Іван Миколайчук: за межами розуміння та сприйняття

FacebookTwitterLinkedinTelegram

 пошуках своєї Суліко

Це взагалі схоже на зразковий кінематографічний сюжет: п’ятдесяті роки минулого століття, живописна Буковина, покуття Карпат. Юний пастушок Іванко з великої сільської сім’ї, у якій, окрім нього, ще дванадцятеро дітей, буденно пасе вівці на мальовничому лужку. Раптом з колгоспного репродуктора з поміж традиційного радянського репертуарного «плейлиста» починає лунати чарівний багатоголосий спів грузинської народної пісні «Суліко».

ivan mykolajchuk z mamoyu - Особистості - 50plus

Іван Миколайчук з мамою

Цей незвичний сеанс мистецького єднання не лише справляє враження на юного Івана, а й у певній мірі перевертає його свідомість: для себе він приймає рішення – їхати вчитися «на артиста», і вже незабаром потайки від батьків вирушає до Чернівців, до яких трохи більше тридцяти кілометрів. Та у той час на артистів у Чернівцях не вчили, і юнак вступає до місцевого музичного училища, завдяки якому він згодом навчився грати на багатьох музичних інструментах – сопілці, роялі, цимбалах, скрипці, баяні, трубі, арфі. Потім була студія при Чернівецькому музично-драматичному театрі.

Мине трохи часу, і «грузинський слід» та мальовнича картина з пасовищем та Іванком з вівцями повторяться у житті актора Івана Миколайчука та відіграють у ньому ледь не найголовнішу роль: у фільмі вірменина, народженого у Грузії, з українською душею Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» Іван стане тим самим Іванком, а сама стрічка принесе митцям міжнародний успіх, визнання критиків та потрапляння до Книги рекордів Гіннеса за кількістю нагород.

tini zabutyh predkiv - Особистості - 50plus

Іван Миколайчук і Лариса Кадочнікова у фільмі «Тіні забутих предків»

Сам Параджанов потім заявив, що не знає більшого національного генія, ніж Миколайчук, бо за його спостереженнями Іван грав, немов проживав життя. «Якби була моя воля, я би заборонив йому зніматися, бо так можна зіграти лише один раз», – розповідав захоплений режисер.

Хоча на головну роль у «Тінях» актор був затверджений не одразу, і це сталося навіть випадково. Як це траплялося у СРСР, на головну роль вже було затверджено російського актора, та все ж проби з Миколайчуком, який з’явився ледь не у останній момент, вирішили провести. Нічого особливого не очікуючи, режисер пішов з майданчика, доручивши цю роботу оператору фільму Юрію Іллєнку. Через декілька хвилин Параджанов почув за спиною збуджений та дуже схвильований голос Іллєнка: «Сергію Йосиповичу, негайно поверніться! Це щось неймовірне, щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття!». Ну як після таких вигуків не повернутися. Виявилося: побачивши Параджанова, який залишає майданчик, Миколайчук різко збліднів, і в ньому ніби щось прорвалося. Як згадували потім режисер та оператор «Тіней», «він світився дивовижним світлом», і, забувши про попереднього актора, Івана Миколайчука затвердили миттєво.

«Людина з ворожою ідеологією»

Яскрава постановка, сильний проукраїнський наголос та видатна роль Миколайчука в екранізації твору Михайла Коцюбинського спонукали деяких прославлених нині українців до рішучих, але небезпечних в умовах початку брєжнєвських часів, дій.

4 вересня 1965 року у київському кінотеатрі «Україна» відбулася прем’єра фільму. Під час її проведення літературний критик Іван Дзюба зі сцени, а журналіст В’ячеслав Чорновіл та аспірант-літературознавець Василь Стус – у залі, влаштували акцію на знак протесту проти арештів українських інтелектуалів влітку 1965 року. Дзюба просто зі сцени заявив: «Повторюється 1937 рік. Молодь повинна заявити протест владі, затаврувати ганьбою за несправедливість».

mykolajchuk u roli petra v kinofilmi bilyj ptah z chornoyu oznakoyu - Особистості - 50plus

Іван Миколайчук у ролі Петра в кінофільмі «Білий птах з чорною ознакою», 1971 р.

Адміністрація кінотеатру, швидко зорієнтувавшись, увімкнула чи то сирену, чи то музику, заглушивши виступ Дзюби, а поблизу кінотеатру оперативно з’явився загін міліції. Після акції Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь», Чорновола – з редакції газети «Молода Гвардія», а Стуса відрахували з Інституту Літератури Академії наук, де він був аспірантом. Саму стрічку було названо «неблагонадійною» та знято з прокату. «Це був факт першого дисидентського виступу у всьому Радянському Союзі», – згадувала кінокритик Лариса Брюховецька.

Головні проблеми у Івана Миколайчука з керівництвом радянського кінематографу та владою почалися через відверте звинувачення у націоналізмі. У 1968 році під час зйомок фільму «Анничка», де Миколайчук грав воїна УПА, нареченого головної героїні (до речі, відзначали, що у формі та у кашкеті з тризубом актор виглядав надзвичайно гармонійно), стався інцидент: у перерві між зйомками Іван пішов пообідати до якогось кафе чи місцевої столової, і, аби постійно не перевдягатися – бо це досить кропіткий процес – зайшов у громадське місце просто у формі УПА. Цим, звісно, трохи шокував, а може, й потішив місцеву публіку.

Кадр з фільму Анничка

Кадр з фільму «Анничка»

І все було б нічого, якби не якийсь військовий чин радянської армії, який, на прикрість, також обідав у тому закладі. Він не лише влаштував гучний скандал, а й «настукав куди слід», після чого у Миколайчука розпочалися проблеми. Коли звинувачення у націоналізмі пролунало напряму, він пробував сперечатися і навіть намагався пояснити недолугім партократам різницю між націоналізмом та патріотизмом. Це закінчилося доносом у москву та кваліфікацією актора як «людини з ворожою ідеологією».

Як наслідок – у 1973 році Миколайчука остаточно відсторонили від зйомок та стали викреслювати його ім’я з усіх списків. Впродовж найближчих п’яти років актора або не запрошували, або відмовляли, коли режисери пропонували керівництву його кандидатуру. Це пояснювалося загадковим «проханням» вищого партійного керівництва.

Щодо націоналізму та ставлення до «совка», то тут радянські номенклатурники не помилялися: у певній мірі своє ставлення до монопольної ідеології український актор висловив ще у юному віці, і це вилилося у знайомство та дружбу з іншим генієм української культури. У 1964 році п’ятнадцятирічний школяр Володимир Івасюк, бавлячись з друзями (а хто з нас у тому віці не бавився?), жартома натягнув капелюха на якийсь гіпсовий бюст Леніна, яких навколо було десятки. І треба ж такому статися, що бюст впав і вщент розбився, а це вже був скандал на високому рівні і серйозна антирадянська витівка. Івасюку присудили п’ятнадцять діб фізичних робіт, і йому довелося весь цей час перекопувати міські клумби. Першим, хто вирішив заступитися за майбутнього композитора, був Миколайчук: він намагався усіляко витягти товариша від несправедливого покарання, хоча й марно. Але з тих пір вони стали друзями.

Образа усього російського народу

А поки – «чорні списки», у які артист потрапив чи то за той самий націоналізм, чи то, за іншою версією, через конфлікт з одним із чиновників, якому Іван, який за словом у кишеню не ліз, відповів різкувато. Під немилість також потрапив фільм Бориса Івченка «Пропала грамота», знятий у 1972 році, де Миколайчук зіграв головну роль – козака Василя. Спочатку він ніби і сподобався московським чиновникам, і вони ніби навіть голосно сміялися на закритому показі – рівно до того моменту, коли за сюжетом Василь дістається Петербурга і на прийомі у цариці Катерини Другої бачить у ній нечисту силу та дає їй ляпаса (хоч і не їй, а картині на стіні).

propala gramota - Особистості - 50plus

Стрічка «Пропала грамота»

Стверджують, що після цього у залі запанувала підозріла тиша, а після перегляду цензори промовили: «Не можна так з царями». І це казали комуністи! Формулювання, за яким «Пропалу грамоту» «завернули» та поклали на полицю аж на сімнадцять років, звучало дико як для сьогоднішнього часу: «замилування козацькою минувщиною» та «насмішки з цариці». Кажуть, що у цьому епізоді з царицею московські чиновники побачили насмішку українців над російським народом.

Режисер Івченко намагався йти на поступки та компроміси, аби врятувати стрічку: зрештою у кінцевому її варіанті ляпас отримує князь Потьомкін, який теж виявляється картиною. Та як згадував пізніше актор Іван Гаврилюк, Миколайчук, який теж був присутній на показі, закликав колегу не принижатися перед цензорами та ніби промовив: «Борю, не метай бісер перед свинями». Після цього про вихід фільму у прокат не могло бути й мови.

Годі й казати, що після такого зневажливого ставлення можновладців до актора у нього лише посилювалися сум та депресія, у чому він іноді відверто зізнавався друзям. Саме вони і дружина Марія (Марічка, як актор її називав), з якою вони прожили разом 25 років, приходили на допомогу у складні моменти життя.

vesilne foto ivana i marichky. 1962 rik - Особистості - 50plus

Весільне фото Івана і Марічки. 1962 р.

Іван взагалі був дуже компанійським та вмів товаришувати. Попри те, що подружжя жило у скромних помешканнях, переважно арендованих (розповідали, що через свою широку душу Іван постійно пропускав вперед друзів, які стояли за ним у черзі на квартиру та автомобіль), у домі Миколайчуків завжди було весело, та панувала творча атмосфера. Вже як легенду розповідають історію про те, як колись актор придбав 100-літрову бочку пива та запросив у гості усіх односельців.

fuzhenko mykolajchuk bykov - Особистості - 50plus

Скульптор Анатолій Фуженко, Леонід Биков та Іван Миколайчук,1970-ті рр.

А ще у нього була мрія – накрити довгі столи від села у Чернівецькій області, де він народився, до райцентру, застелити їх білими скатертинами та вщент заставити їжею з напоями, аби кожен охочий міг приходити та пригощатися. На жаль, ні цим, ні багатьом іншим творчим планам актора не судилося  реалізуватися: онкологічна хвороба, яка згодом стала причиною ранньої смерті Миколайчука, поступово виснажувала талановиту людину, і усе це на тлі заборон, простоїв та бюрократичної метушні з дозволами.

Як режисерові йому повноцінно вдалося втілити дві роботи – «Вавилон XX» і «Така пізня, така тепла осінь». Останню, маловідому українському глядачеві, нещодавно демонстрували на спеціальному показі у столичному кінотеатрі «Жовтень», і вона викликала зацікавленість публіки, і що важливо – молоді.

Іван Миколайчук на обкладинці журналу Новини кіноекрану

Іван Миколайчук на обкладинці журналу «Новини кіноекрану», 1971 рік

Крім того, другий рік поспіль у Чернівцях відбувається новий український кінофестиваль «Миколайчук-фест», який цьогоріч став міжнародним. А значить – справа митця продовжується.

Фото: uinp.gov.ua, ЦДАМЛМ України

FacebookTwitterLinkedinTelegram

ПРОКОМЕНТУВАТИ

Прокоментувати

Квадратний рекламний банер 50 plus.

ТЕЛЕГРАМ

FACEBOOK

ПРО НАС

Логотип 50 Plus

50plus – це медіа-ресурс про спосіб життя покоління 50+. Наша пристрасть – надавати корисну інформацію нашим читачам та надихати їх на цьому етапі життя.

ПІДПИСКА

Підпишіться на розсилку, щоб отримувати щотижневий дайджест.

© Copyright 2024 50Plus

RU