. Довженка.
Вія Артмане, «Київські фрески» (1966)
Що цікаво, і у цьому короткому фільмі відчувається потужний зв’язок із сьогоденням. Особливо у одному з потужних її образів – наречена, що чекала з фронту свого коханого (роль Вії Артмане), ріже ножицями власну фату на тонкі смужки, аби заклеїти ними вікна для захисту від вибухової хвилі під час обстрілів. Чи міг уявити Параджанов, який жив у центрі мирного Києва, що за півстоліття ця фантазія стане жахливою українською реальністю?
«Путівник» (2004), режисер Олександр Шапіро
108 хвилин географії Києва початку 21 століття. Але перш за все – важливий мистецький артефакт та документ, у якому зафіксовані актуальні топоніми початку «нульових» – від вже неіснуючих київських нічних клубів, про які ми розповідали тут («Чайковський» на Бесарабці, «Опіум» на Олімпійському, «Зеленка» на Парковій алеї, «Сінема» на Харківському) до цін на таксі та нерухомість у столиці. У кожній з одинадцяти новел ефектно згадується якесь пам’ятне місце чи знаковий район Києва. І все це – з діалогами на неповторній «київській мові» з її «шоканням» та «геканням». Ось фраза одного з героїв, столичного «клаббера», яка тягне на ключову: «По ночному сервису Киева у такого молодого человека, как я, все должно быть пучком».
Олександр Шапіро
Філософія «Путівника», за словами киянина Олександра Шапіро, який нині проживає в Ізраїлі, полягає у пошуку «серця міста», яке завжди вабило своєю красою та величчю туристів, провінціалів, транзитних пасажирів, а у світлі нинішніх подій – не дає спокою клятому ворогові. Цей пошук прикрашений цілим ансамблем чудових київських персонажів епохи, дехто з них вже залишив цей світ, як Олександр Ройтбурд, Віталий Лінецький чи Олександр Даруга, чий голос звучить за кадром. Не можна не милуватися або не передивлятися на біс «лівобережний» епізод із харизматичним Олексієм Горбуновим. До речі, у коментарях деякі глядачі пожартували, що фільм «правобережно-центристський», і його мета – «очорнити Лівий берег». У епізодах помічені «король» тодішньої клубної сцени Ді-джей Конь і Наталка Жищенко, нині відома як співачка Onuka.
Фото з відкритих джерел, pixabay.com
