Сергій Гулюк 
«Скрипка грає, серце крає»
Все було майже як у класика: мені минало вісімнадцятий, і якоїсь миті я несподівано для себе став тим, кого закордонні брати за духом вже певний час називали віджеями (у нас ще з діджеями на той час не до кінця розібралися, тому уникали таких термінів). Іншими словами – час від часу виходив ночами у ефір місцевого кабельного телебачення та намагався доносити розумне, добре й вічне. І актуальне! Була у цьому своєрідна «ковбойська романтика»: дев’яності роки, «доінтернетовий» час, будь-який ковток інформації був на вагу золота.
Борсатися у шоу-бізнесовому безриб’ї, час від часу перебиваючись плітками від знайомих, одиничними примірниками кольорової преси із ближнього зарубіжжя або ж роздруківками «телетайпів» від знайомого айтішника, який за рангом служби мав доступ до (о диво!) інтернету, було ще тією пригодою. Тому рятувала Її Величність «Супутникова тарілка», скористатися щедрими дарами якої можна було лише пізно ввечері. І на ті ночі вже готувалися порожні VHS-касети, і години, проведені разом з музичним каналом MTV, були аж ніяк не гіршими від побачення з найвродливішою ровесницею. Тому коли у один з вечорів перед моїми очима з’явилася чорнобіла картинка, що супроводжувалася спочатку вступом акустичної гітари, а потім – скрипкового London Session Orchestra, я зрозумів, що саме цієї миті народжується щось видатне, що у майбутньому будуть обговорювати та з приводу чого будуть сперечатися. Це був відеокліп ще маловідомої тоді британської групи Oasis «Whatever».
У найближчі п’ятнадцять років так воно і сталося: колектив молодих людей з Манчестера, у авангарді якого перебували брати Галахери (старший – гітарист Ноель, та молодший – соліст Ліам), опиниться у центрі уваги профільної музичної преси і жовтих таблоїдів (останніх – особливо, тому що характери і поведінка братів стали однією з головних причин посиленої уваги до них), породить штучне й водночас кровне протистояння між ними та заклятими конкурентами – групою Blur, й породить затяжну і майже нескінченну дискусію про феномен музичного напрямку «брит-поп». Ще наступних п’ятнадцять років минуть під супровід сольних проєктів та щорічних чуток про возз’єднання, які регулярно підігріватимуться екзальтованою британською пресою, і зрештою перетворяться у букмекерські ставки та, здавалося б, нездійсненну блакитну мрію мільйонів прихильників.
І ось цей день настав.
Велика битва важковаговиків
Завжди цікаво розглядати, з яких молекул створений той чи інший феномен. Як би ви скептично не ставилися до слова «феномен», але починаючи з 1994 року, коли кліпи Oasis потрапили у посилену ротацію MTV, і побачила світ дебютна платівка групи «Definitely Maybe», прізвище Галахерів не сходило зі сторінок британської преси, і, як зазначалося вище, чим далі – тим частіше воно з’являлося у таблоїдах. Заради об’єктивності варто зазначити, що слово «Oasis» не у всіх викликало захоплення чи запаморочення: для дуже багатьох англійців воно стало синонімом роздратування, враховуючи скандали та витівки, які супроводжували колектив та його фронтменів.
І все ж, за що молода, а потім зріла Британія полюбила Oasis та перетворила групу ледь не на предмет національної гордості? Що найбільше збуджувало та хвилювало у цих парубках? Своєрідна манера молодшого Ліама співати з піднятою до мікрофона головою та тримати руки за спиною? Його круті сонцезахисні окуляри, светри Adidas, пальта-парки чи модні колись у нашій місцевості куртки-аляски, у одній з яких він якось вийшов на сцену, оминувши гардероб, та викликавши шоковий стан у публіки у смокінгах під час однієї з музичних церемоній? А може зачіски «під Галахерів», які вже стали об’єктом нескінчених мемів у мережі як серед прихильників, так і недругів?
Багато хто ще у дев’яності роки схильний був вважати, що причина «тимчасового помутніння розуму» (висловлюючись термінологією інших британців з Pink Floyd) була у тому, що хтось побачив у манчестерських хлопцях нових The Beatles і промовив «Алілуйя!». Возз’єднання «бітлів» так і не дочекалися, зате ось вам: все знову по колу, як шістдесяті роки у Британській Імперії, яка понад усе шанує багатовікові традиції, ось нові нащадки музичного престолу, і таке інше.
Для більш повного та правдоподібного втілення казки у життя штучно було створене протистояння з групою Blur у спортивному змаганні за корону найголовнішої групи брит-попу, на кшталт того, як у 60-ті до хрипу та бійок сперечались хто крутіший – «бітли» чи «ролінги». У серпні 1995 року рупор прогресивного музичного світу – видання New Musical Express – у безпосередньому сенсі взявся робити ставки на те, хто переможе у цьому змаганні, випустивши характерну для себе зухвалу обкладинку із заголовком: «Чемпіонат Великої Британії серед важковаговиків».
The Beatles, саме собою зрозуміло, для переважної більшості мешканців Альбіону є національним кодом. Для обкладинки ювілейного, з нагоди 50-річчя, примірника того ж NME Ліам Галахер знявся з портретом Джона Леннона (зробленого з архівної обкладинки того ж видання) у руках, що чи не найкраще символізувало взаємозв’язок поколінь. Але крім The Beatles у перших трьох альбомах Oasis навіть невибагливий слухач легко почує відголоски тих самих The Rolling Stones, The Who, Ніла Янга, The Kinks або ж навіть The Smiths чи Stone Roses. Гадаю, не помилюся, якщо скажу, що їхня поява стала уособленням того, що колись звалося «трушний рок-н-рол», за яким так скучили у середині 90-х.
Ніколи не озирайтесь у гніві
Влітку 1994 року, ще на ранньому старті своєї запаморочливої кар’єри, перебуваючи на паромі на шляху до Нідерландів, Ліам та бас-гітарист групи Пол Макгіган влаштували бійку та водночас головний біль місцевій поліції, внаслідок чого були заарештовані та недопущені у країну.
Далі чого лише не було: постійні конфлікти, бійки між братами просто перед виступами (чудова нагода зафіксувати, хто насправді є важковаговиком), зірвані гастрольні тури, вибиті зуби у нічних клубах та штрафи на суми з трьома нулями за визволення з поліцейських відділків, надмірно амбіційна заява Ліама про те, що Oasis популярніші за The Beatles (порівняйте зі скандальною заявою Джона Ленона про те, що «Бітлз» популярніші за Ісуса Христа), на яку відреагував Пол Макартні, порівнявши її з «поцілунком смерті». Слідкувати за цією таблоїдною хронікою вже рішуче не вистачало сил – не для того ми ганялися за касетами з першими альбомами групи, це все могло навіть викликати відторгнення. Та будь-який гучний інцидент, чергову появу на обкладинці The Sun чи дурнуватий язик без кісток можна було пробачити лише за одне – за видатні пісні.
За чистий, без домішок, безкомпромісний рок-н-рольний дух у «Roll With It» та «Some Might Say», за «Wonderwall», яку у супроводі акустичної гітари можна виконувати у компанії друзів, і яка продовжує лунати, як у підземних переходах у виконанні вуличних музикантів, так і на найбільших спортивних аренах світу голосами футбольних фанів. За дві версії кліпу на пісню «Live Forever» (британську та американську), у одній з яких барабанщика групи символічно закопують живцем, а потім він, звісно, воскресає. За перших одинадцять секунд пісні «Don’t Look Back in Anger», проникнуті духом леннонівської «Imagine», і її назва – «Не озирайся у гніві» могла би стати настановою-принципом і прихильникам, і самим Галахерам. Зрештою за те, що щемливий хіт «Stop Crying Your Heart» колись дуже допомагав пережити особисту любовну драму, його оптимістичний вектор допомагає й у непрості хвилини й нині.
28 серпня 2009 року після чергового конфлікту з молодшим братом Ноель Галахер заявив, що залишає групу і більше ніколи не перебуватиме з Ліамом на одній сцені. 8 жовтня було офіційно оголошено про те, що група розпалась. Але, як показав час, рівно на п’ятнадцять років. У «міжоазисний» період у братів були свої колективи – Noel Gallagher’s High Flying Birds у старшого, та Beady Eye у молодшого – звісно, менш успішні за головний проєкт їхнього життя. Не минало й жодного року з цих п’ятнадцяти, які б не супроводжувалися черговими чутками про возз’єднання групи.
Філія «Уемблі» на Лівобережці
Дивним і навіть фантастичним чином обидва прославлених брати якось побували у наших краях. Щоправда нарізно та у різні роки. Футбольним українським літом 2012 року старший Ноель запалював на Броварському проспекті зі своїм колективом High Flying Birds. Дивина моменту полягала у тому, що у ті дні в Україні відбувався Чемпіонат Європи з футболу, і Київ був «базою» збірної Англії, яка перебувала у одній групі разом з командою України.
Для найнеспокійніших вболівальників світу – англійців, це був окремий сюрприз: звісно, понад 50 відсотків залу Міжнародного виставкового центру складали вони, і могло здатися, що Ноель Галахер навмисне приїхав до Києва підтримати своїм виступом збірну Англії. За декілька годин до концерту у центрі міста було організовано автограф-сесію для найвідданіших фанів, старший брат чемно й терпляче залишав підписи на атрибутиці з власним зображенням. Під час виступу не обійшлося без пісень Oasis, і це був особливий кайф співати хором «Whatever» та «Don’t Look Back in Anger» разом з футбольним вболівальниками. Відчуття – як побував на виступі на «Уемблі». Згодом виявилося, що на тому концерті був… Борис Гребенщиков, який стояв поблизу пульту звукорежисера, але впізнавали його того вечора одиниці.
Автограф-сесія Ноеля Галахера у Києві
Молодший Ліам познайомився з Україною та Києвом влітку 2019-го, коли став хедлайнером музичного фестивалю «Atlas Weekend». Перед цим його портрет протягом місяця красувався на громадському транспорті столиці, і це дуже ріднило Київ з іншими прогресивними містами Європи. Я тоді ще пожартував, що молодший Галахер, мабуть, все життя мріяв проїхатись маршрутом київського тролейбусу № 19, навіть нехай у якості власного портрету. Оскільки я у той час перебував на іншому фестивалі у Португалії, доводилося лише покладатися на відгуки знайомих, які були на виступі – позитивні й не дуже. Але сам факт приїзду, і те, що на території Національного Експоцентру живцем звучали старі хіти Oasis у виконанні їхнього автора, вже само по собі було неймовірно.
Возз’єднані Oasis вирушають у великий тур, жваво розкуповуються квитки на 2025 рік: попри щоденні божевільні катаклізми у сьогоднішньому світі найоптимістичніші покупці будують плани на понад рік з гаком вперед. Песимісти буркотливо пророкують, що брати знову зірвуть усі сподівання та натовчуть одне одному пики вже десь на перших виступах. Але це не так важливо у порівнянні з тим, що мрія тисяч людей нарешті здійснилася, а хтось, можливо, навіть зірвав непоганий куш. Бо що нам ще залишається, як не вірити у казки?
Фото з відкритих джерел
