Сергій Гулюк 
Ще декілька років тому ми у страшному сні не могли уявити те, що українські міста знову, як у Другу світову, бомбитимуть, і що окрім цивільних житлових будинків ворог знищуватиме по-справжньому цінні та важливі архітектурні пам’ятки. Та сьогодні, коли пройдено значний етап протистояння, слово «відбудова» – серед лідерів актуальних сенсів, поруч зі словами «перемога» та «помста». І приклади історичного минулого, як завжди, надихають, зокрема приклад незламної української столиці. Одним з тих, хто зробив її такою, якою ми її знаємо нині, був архітектор Анатолій Добровольський.
Символ Києва «Будинок із зіркою» та його закордонні «родичі»
Будинок на Хрещатику, 25 – майже сімдесятирічний символ цієї вулиці та центру української столиці, та сама будівля з високою вежею та шпилем із зіркою, яка надихала радянських кінематографістів, які часто «селили» своїх героїв у своїх стрічках 1950-60-х років, вважалася елітною та майже недоступною простим смертним (бо подейкували, що квартири там отримували професори, академіки або якісь інші високі на той час чини), і та, без якої поряд із зеленими каштанами не обходиться жодна кінохроніка Києва того періоду. Сьогодні це місце відоме ще й тим, що у ньому мешкає… Вєрка Сердючка, а насправді – артист Андрій Данилко (певно, дім із зіркою на даху був обраний ним для проживання не випадково).
Будинок із зіркою
Довгий час цей 15-поверховий житловий будинок, збудований у 1954 році, вважався найвищою спорудою міста. Тривало це аж до 1981 року, поки на Львівській площі не збудували 25-поверховий Будинок торгівлі. 85-метрова висотка на Хрещатику, «близнюки» якої збудовані у Ризі (будівля Академії наук Латвії) та у Варшаві (Палац культури та науки) – видатний зразок так званого «сталінського ампіру» (з притаманними йому помпезністю, розкішшю та величчю) була спроєктована українським архітектором Анатолієм Добровольським у співавторстві з його колегами Олександром Малиновським та Петром Петрушенком і спочатку планувалась для використання у типових для поствоєнного СРСР агітаційних цілях – як Будинок народних зібрань. Та, на щастя, башта стала житловим будинком з кінотеатром «Дружба» на першому поверсі.
Цікаво, що у Києві є «молодший брат» знаменитого Будинку із зіркою, щоправда, знаходиться він у віддаленому столичному районі ДВРЗ, названому на честь Дарницького вагоноремонтного заводу. Якщо пройтися місцевим «лівобережним Хрещатиком» – вулицею Алма-Атинською, то можна на деякий час перенестися у 50-ті роки минулого століття і у деталях роздивитися цілий комплекс будинків, створених з елементами українського барокко та з оригінальним флористичним орнаментом – тендітними «шишками» та ліпниною на торцях, а також окремо зупинитися поруч із 4-поверховим житловим будинком з наріжною вежею, який і є «молодшим братом» Будинку із зіркою. До нього теж доклав свою руку та хист архітектор Анатолій Добровольський. А вежа, яка непогано зберіглася донині, свого часу виконувала функцію протипожежного посту.
Будинок на вулиці Алма-Атинській
Парад архітектурної величі на Хрещатику
22 червня 1944 року – символічно, рівно через три роки після першого бомбардування Києва і через півроку після звільнення столиці від окупантів, було оголошено конкурс післявоєнної відбудови Хрещатика, у якому взяли участь кращі архітектори Союзу. Як відомо, головна вулиця Києва сильно постраждала і була жахливо зруйнована після німецьких бомбардувань.
Післявоєнний Хрещатик
Але у той же час для містобудівників це була унікальна можливість розпочати все «з нуля» й все відбудувати за новими оригінальними проєктами у вигляді гармонійного узгодженого архітектурного ансамблю. Тоді ж було прийняте рішення про суттєве розширення головної вулиці міста.
Спеціальною комісією було розглянуто близько двадцяти різних проєктів, де радянськими митцями пропонувались найсміливіші рішення, які сьогодні викликають як захоплення, так і подив одночасно – від розмашистих віадуків вздовж Хрещатика до античних та барочних будівель. Розробки були прийняті до уваги, нагороджені преміями, але не втілені у життя. Одна з головних умов, якої мали дотримуватися архітектори, і вона на той час мала важливе ідеологічне значення – споруди мали дотримуватися величного стилю сталінської архітектури.
Зрештою забудовувати післявоєнний Хрещатик влада доручила творчому колективу на чолі з тодішнім головним архітектором Києва Олександром Власовим. У склад цієї команди увійшов і 34-річний архітектор Анатолій Добровольський.
Анатолій Володимирович Добровольський
Забудова оновленого сталінського Хрещатика розпочалася у 1949 році і тривала до 1960 року. Коли Олександра Власова підвищили на посаді і перевели до Москви, Добровольський зайняв посаду головного архітектора Києва, тому більшість відомих нам споруд на центральній вулиці столиці будувалися під його керівництвом. Окрім вже згаданого «Будинку із зіркою» на Хрещатику, 25, першими на оновленій вулиці постали «сталінсько-ампірські» будівлі за нинішніми адресами: Хрещатик, 13/2 (будинок з вежею навпроти Головпоштамту) та сусідній з ним – на Хрещатику, 17. Обидві з’єднані аркою Пасажу, на якій ще у 90-х роках минулого століття були розміщені яскраві скульптури.
Інститут фізики НАН України
Якщо перераховувати усі здобутки та наробки Добровольського, які він втілив за своє творче життя, то довелося б робити не одну серію матеріалів: усі вони яскраві, і найголовніше – певно, кожен українець так чи інакше або бачив їхні зображення, спостерігав зблизька або ж бував всередині. У співавторстві з іншими колегами Анатолієм Добровольським були спроєктовані споруди нині неіснуючого кінотеатру «Україна» на вулиці Городецького (1959), будівля столичного приміського вокзалу (1954), нинішній готель «Україна» на Майдані Незалежності (1959-1961), аеропорт «Бориспіль» (сучасна будівля «Терміналу B» (1959-1965), нинішні станції метрополітену «Хрещатик» та «Шулявська» (колись – «Більшовик»), Будинок Художника на Львівській площі (1978), так званий «Особняк генерала Ватутіна» (він же – «Садиба письменника Корнійчука») на нинішній вулиці Січових Стрільців та ще велика кількість київських житлових будинків, розважальних закладів та мостів.
Боротьба з пияцтвом на Північному мосту
Перший у Радянському Союзі вантовий мостовий перехід, який поєднував житловий масив Троєщина з правобережним Києвом, відкрили у грудні 1976 року і назвали тоді «московським». У процесі будівництва – а на це пішло близько п’яти років – його іноді називали «Північним». Власне, таку історичну назву він отримав й нині.
З точки зору архітектурного новаторства він був по-справжньому унікальним: на ділянці протяжністю 300 метрів немає жодної опори, і складається враження, ніби міст висить на Дніпром. Насправді ж опори мосту замінює 115-метровий пілон у формі величезної літери «Л», і його висоту прирівнюють розмірам 35-поверхового житлового будинку.
Професор Георгій Фукс, який очолював колектив інженерів, що втілювали цей проєкт, розповідав, що форму цього величного та відомого кожному столичному автомобілісту пілону Добровольський буквально випадково вигадав під час приватної розмови зі своїм колегою.
Сталося це так: директор мостобудівного тресту Ісаак Баренбойм, який був у числі будівників мосту, якось 1 вересня привів свого онука до однієї із шкіл міста і випадково зустрів там Анатолія Добровольського, який привів у ту саму школу свого сина. Слово за слово, розговорилися, і Баренбойм повідомив колезі, що у їхньому колективі немає архітектора, а Анатолій Володимирович, звісно, запропонував власну кандидатуру. Та офіційно оформити його на посаді не могли, бо він вже був викладачем у художньому інституті, а за сумісництвом працювати тоді не дозволялося. Тому, як стверджував Фукс у одному з інтерв’ю, за геніальну ідею знаменитого пілону, на якому тримається Північний міст, Добровольський не отримав ані копійки. Сам архітектор, відповідаючи на питання про те, якою зі своїх робіт він пишається, називав саме цей київський міст.
Північний міст
А ще стверджують, що за прикладом подібного вантового мосту у словацькій столиці Братиславі, у якому розташовані кілька розважальних закладів, у творців київського мосту була ідея розмістити всередині пілону ліфти і навіть… ресторан. Та ось коли про цю ідею дізнався тодішній український керівник Володимир Щербицький, він не просто піддав її жорсткій критиці, а рішуче відкинув, промовивши: «Який ресторан, про що ви говорите, у нас і під мостом п’яничок вистачає».
Солом’яні курені та пильні громадяни навколо них
Що таке спадкоємність поколінь у найсучаснішому, актуальному розумінні? Ось невеличкий приклад: місце, яке у громадян, чия молодість припала на 1970-80-ті роки, спочатку було популярним, потім, як це водиться, культовим, ну а потім – вже і легендарним. І ось, у третій десятирічці двадцять першого століття той самий заклад, на тих самих Дніпровських кручах з фантастичним краєвидом та панорамою Лівого берега, так само користується шаленою популярністю серед молодих людей, і там, ближче до вихідних, вже «розчиняються» у гульках, якщо не діти «сімдесятників», то їхні онуки. Мова про «Курені» – колись популярний ресторан на столичній вулиці Парковій, а нині – зі смаком реформований музичний майданчик та місце молодіжних тусовок. Сьогодні його позиціонують як «Місце сили на схилах Дніпра».
«Уявляєте, я вчора дізналася, що у моїх батьків у цьому місці було весілля», – зізналась якось просто зі сцени оновленого хіпстерського місця популярна серед цього прошарку молоді київська співачка Luna. Архітектором «Куренів» теж був Анатолій Добровольський, а розпис інтер’єру ресторану виконувала Єлизавета Миронова – художниця-самоучка, відома своїми декораціями до фільму «Ніч на Івана Купала».
Ресторан «Курені»
Цікава історія сталася з митцем під час роботи над проєктом майбутнього закладу: разом зі своїм колегою Борисом Приймаком вони приїхали до Обухова, який тоді мав статус селища міського типу. Надихаючись місцевою мальовничою хаткою, чистенько вибіленою, із солом’яним дахом, сіли удвох та стали замальовувати її ескізи для майбутніх ідей. Та пильні обухівці, які часу дарма не гаяли і «своїх» знали у обличчя, зафіксували щось підозріле у діях двох громадян, які ретельно копіювали звичайний будинок у своїх нотатках, та прийняли їх за шпигунів. Довелося навіть прослідувати до сільради, аби там пояснити що до чого. Випадок виявився курйозом, але продемонстрував, що у будь-які часи пильності забагато не буває.
Згодом, саме класичні сільські хатинки були взяті за основу формату «Куренів» – одного з найдушевніших місць минулого, про яке досі згадують з теплотою: національний колорит з тими самими солом’яними куренями, поєднання модернізму із народним мистецтвом та і, певно, формат «опен ейр» (просто неба) особливо вабили іноземців, гіди яких регулярно включали це місце у обов’язкову програму для відвідування. Тішить, що сьогодні, у часи війни, іноземні артисти приїжджають у це місце підтримати українців своїми виступами.
Фото: wikipedia.org
