Сергій Гулюк 
«Українське кіно сьогодні популярніше за американське», – цю фразу у виданні «Мистецтво кіно» написав ще у далекому 1997 році відомий вітчизняний кінознавець та критик Сергій Тримбач. І це у той час, коли всі говорили про занепад кінематографу та його найскладніші часи.
Сьогодні це твердження можна сміливо повторити. Українське кіномистецтво переживало різні життєві етапи – від тотального контролю радянських цензорів, перебивання з хліба на воду до поступового відродження та розквіту, яке ми спостерігаємо нині. Цьогоріч сталася визначна подія у його історії – вперше українська кінострічка отримала найпрестижнішу світову кінопремію «Оскар»: нею став фільм Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі».
Про нові українські кінострічки, яких стає все більше, сказано й написано багато, у пізнавальних цілях хотіли б згадати про не менш гідні, але маловідомі.
6 українських фільмів, які, скоріше за все, ви не бачили
«Та, що входить у море» (режисер – Леонід Осика, кіностудія імені О. Довженка, 1965)
Жінка приводить маленьку доньку до моря, і вона крок за кроком відкриває для себе новий дивовижний Всесвіт. Ось біля її ніг грайливо плескаються хвилі, ось на березі якась дівчина вимазує своє обличчя багнюкою, що ріднить її з древніми, можливо, туземними племенами. Ось, повністю віддавшись сонцю, застиг у позі античної фігури чоловік такої ж античної статури. А ось і сама мама героїні, вже засипана мушлями настільки, що видніється лише її голова та долоні. І все це – протягом п’ятнадцяти хвилин під оригінальну музику київського композитора Володимира Губи.
Режисер Леонід Осика
Дипломну роботу для ВДІКу киянина Леоніда Осики («Камінний Хрест», «Дід лівого крайнього») називають поетичною притчею. У ній – жодного слова від героїв, лише досконалість форм та образів, знятих оператором Михайлом Бєліковим, які викликають справжню естетичну насолоду. Не дивно, що цю коротку стрічку у шістдесяті забракували, диплом не затвердили та звинуватили у «екзистенціалізмі», «занепадництві» та запозиченнях у «нової хвилі». Цьогоріч фільм, який зберігається у фондах «Довженко-центру», ледь не вперше дістався великого екрану і був продемонстрований на новому «Фестивалі музики українського кіно»». У ролі мами дівчинки – акторка Антоніна Лефтій, яка згодом стане дружиною режисера.
«Совість» (режисер – Володимир Денисенко, кіностудія ім. О. Довженка, 1969)
У окупованому фашистами українському селі хазяйнують вгодовані німецькі офіцери, їм вправно служать місцеві зрадники-поліцаї, періодично піднімає голову малочисельне підпілля. Під час сутички на дорозі партизани вбивають німецького коменданта, нацисти беруть у заручники мешканців села та обіцяють знищити усіх зранку, якщо вони не видадуть підпільника. Час пішов, і сам герой має прийняти для себе складне рішення: здатися, врятувавши людей, чи продовжувати боротьбу наодинці?
Кадр з фільму «Совість»
У стрічці, знятій студентами столичного Інституту імені Карпенка-Карого, повно паралелей із українською сучасністю та флешбеків на події, які почалися у 2022 році, бо що таке «війна» та «окупаційний режим» ми тепер, на жаль, знаємо не з кіно та книжок. Прикро, що фільм бачили обмаль людей, його доля не менш драматична, ніж сюжет: спочатку його заборонили (можливо, через нестандартне для радянської повоєнної ідеології рішення, яке врешті приймає головний герой), потім єдина копія загадково зникла, і, як розповідав син Володимира Денисенка Олександр, у 1989 році плівку з фільмом підкинули під двері фільмосховища кіностудії Довженка. Сергій Параджанов називав стрічку однією з кращих в українському кінематографі, принаймні, вона могла б зайняти гідне місце у переліку відомих світових картин про Другу світову війну: тривожна атмосфера жаху, що насувається, та муки вибору, напружена силова сцена з ліквідацією фашистів, біль та відчай людей, що опинилися у заручниках. Через понад півстоліття фільм знову повертається на великий екран: цього року його покажуть у Києві на жовтневому Тижні критики.
«Чи вмієте ви жити?» (режисер Олександр Муратов, кіностудія імені О. Довженка, 1970)
Уявімо собі любовний трикутник у радянському Харкові наприкінці 1960-х. Наталя – місцева піаністка, перебуває у тривалих стосунках з інженером Дмитром, який катає її містом на новенькій «Волзі» (шик тих часів) і знайомить з локальною технічною інтелігенцією. Раптом на горизонті з’являється музикант Олександр, з яким вони разом вчились, і серце красуні, як співалося у одній відомій опері, автоматично схиляється до зради. Але й з Олександром, який виманює харків’янку до тодішньої союзної столиці, теж не клеїться, і питання, винесене у назву стрічки, звучить для усіх героїв аж ніяк не зненацька.
Півтори роки тому у соціальних мережах «завірусився» рекламний ролик з компанії українського онлайн-кінотеатру «Takflix», де можна переглянути цю стрічку, що зберігається у фондах «Довженко-центру». У тому ролику під тривожну авангардну музику Олега Каравайчука (окрема прикраса фільму) чоловік телефонує дівчині і промовляє дуже серйозним тоном: «Це ти? Збирайся, я буду біля твого будинку за п’ятнадцять хвилин. Поїдемо у лісопарк за пролісками». Дотепна реакція коментаторів соцмереж не забарилась: одні писали, що саме так телефонують маніяки, дівчата присягалися, що ніколи б не вийшли з дому після такого запрошення.
Насправді бездоганна українська мова, якою озвучено одну з версій фільму, відреставрованого у 2011 році, це окремий шарм, завдяки якому його цікаво дивитися. Інший – атмосфера європейської «нової хвилі», яким він просякнутий: красивий та величний і зовсім не радянський Харків, рідне місто Муратова, так схожий на Рим Фелліні чи Париж Трюффо, бо у ньому вирує життя, відбуваються домашні вечірки під запальні твісти, п’ють вино та кохають. А ще у кульмінаційному моменті стрічки звучить пісня на вірш Олександра Муратова, якому нещодавно виповнилося 89 років, і який, серед іншого – чудовий поет. І ці рядки не можна не процитувати:
Сіре волосся стріх.
В небі тривожний птах.
В тебе уста – сміх.
Очі твої – жах.
Рідна! Благаю! Стій!
З неба сміється гроза.
Та з-під коханих вій
котиться тиха сльоза…
«Чутливий міліціонер» (режисер – Кіра Муратова, 1992)
Яскравої літньої ночі при місячному сяйві посеред просторого поля з капустою, перебуваючи «при виконанні», міліціонер Кирилюк знаходить покинуте кимось немовля. Буквально: знаходить дитину у капусті. Аби вона припинила плакати, він знімає з себе міліцейську сорочку та несе знахідку у відділення, де її офіційно оформлюють, дають ім’я Наташа, після чого відправляють у напівзакриту від світу структуру під назвою Будинок дитини. З цієї миті життя правоохоронця зазнає змін, він починає шукати причинно-наслідковий зв’язок між подіями, а думки про те, щоб вдочерити маленьку Наташу не полишають ні на мить. Тим часом на це також претендує одинока лікарка, яка першою її обстежувала.
Кадр з фільму «Чутливий міліціонер»
Навіть у арт-хаусні дев’яності терпляче сприймати кінематографічні твори одеситки Муратової пересічному глядачеві було неабияким випробовуванням. Тому дивиною може здатися той факт, що вони, з цією стрічкою включно, неодноразово демонструвалися у телевізійний прайм-тайм. Не кожному було під силу витримати багатохвилинні неспішні плани, одні й ті самі репліки, які на манер папуг непрофесійні, але дуже колоритні актори повторюють, буває, з десяток разів: «Ви забули авоську, ви забули авоську…», та й загальну атмосферу театру абсурду, якого й без того вистачало у тодішньому житті. Між тим «малюк Наташа» (так немовля записали у протоколі міліцейського відділку) потрапляє у світ, де люди чубляться і ставляться одне до одного з агресією, де домінує просочена десятиліттями совка бюрократія державних установ, а прибиральниця може тебе послати чи показати відому народну фігуру з пальців, навіть попри те, що ти у формі правоохоронця. Де люди повторюють фразу: «Дітей годувати нічим, а ви собак годуєте».
Мораль цієї муратівської басні проста й невибаглива: любов до дітей та тварин здатна розтопити будь яке офіціозне бюрократичне серце, навіть «при виконанні». Та от чи усі здатні до нього прислухатися?
«Дике кохання» (режисер – Вілен Новак, Одеська кіностудія, 1993)
Після неприємного кримінального інциденту на Подолі старшокласник київської гімназії Максим знайомиться з Машею – дівчиною з непростою долею та характером, яка живе у місцевій школі-інтернаті. Макс – з інтелігентної столичної сім’ї, («мажор», як його називає один з героїв), і його батьки, звісно, не у захваті від його захоплення. А ще він гасає вулицями Києва на мотоциклі, захоплюється комп’ютерами та мріє стати «айтішником», що у вітчизняній перспективі перших років Незалежності навряд чи здається можливим.
Тим часом до української столиці із Сан-Франциско за обміном прибуває американська школярка Сью, яка, до того ж, шукає будинок своєї прабабусі, і, за дивним збігом, її батько працює у компанії «Microsoft». Обставини складаються так, що в українського генія є всі шанси вирушити маршрутом «Київ – Нью-Йорк», але як же бути з Машею, яка його кохає, і навряд чи переживе зраду? Складний екзистенційний вибір дається непросто, як і життєві перипетії, що виявляються занадто драматичними.
Хто там скучив за романтичними дев’яностими? Вам сюди. У одному з епізодів герої дивляться справжню «Санту-Барбару» з її неповторною заставкою, на вечірці танцюють під популярного тоді Shaggy, у фільмі фігурують валютні магазини, еротика на відеомагнітофонах та плакати з Брюсом Лі. І бандити, звичайно. Ну, як бандити – хулігання інтернатівське, яке у стрічці уособлює ще зовсім юний Дмитро Лалєнков, герой якого вдає з себе щось на зразок районного сутенера та носить у кишені «пушку».
Та попри те, що фільм протягом усього екранного часу ряснить знайомими оку місцями української столиці, і значну частину у ньому видніється гімназія № 48 на вулиці Прорізній, сюжет та історія, викладені Новаком, безперечно, знаходяться поза часом та місцем. Тут той самий випадок, коли таке могло статися будь-де та будь-коли. І у цьому одна з переваг цієї стрічки, яка, як стверджують літописці, стала лідером українського прокату у 1994 році – у часи, коли прокату за визначенням майже не було, кінотеатри зачинялися, і навколо говорили про культурний занепад. Тому особливо цінною є ця спроба режисера вирватися з замкненого кола радянських стандартів, аби донести міцний наратив, який і через три десятки років сприймається з інтересом.
«Приятель небіжчика» (режисер – В’ячеслав Криштофович, кіностудія ім. О. Довженка, 1997)
У вікна невеличкої кухні, де проводить більшу частину свого часу Толік – безробітний з вищою філологічною освітою, постійно заглядає привітне київське сонце та видніються куполи Лаври. Здавалося б, ці дві маленькі дрібниці апріорі мали б тримати чоловіка у тонусі, і жодних причин для меланхолії бути не повинно. Та за вікнами кухні – літо 1996 року, Толік, як сказано вище, безробітний, і від нього ось-ось має піти дружина. «Золота вона людина, – ділиться він міркуваннями з товаришем, – вже рік не може мене кинути».
Комунікатором із зовнішнім світом слугує встановлений на тій самій кухні та перемотаний скотчем багатоканальний кнопковий телефон, завдяки якому сюжет розповіді загострюється, а герой згодом потрапляє у різні неприємні колотнечі. Зрештою «золота» дружина йде, з роботою за спеціальністю не клеїться, і несподівано для себе він влаштовує небезпечну авантюру, яка нічим хорошим закінчитись не може (для тих, хто захоче подивитися, спойлерити не буду, лише зафіксую, що у притаманній для 90-х атмосфері вона пов’язана з професійними кілерами та холодною зброєю).
Стрічка киянина Криштофовича (він, до речі, грав роль німецького гауляйтера у фільмі «Совість») не могла б відбутися без літературної основи іншого київського літописця – письменника Андрія Куркова, за романом якого «Милий друг, приятель небіжчика» вона екранізована. Курков долучився й до написання сценарію фільму. На хитросплетінні київських маршрутів базується й фільм: зроблено це, серед іншого, завдяки професійній роботі відомого оператора Вілена Калюти.
Герой у виконанні харизматичного Олександра Лазарєва, намотує кола Андріївським узвозом та більшу частину часу проводить у одній з його кав’ярень (у фільмі, завдяки Куркову, навіть зафіксовано виключно київський пост-радянський бренд – «подвійна половинка» кави за 28 копійок), вештається Пасажем та Бесарабкою, їде трамваєм до Пущі-Водиці, та намагається не заблукати серед свіжих новобудов Лівого Берега.
Ключова адреса, яка стала рушієм сюжету, теж задекларована неодноразово: поштове відділення на розі Саксаганського та Льва Толстого (ви здивуєтесь, але воно досі існує – тепер вже під вивіскою «Укрпошти»). Той самий Сергій Тримбач свого часу писав, що попри суворі 90-ті українська столиця показана у стрічці сяючим європейським містом, і її дія могла би розгорнутися в умовному Парижі: не випадково ж фільм знімали на французькі гроші та за сприяння тодішнього Мінкульту. Він досі сприймається як міцний європейський нуар з усіма необхідними складовими: жінки, постійна небезпека, багато алкоголю і навіть сильна злива у кульмінаційний момент.
Фото з відкритих джерел
