Інна Тихонова 
«Вождь французького романтизму» увійшов в історію як геніальний письменник, великий коханець і опальний політик. Близько 20 років життя борець із соціальною несправедливістю провів у вигнанні. Власний внесок в ідейні орієнтири сучасників етичний утопіст ХІХ століття вбачав у відновленні прав людини для «лакея, каторжника, блазня та повії».
Демократичні настанови автора «Знедолених», «Собору Паризької богоматері» та «Людини, яка сміється» не залишилися не оціненими в епіцентрі європейських революцій. Франція визнала свого сина національним героєм ще за його життя: це був єдиний парижанин, що доживав свій вік на вулиці власного імені.
Народження реформатора
Майбутній прозаїк, поет, драматург, академік і політик народився 26 лютого 1802 року у французькому місті Безансоні, але через службову діяльність батька, генерала наполеонівської армії Жозефа Леопольда Сігісбера Гюго, велику частину дитинства провів поза домівкою. Містами та країнами молодший із трьох братів подорожував із сім’єю від самого народження: перші три роки жив у Марселі, на Корсиці й Ельбі, з п’яти років – в Італії, з дев’яти – у Мадриді. Постійні роз’їзди залишали яскраві враження у душі хлопчика і формували його романтичне сприйняття світу.
Будинок, де народився Віктор Гюго
Був у цій парадигмі і любовний зв’язок матері Софі Требюше з генералом Лагорі, через що дочка нантського судновласника пішла від чоловіка. Після розлучення батьків 14-річний учень Ліцею Людовіка Великого став жити у французькій столиці з матір’ю, якій присвятив свої перші неопубліковані твори – трагедії Yrtatine, Athelie ou les scandinaves, драму Louis de Castro та переклади Вергілія. Батькові син так само встигне присвятити за життя декілька своїх ранніх творів. З юності Гюго успішно писав оди та поеми, за які удостоювався премій на конкурсах. За першу поетичну збірку «Оди та різні вірші» 20-річний майстер лірики і пісні удостоївся королівського утримання – щорічної грошової винагороди від монарха Людовіка XVIII.
Майстер поезії мав стати у літературі реформатором французького вірша: складати куплети Гюго став більш природною мовою, ніж це було прийнято у попередників. На літературні уподобання та суспільні погляди молодого автора вплинула особистість матері – це була жінка з позицією атеїстки, репутацією вільнодумки і переконаннями роялістки-вольтер’янки. Перші публікації (це стосується сатири «Телеграф» та «Оди на смерть герцога Беррійського») початково закріпили за Віктором Гюго імідж монархіста. А його п’єса 1827 року Cromwell викликала бурхливі суперечки через те, що заклала основи романтичної драми, відкидаючи правило єдності місця та часу й інші умовності класицизму.
Віктор Гюго в молоді роки
Увага до рабів
Показово, що першу свою книжку Віктор Гюго написав у 16 років не про кохання, а про боротьбу. За два тижні (виграв парі) юнак розповів про повстання негрів-рабів на острові Гаїті. Згодом письменник «спеціалізуватиметься» на закликах до братерства і милосердя, присвячуючи творчість труднощам простої людини. «Я у своїх творах завжди заступався за нещасних і убогих, благаючи могутніх і невблаганних», – писав Віктор Гюго. Він чи не раніше за всіх перейнявся проблемами представників нижчих соціальних щаблів і став захисником знедолених та зневажених. Народившись в епоху імперської слави, письменник пережив бунти в ім’я визволення. Народна любов йому дісталася не лише за літературну діяльність, а й за відстоювання демократичних цінностей і боротьбу за республіку. Лідер республіканізму займе вагоме місце у політиці і постраждає через власні переконання.
Письменник-новатор мав особистим досвідом вистраждати свій відомий афоризм: «Якщо ви не маєте ворогів, то ви нічого ніколи не відстоювали». У перший творчий скандал теоретик французького романтизму потрапив під час постановки п’єси «Ернані», що викликала баталії представників старого і нового мистецтва. Заборонялися до постановки і знімалися з репертуару після прем’єри його п’єси «Маріон Делорм» та «Король бавиться» (показ останньої вистави було відновлено у «Комеді Франсез» лише за півстоліття). Сам драматург у листі до головного редактора газети Le National назвав заборонне рішення уряду «нечуваним актом свавілля».
Сюжетний конфлікт у всіх драмах Віктора Гюго будувався на протистоянні титулованого деспоту і безправного плебею. У драмі «Ернані» таким зображено зіткнення між вигнанцем Ернані та іспанським королем доном Карлосом. У «Маріон Делорм» за цією «технологією» описано поєдинок між безвісним юнаком Дідьє та могутнім міністром Рішельє. А в п’єсі «Король бавиться» антагоністами виступають владний щасливець король Франциск і скривджений долею блазень-горбун Трибулє. «Негаразди роблять людину людиною, а процвітання створює монстрів», – зазначав письменник.
Життя є боротьба
На рубіжі 1820-30-х років Віктор Гюго видав повісті «Останній день засудженого на смерть» і «Клод Ге», де висловив протест проти публічної страти. Перші зрілі роботи автора у жанрі художньої літератури відобразили гостру соціальну свідомість письменника і стали провісниками роману-епопеї Les Miserables («Знедолені»). А першим історичним романом французькою мовою став легендарний Notre-Dame de Paris («Собор Паризької Богоматері»). Твір з героєм-горбуном Квазімодо та його улюбленою красунею-жебрачкою Есмеральдою привернув увагу до того, що не прийнято було помічати: людей із соціальних низів та величі старовини.
І хоч автор удостоювався карикатур, де зображувався з гаслом «Потворне – це красиво», своєї мети письменник досяг. Відомо, що спочатку завданням роману було врятувати головний готичний собор Парижа: його міська влада збиралася зносити або модернізувати. Після популяризації цієї теми Віктором Гюго у Франції та інших європейських країнах розгорнувся рух за збереження історичної забудови, пам’яток архітектури та старовини. «Ми – діти власних вчинків, – говорив Гюго. – Наші дії можуть скинути нас у прірву або піднести до небес».
Віктор Гюго (1835р.)
В 1841 році письменника було обрано до Французької академії, через чотири роки він отримав звання пера, а після Лютневої революції 1848 року був обраний членом установчих зборів. Засновник антирадикальної газети L’Événement вимагав загального голосування, виступав проти національних майстерень, захищав свободу друку та відстоював авторські права. Гюго особисто бився в 1851 році на барикадах і рятувався після поразки втечею до Бельгії, звідки його вигнали на Нормандські острови. У вигнанні письменник виступав проти Наполеона ІІІ і сприяв збору коштів для Гарібальді. Після повернення у 1870 році до Франції Віктора Гюго було обрано до національних зборів, але орган влади він невдовзі залишив із протесту через укладання миру з Пруссією. У 1876 році письменника було обрано сенатором. Із часом він отримував листи на найкоротшу адресу в Парижі: «Віктору Гюго на його авеню».
Під забороною церкви
До 1959 року Віктор Гюго стояв в одному ряду з єретиками Галілео Галілеєм, Миколою Коперником і Джордано Бруно в переліку неприпустимої літератури Index Librorum Prohibitorum. У 1834 році за міркування письменника антирелігійного характеру та сюжетну лінію зі святим отцем Фролло, який був готовий порушити обітницю безшлюбності заради спокусливої жебрачки, Римсько-католицька церква внесла до «Індексу заборонених книг» роман письменника «Собор Паризької Богоматері». За читання, видання та розповсюдження крамоли порушникам загрожувало відлучення від церкви. Духовних цензорів обурили рядки про «крики пророка, який чує гул людства, що звільняється, і передбачає час, коли розум похитне віру, вільна думка скине з п’єдесталу релігію, і світ струсить із себе ярмо Риму».
Другий роман «Знедолені» опинився у цензурному списку 1864 року. Письменник-республіканець, що брав участь у революції 1848 року, визначав монархію як антипод свободи. Церква встановила, що ворожість письменника до одноосібної влади поширюється і на короля, і на Папу Римського, а роман «Знедолені» писав сам Сатана. Обурення кліриків викликало порівняння чернецтва із «сухотою для цивілізації». Віктор Гюго порівнював постриг із кастрацією і вважав монастирське ув’язнення «похованням душ живцем». Письменник говорив про «ув’язнення умів» та «обітницю безмовності» для неугодних.
Від забороненого списку II Ватиканський собор відмовився на знак відновлення Католицької церкви, котра змінила орієнтацію із застарілих догм на реалії сучасного світу і взяла курс на модернізацію моральних та культурних цінностей. Зокрема, Віктор Гюго змусив Церкву визнати, що атеїзм «нерідко містить протест проти пануючого у світі зла». Сам письменник бачив вирішення проблем так: «Створенням Сполучених Штатів Європи ми досягнемо перетворення духу завоювань на дух відкриттів. На зміну лютому братерству імператорів прийде шляхетне братство народів. Майбутнє – за батьківщиною без кордонів, бюджетом без паразитизму, торгівлею без митниці, освітою без дурману, юністю без казарми, справедливістю без ешафоту, плугом без меча, словом без кляпа, Богом без священика».
Віктор Гюго з політичними діячами Франції
C’est la vie
Особисте життя Віктора Гюго теж простим не назвеш. Після того, як у його дружини Адель Фуше в 1832 році виник п’ятирічний зв’язок із другом законного чоловіка – літературним критиком Шарлем Огюстеном де Сент-Бевом, – сам Гюго вступив у стосунки з актрисою Жюльєтт Друе. Згодом усі троє жили на острові Гернсі, де дружина та коханка щиро потоваришували.
Віктор Гюго і Адель Фуше
У шлюбі з Адель у Віктора Гюго народилося п’ятеро дітей, чотирьох із яких батько пережив: син Леопольд помер у дитинстві, 19-річна дочка Леопольдіна потонула з чоловіком та членами його родини під час річкової прогулянки на яхті, 44-річний син Шарль помер від апоплектичного удару, а син-письменник Франсуа-Віктор у 45 років помер від сухот. Не менш драматичною виявилася і доля молодшої доньки – Аделі: талановита піаністка і вродлива жінка збожеволіла через нерозділене кохання до англійського офіцера. Її життя закінчилося в божевільні, де після смерті 85-річної пацієнтки лікарі знайшли купу невідісланих листів до улюбленого лейтенанта Альберта. Історію цього трагічного кохання екранізував режисер картини «Історія Аделі Г.» Франсуа Трюффо. Ім’я нещасної доньки Віктора Гюго обезсмертили і психіатри: хворобу любовного божевілля було названо «синдромом Аделі».
Мало хто знає, що Віктор Гюго був ще й самобутнім митцем-графіком, який ілюстрував власні твори. Він любив супроводжувати написане або сатиричними карикатурами, або похмурими краєвидами. Відомо про майже 4000 малюнків письменника з фантастичними фортецями, бурхливими хвилями стихії тощо. Художній талант Віктора Гюго успадкували і його нащадки – онук Жорж (син Шарля Гюго), правнук Жан та праправнучка Марі (дочка Жана).
Похорон Віктора Гюго
Помер Віктор Гюго 22 травня 1885 року у віці 83 років. Письменник заздалегідь відмовився від похоронної служби, заповів 50 000 франків знедоленим і попросив допровадити його на цвинтар у катафалку для бідняків. Проте, виконати останню волю уславленого француза владі не вдалося: в останній шлях його виявили бажання провести близько мільйона людей, а церемонію похорону довелося розтягнути на 10 днів. Упродовж доби труна з тілом кумира французів стояла під Тріумфальною аркою, задрапірованою в жалобний колір. Після гучного національного прощання прах письменника упокоївся в Пантеоні.
Фото з відкритих джерел
