Інна Тихонова 
Творчу активність і творчу плідність вітчизняного унікуму, що поєднував дюжину професій і модернізував бандуру, не загальмували ані переслідування царської охоронки, ані вимушена еміграція, ані матеріальна нужденність, ані особисті драми: дві матері його дітей зробили свого супутника життя батьком-одинаком. А останню його родину знедолила сталінська репресивна машина. Життя корінного харків’янина трагічно обірвалося у місті, де він народився і був за хибним звинуваченням розстріляний.
Встиг за десятьох
Різнопланова обдарованість харківського генія яскраво проявилася у першій половині ХХ століття. Засновника харківської школи бандури (його метод отримав назву «харківський спосіб гри на бандурі») ми знаємо як скрипаля та піаніста, котрий паралельно із заняттям музикою розробив проєкт першого дизельного потяга, і це у нього вийшло на три десятиліття раніше появи американського аналога. Автор 600 музичних творів, хорових та інструментальних п’єс, написав мелодії, що вважаються народними. Створена Гнатом Хоткевичем капела бандуристів у Полтаві стала першим радянським колективом, який гастролював Північною Америкою.
Засновник кількох народних театрів, що їх він почав створювати зі студентських років, залучив до мистецтва сцени робітників та селян, а сам зіграв роль старого кобзаря у фільмі кіностудії ім. Довженка «Назар Стодоля». Режисер і сценарист, в арсеналі якого було кілька десятків кіноп’єс, письменник і перекладач, співак і винахідник, художник і мистецтвознавець, етнограф та історик, громадський діяч і педагог оспівував у літературних працях та художніх картинах Гуцульщину, будучи за народженням «східняком», а під час висилки до Воронежу написав кілька книжок із історії України. Цікаві факти біографії Гната Хоткевича та розповідь про долі його дітей – у нашому огляді, присвяченому дню народження митця.
Поцілований Богом
Первісток кухаря Мартина Пилиповича Хоткевича (батько-поляк походив з міщан) та служниці Ольги Василівни Кривоногової (мати була українською селянкою з Сумщини) народився у Харкові 12 січня (31 грудня) 1877 року. Родина займала одну з кімнат у будинку купця Михайлова, на якого працювала: розташовувався той будинок на торговій вулиці Катеринославській, що у центрі міста (теперішній Полтавський шлях, з боку річки та площі). Купецька родина, де служили батьки, влітку брала обслугу і маленького Гната з собою на відпочинок у село Деркачі під Харковом. Там мешкав сліпий кобзар «дядько Павло», який навчив Хоткевича грі на народному інструменті. Здібний хлопчина не лише швидко опанував бандуру, а й блискуче закінчив реальне училище (з відзнакою), де захопився фольклором, історією та українською літературою, а до вивчення бандури додав скрипку та фортепіано (давав сольні концерти з цими інструментами).
Після успішно складених вступних іспитів Гнат Хоткевич вступив за конкурсом до Харківського технологічного інституту (нині – політехнічний). На студентство припали його перші спроби письменства: у 20 років Хоткевич опублікував свою дебютну розповідь «Грузинка». Усіх вражала його нестримна працездатність: хлопець не лише добре вчився, а й годинами грав на бандурі. Слухачів він знаходив на харківських вулицях, нерідко приєднуючись до сліпих старців-кобзарів, які виступали просто неба. Досвідчені колеги так відгукувалися про молодого музику: «Майстерно грає. Якби ще йому очі вийняти, то був би справжній кобзар». Водночас студент організував 1895 року сільський театр в Деркачах, а за п’ять років – і другий, у Печенігах на Харківщині. Так само він керував під час навчання студентським театром у Харкові, що виступав принагідно по всій Слобожанщині.
Гнат Хоткевич у студентській виставі, 1899 р.
Інженер з бандурою
А ще однією важливою рисою Хоткевича було прагнення справедливості, через яке за участь у студентських виступах Гната відрахували 1899 року з інституту. Невдовзі його було поновлено, і 1900 року хлопець закінчив технічний факультет Харківського технологічного інституту. Та коли сталося відрахування, Гнат без зволікань узяв бандуру і поїхав «у Київ, до Лисенка». На той час Хоткевич вже мав великий репертуар із народних композицій та власних творів. «Батько української музики» був так вражений грою молодого обдарування, що одразу запропонував йому місце соліста-бандуриста з окладом 60 рублів на місяць. «Я зроду таких грошей не бачив!», – радісно згадував про свою зустріч із Миколою Віталійовичем харків’янин.
Одразу ж почалися його фахові виступи з бандурою, а керівництво інституту тим часом пішло назустріч проханням викладачів повернути довчитися здібного студента, якому, власне, залишалося захистити диплом. Про дипломний проєкт сам випускник скромно говорив, що він був «непоганий». При цьому новоспечений інженер уточнював: «Не знаю, чи зрушив би він з місця, якщо б його поставили на рейки, але на малюнку чотирициліндровий паротяг виглядав неперевершено». Хоткевич ніколи не набивав собі ціну і в будь-якій справі не вихвалявся, а викладався, намагаючись досягти найкращого результату. Після закінчення навчання Хоткевича було прийнято до техвідділу Харківсько-Миколаївської залізниці, де він деякий час працював інженером, розробивши 1901 року власний проєкт дизельного потягу – на 30 років раніше за американців.
Інший світ
У той період «інженер з бандурою» організував перший в Україні робітничий театр із 150 співробітників паровозного заводу та видав книгу «Поезія у прозі». У 1902 році ентузіаст зібрав кобзарів та лірників, влаштувавши їхній виступ на XII археологічному з’їзді у Харкові. У 1905 році Гнат був обраний колективом залізничників головою страйкового комітету та делегований представляти їхні інтереси до Москви. Але після повернення до Харкова Хоткевич виявив себе у списках «неблагонадійних» і змушений був емігрувати до Галичини. Залізничні робітники таємно провезли Гната до державного кордону, а у перетині тієї заповітної межі допомогла Леся Українка. Поетеса, з якою письменник дружив, посприяла його облаштуванню у Львові.
Кобзарський виступ на ХІІ Археологічному концерті в 1902 році.
До Австро-Угорської імперії харків’янин прибув із дружиною та двома дітьми: на той час Гнат вже мав власну родину. Із дочкою запорізького купця Катериною Рубанович письменника звело захоплення музикою: шлюбу сприяв спільний інтерес (для вінчання єврейська дівчина прийняла віру чоловіка). У Львові письменник-кобзар давав концерти та знайомився з місцевою інтелігенцією. За порадою тамтешніх знайомих родина Хоткевича перебралася у старовинне високогірне гуцульське село Криворівня. Гостро відчуваючи довколишню красу (він був ще й талановитим пейзажистом), художник не міг не закохатися у той край: зібрання мальовничих творів Гната Хоткевича з більш ніж сотнею раритетів зберігається в Національному музеї у Львові. Гнат Мартинович згадував, що він, як роззявив на початку рота від захоплення, «так усі шість років з відкритим ротом і ходив». Творець відкривав для себе новий діалект, гірські звичаї та красу Карпат.
«Солом’яний вдівець»
Під враженням від нового досвіду Хоткевич написав на місцевій мові повість «Кам’яна душа» (вона пізніше була екранізована), роман та п’єсу про Олексу Довбуша, серію оповідань «Гірські акварелі» та «Гуцульські зразки». А ще Хоткевич створив у царстві гір і полонин Гуцульський народний театр, у якому просив акторів-селян нікого не зображати на сцені, а бути самими собою. Розучуючи ролі на слух, неписьменні гуцули були настільки переконливими у своїй грі, що незабаром їх уже запрошували на гастролі (народний театр виступав на Буковині, у Галичині та Польщі). Грою аматорів зацікавилася навіть відома акторка Марія Заньковецька, яка допомагала театру власними заощадженнями.
Сам Хоткевич, як і раніше, виступав із концертами і написав перший підручник з гри на бандурі. На жаль, достатку його творча діяльність не приносила: сім’я захопленого творчістю митця відверто бідувала. Не витримавши животіння у чужій культурі, дружина покинула чоловіка і, залишивши на нього трьох спільних дітей, поїхала в 1910 році до Москви, де мешкала її рідня. А «солом’яний вдівець» зійшовся в Галичині із заміжньою письменницею-початківицею, вчителькою та матір’ю трьох дітей від свого дійсного шлюбу Катериною Гриневич (Катрею Банах-Гриневичівною за літературним ім’ям). Їхній скандальний союз викликав засудження, і пара вирішила сховатися на Наддніпрянщині. Народивши Хоткевичу сина Володимира, коханка вчинила так само, як і її попередниця: залишила дитину співмешканцеві (вірніше, його матері – всіх чотирьох дітей взяла на виховання бабуся), а сама повернулася до Львова.
На відкритті пам’ятника Івану Котляревському у Полтаві, 1903 рік. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко
Блудний син
За спогадами давньої приятельки, чоловіком Гнат був приємним і доброзичливим, але «в довірчі стосунки вступав неохоче». Позаяк у товаристві він з’являвся здебільшого з бандурою, то міг бути одягнений не завжди доречно: мав інколи кричуще вбрання, тоді як інші чоловіки нічим не вирізнялися. Та попри виразний одяг, що збирав усі погляди, поводився Хоткевич дуже стримано, скромно опустивши погляд на інструмент, і це розташовувало присутніх до «чужинця» з далекої Слобожанщини. Варто було інтелігентному музикантові провести пальцями по струнах, як йому було забезпечено жіночу симпатію. «Жінки відчували від нього якусь «братську» підтримку, – передавала власні відчуття оповідачка. – Хоткевичу можна було розкрити таємницю і прийти з горем: він завжди був спроможний на співчуття та пораду».
Письменник тим часом влаштувався у Києві, організував гастролі Гуцульського театру на Наддніпрянщині і влаштував селянам поїздку з виставою до Москви. Коли втікача затримали, його вислали на п’ять років у Воронеж, де Хоткевич жив у 1912–1917 роках. До Харкова «блудний син» (так називається один із відомих творів Гната Хоткевича) повернувся після Лютневої революції 1917 року з великим літературним доробком: слідом за виданням першого тому «Історії України» письменник опублікував завершену тетралогію «Богдан Хмельницький» і розпочав тетралогію про життя Тараса Шевченка «У сім’ї геніїв». Книги Гната Хоткевича виходили одна за одною: у цей же час він перекладав Гюго, Мольєра та Шекспіра, досліджував теми театру та історію українських народних інструментів.
Тягар турбот
Викладаючи українську літературу в Деркачівському зоотехнікумі, Хоткевич на початку 1920-х років одночасно вів клас бандури в музично-драматичному інституті, виступав із лекціями про кобзарів та редагував літературний тижневик «Голос». В одному із слобожанських сіл він організував інструментальний ансамбль і створив робітничий хор. У технікумі 43-річний викладач угледів миловидну 20-річну студентку Платоніду Скрипко, яка стала його останньою дружиною. Власне житло у родини з’явилося лишень через 10 років, та й те – не надовго. На аванс від запланованого видання восьмитомника творів Гнат Хоткевич купив у приміському селі Високому (15 кілометрів від Харкова) недобудований будинок, де на додачу до старшого сина Богдана, який з’явився у цьому шлюбі, народилася молодша донька Галина. Біля будинку був город, що дозволяв сім’ї виживати у голодні роки в очікуванні гонорарів.
Після смерті наркома-українофіла Миколи Скрипника виступи з бандурою, як за командою, було скасовано. 1932 року Хоткевича звільнили з державних посад, а його твори заборонили. Видавництво зажадало повернути аванс через скасування планів на публікацію вісьмох томів – редакцію не влаштовувала ідеологічна спрямованість творів Гната Хоткевича. Щоб віддати борг, письменник працював на кількох роботах та розпродував особисті речі. Вже немолодий чоловік почав викладати у Полтавській капелі бандуристів. Постарілий від турбот і тривог, письменник став непривітним та замкнутим. 1934 року він під час руху потягу він зірвався з підніжки і впав під вагон, потрапивши ногою під колесо. Травма вимагала тривалого лікування: Гнат Мартинович почав кульгати, і це було не останнє лихо в його житті. У розпачі 60-річний бандурист написав у 1937 році листа президентові Академії Наук України Олександру Богомольцю з проханням про призначення пенсії.
Як жити далі?
«Мене позбавили роботи і хлібних карток, – писав про своє тяжке становище Гнат Хоткевич. – Сім’я голодує. Нашою денною іжею є кухоль квасолі на всіх. На двох дітей – одна пара чобіт, нема в чому ходити до школи. Нема чим топити. У кімнаті замерзає вода». Додавши перелік своїх робіт, Гнат Хоткевич прохав посприяти у публікації «капітальної мистецької праці» про Тараса Шевченка у чотирьох книгах, «Історичного огляду музичних інструментів» та підручника «Бандура». Упорядник «Підручника гри на бандурі» та творець нового концертного репертуару вдосконалив конструкцію народного музичного інструменту і написав шість сотень романсів, струнних квартетів та хорів для бандури з оркестром. Найбільш відомі музичні твори Гната Хоткевича – «Поема про Байду», «Невільничий ринок у Кафі», «Буря на Чорному морі» та ін.
«Я наодинці проробив всю ту роботу, і все ж таки потрапив на старості у злидні, голодні та холодні», – писав із гіркотою Гнат Мартинович. У резолюції на листі від знаної людини академік Богомолець написав: «Дорогий т. Кузоятов! Надсилаю Вам листа від Гната Хоткевича. Він, як Вам відомо, належить до старої генерації українських письменників-ідеалістів і є носієм та продовжувачем старих традицій у мистецтві (бандурист!); старий він уже; трохи більший шматок хліба, ніж йому дають, міг би задовольнити його». Але допомоги від держави прохач не дочекався. Її випередив обшук у житлі письменника. Вилучивши документи та мисливську рушницю, «особлива трійця» заарештувала Хоткевича. За дитячими спогадами доньки Галини, за батьком приїхали вночі, мати швидко зібрала батька і сказала дітям, що «татко поїде з цими дядьками». Батько всіх поцілував і пішов назавжди.
Садиба-музей Гната Хоткевича в сел. Високе, Харківська обл.
«Німецький шпигун»
В автобіографії Гната Хоткевича 1928 року для повного видання творів, що так і не вийшло, письменник зазначив, що може розповісти про себе зовсім стисло: «Народився в Харкові, жив у Харкові і помру, очевидно, тут же або десь поблизу». Через три місяці допитів письменник підписав визнання, що він є німецьким шпигуном. За «участь у контрреволюційній організації» 29 вересня 1938 року особлива трійка УНКВС Харківщини засудила його до розстрілу. А 8 жовтня 1938 року вирок було виконано. Розстріляли письменника у підвалі харківської в’язниці НКВС (у 1990-х роках дочка Галина на власні очі побачила довідку про це в архіві спецслужби у Харкові). Реабілітували Гната Хоткевича у 1956 році, видавши через 10 років після цього його «Твори у двох томах».
До цієї події все майно «ворога народу» було конфісковане, а сина Богдана похапцем виключили зі школи за відмову вступати до комсомолу. Надалі репресії щодо батька відбилися на світогляді сина, який усіма фібрами душі ненавидітиме радянську владу і почне під час війни співпрацювати з німцями, за що отримає 15 років таборів, після яких пропаде безвісти. Дочка Галина була вивезена фашистами до Німеччини, після чого опинилася з переміщеними особами у Марокко, де вступила на роботу співачкою рабатського храму Воскресіння Христового. Доживала вона свого віку у Франції. Дочка Ольга теж покинула батьківщину, її місцем проживання стала Венесуела. А син Володимир (науковець-фізик, член-кореспондент АН УРСР) був багаторічним ректором Харківського університету.
Книги Галини Хоткевич
«Там, де не колеться трава»
Вдову письменника Платоніду Володимирівну Скрипко ув’язнили 1945 року. Відбувши 10-річний термін покарання, вона поїхала у вислання до Казахстану. Повернувшись згодом до України, жила у Криворівні, працюючи у тамтешньому будинку-музеї Івана Франка. Дружина Гната Хоткевича померла 1976 року, так і не дізнавшись правди про загибель свого чоловіка. Коли вона звернулася до Хрущова із наміром дізнатися, як помер Гнат Хоткевич, їй повідомили, що це трапилося 1942 року у в’язниці, а причиною смерті нібито був серцевий напад. Про подальшу долю родини Хоткевичів із книги доньки письменника Галини «Там, де не колеться трава», дізнаємося, що у її батька від трьох шлюбів було семеро дітей, із яких до дорослого віку дожили шестеро (2-річна дочка Настя від третього шлюбу з Платонідою Скрипко померла 1924 року від дифтерії).
Доля брата Галини Богдана виявилася трагічною. Відбувши 10-річне покарання, він повернувся на Західну Україну, де у нього в шлюбі народився син Андрійко. Після пропажі про Богдана ніхто нічого не знав до початку 2000-х років. Виявилося, що у 1961 році він спробував втекти з СРСР до Туреччини через Чорне море, але був убитий радянськими прикордонниками. Син Євген (від першої дружини Хоткевича, яка залишилася у Москві) поїхав до матері і прожив довге, але бездітне життя. Його сестра Тетяна залишилася жити у Запоріжжі, а сестра Ольга, про яку вже згадувалося, опинилася у Латинській Америці. Друга мати дітей письменника, Катерина, що повернулася до Львова, не налагодивши життя з першим чоловіком, емігрувала із сином до Німеччини. А Галина Хоткевич, що померла у Франції, розповіла про себе таке. У 1944 році вони з матір’ю разом перетнули кордон, але в Румунії назавжди загубилися і більше ніколи не побачилися. Платоніді Хоткевич після в’язниці виділили скромне житло в Івано-Франківську – у цьому місті її й було поховано. Де поховано Гната Хоткевича, відомо небагато – «у братській могилі». Такою сумною є доля «розстріляного українського відродження», що відгукується вже свіжим відлунням і насичується болем нових трагедій…
Фото: wikipedia.org
