Анджей Вайда: дари волхва

FacebookTwitterLinkedinTelegram

9 жовтня 2016-го не стало людини-епохи Анджея Вайди. Тож цими днями є привід згадати знакову для світового кінематографа персону.

Рівняння з відомими

Вайду вели життям дві великі любові – Кіно та Польща. Або Польща та Кіно. Порядок не має значення: величини тотожні.

Та якщо допустити таке рівняння, доведеться відсунути на другий план любов уславленого режисера й імпозантного чоловіка до жінок. Але навряд чи це вдасться. Адже всі його чотири дружини – талановиті й вродливі художниці та акторки – гармонійно вписуються у вайдівські святині: Польщу та Кіно. Або Кіно та Польщу.

Можливо, ця єдність любовей – ключова причина, через яку режисер попри плітки недоброзичливців ніколи не хотів емігрувати. Якщо часом і знімав за кордоном, то це було просто розширення творчої географії. Бо ж Анджей Вайда, виходячи з його власних слів, у всі часи залишався варшав’янином та істинно польським митцем.

«От телепень!» – міг би дорікнути Вайді який-небудь молодий кіношник. Мовляв, скількох гіперуспіхів і надприбутків позбавив себе цей схиблений на Польщі інтелектуал. Прижився б десь за океаном, як-от його земляк Роман Поланські або чех Мілош Форман. Тоді не довелося б вдаватися до езопової мови, витрачати життя на метушню навколо зміни політсистем. Однак Вайда – на те й Вайда, що сам собою являв цілісну систему із власними межами свобод. Не дарма ж у когорті шанованих ним режисерів – волелюбці Бунюель, Фелліні та Бергман.

Анджей Вайда у 1963 році

Анджей Вайда (1963)

1957 року толока X-го Каннського кінофестивалю визнала молодого режисера Вайду своїм. І, мабуть, не в останню чергу за ту саму волелюбність, якою була просякнута його творчість. У конкурсній програмі він змагався на рівних з Інгмаром Бергманом. Обидва врешті вибороли престижний Приз журі – тодішній аналог «Срібної пальмової гілки». Бергман – за «Сьому печатку», Вайда – за «Канал». Пізніше, вже у статусі лідера «нової польської школи», він отримав і «Золоту пальмову гілку», і ще багато вагомих світових кінонагород. Серед них окреме місце займають Почесний Oscar (2000), а також «Золотий лев» та «Золотий ведмідь» за заслуги в кінематографі.

kanal - Особистості - 50Plus

Кадр з кінострічки «Канал»

Чужий серед чужих

Ревнителі соціалістичного реалізму довго не могли вирішити: з чим цього Вайду їсти, як його класифікувати. Адже він начебто свій, із соцтабору, а придивитися ближче – чужинець. Автор одного з циркулярів, що виходили з-під пера польських борців за ідейно правильне мистецтво, невдоволено констатував: Вайді марксизм не потрібний. З одного боку, режисер показує у своїх фільмах героїчних людей. З другого – якісь вони у Вайди романтизовані, витончені, на білих конях та на квіткових полях. Які ж це герої? Крім того, режисер аж ніяк не приховував недоліків позитивних персонажів, дозволяв їм помилятися та бути безпорадними. Тобто, не займався екранним іконописом.

Взяти бодай той самий «Канал». Напротивагу каннським кіноцінителям радянські «знавці» визнали стрічку творінням вельми декадентським і сумнівним в ідейному відношенні. А коли на початку 1980-х Вайда вступив до Солідарності, московські ідеологи взагалі вилучили режисера з культурного раціону будівельників комунізму. Однак пану Вайді від тих оцінок було ні спекотно, ні холодно.

andzhej vajda rozdaye avtografy z danielem olbryhskym 1970 ti - Особистості - 50Plus

Анджей Вайда (роздає автографи) з Даніелем Ольбрихським (1970-ті)

Алмаз на гіркому попелі

Фільмуючи сімейні драми та історичні полотна, режисер густо прошивав їх трагізмом і болем. Ці навички сформувалися в нього з Другої Світової війни, під впливом втрат, що навіки в’їлися в душу. Батько Анджея, кадровий офіцер, став жертвою катинського винищення. До слова, 2007-го режисер таки здійснив свою багаторічну мрію – зняв фільм про Катинь, яку присвятив батькові.

Анджей був дитиною війни, малолітнім зв’язковим при підпільному штабі Армії Крайової. Ще тоді він дізнався, що таке сіль горя, перевірки на вошивість, маргінальні ситуації. Власне, що може бути маргінальнішим за війну?

Хіба не наївно було з боку Вайди припускати, що його приватна історія, яка розтягнулася на кілька десятиліть і поглинула чимало кіно- і театральних бюджетів, цікавитиме наш збайдужілий світ? Звісно ж, ні. Адже режисерська мудрість допомагала йому віртуозно перетворювати власний сюжет на такий, що був однаково близьким для всіх.

andzhej vajda na zjomkah filmu katyn 2007 - Особистості - 50Plus

Анджей Вайда на зйомках фільму «Катинь» (2007)

І чи не тому, приміром, його «Попіл та алмаз» (1958) потрапив до десятки найкращих фільмів світу, коли-небудь створених за довгу кіноісторію? І чи не тому Вайді до кінця його днів войовничо заздрили зокрема ті, хто не мав таланту й завзяття, аби здолати взяту ним планку? От і з’являлися в його рідній польській пресі отруйні пасажі: мовляв, такі, як він, гальмують національний кінопроцес своєю царственною «навислою» присутністю. Ясна річ, такі слова народжувалися в головах злостивців, не спроможних створити в житті щось вартісне.

Уся ця піна зрештою залишилася в минулому. А повнокровна енциклопедія польської історії, створена Вайдою за допомогою кінокартин, безсмертна. І це його найцінніший дар людству.

Коротке досьє

Анджей Вайда зняв понад 40 фільмів, поставив понад 40 вистав.

Народився 6 березня 1926 року в сім’ї офіцера та вчительки. 1946-1954-го навчався у краківській Академії витончених мистецтв та Вищій кіношколі Лодзі. 1954-1958-го зняв «Покоління», «Канал», «Попіл і алмаз», після чого про нього дізналися далеко за межами батьківщини. 1981-го стрічка «Людина із заліза» отримала «Золоту пальмову гілку», це була найперша серйозна нагорода режисера. З 1978 року очолював Спілку польських кінематографістів. 1989-го був обраний сенатором польського Сейму. З 2000 року керував власною кіношколою у Варшаві. 9 жовтня 2016 р. залишив цей світ у віці 90 років.

andzhej vajda pislya otrymannya ordena bilogo orla u 2011 roczi - Особистості - 50Plus

Анджей Вайда після отримання ордена Білого Орла у 2011 році

Вибрана фільмографія

«Усе на продаж» (1968), «Пейзаж після битви» (1970), «Весілля» (1972), «Земля обітована» (1974), «Людина з мармуру» (1976), «Панянки з Вілько» (1979), «Людина із заліза» (1981), «Корчак» (1990), «Пан Тадеуш» (1999), «Катинь» (2007), «Валенса» (2012), «Після образи» (2016).

Фото: wikipedia.org

FacebookTwitterLinkedinTelegram

ПРОКОМЕНТУВАТИ

Прокоментувати

ТЕЛЕГРАМ

FACEBOOK

ПРО НАС

Логотип 50 Plus

50Plus – це медіа-ресурс про спосіб життя покоління 50+. Наша місія – надавати цікаву і корисну інформацію читачам та надихати їх на новому етапі життя.

ПІДПИСКА

Підпишіться на розсилку, щоб отримувати щотижневий дайджест.

RU