Сергій Гулюк 
Він прожив півжиття із кулею, що залишилась поруч із серцем, та друга куля його життя обірвала. Він заснував перший український новаторський театр та був людиною майбутнього, чиї ідеї досі актуальні й у наші дні. Він міг би ще довго жити й творити та став жертвою російської репресивної машини, яка безжалісно знищувала українське відродження.
Театр: новатор, націоналіст та людина майбутнього
Театр займав основну частину свідомого життя митця. Курбас походив з театральної родини – його батьки були галицькими акторами, а сам він закінчив драматичну школу при Віденській консерваторії. Цікаво, що у Відень – на той час найбільше місто Європи – він потрапив, перевівшись із Львівського університету на знак протесту проти політики полонізації.
Після повернення на Галичину Курбас спочатку працював у Театрі Гната Хоткевича, а потім у відомому львівському театрі «Руської Бесіди» (після 1914 року він звався «Театр Української Бесіди»). А у 1915 році заснував у Тернополі перший стаціонарний український професійний театр «Тернопільські театральні вечори». Його вистави користувалися успіхом та популярністю серед місцевих глядачів, але Курбас марив Києвом та мріяв працювати разом з актором та режисером Миколою Садовським у його театрі (який являв собою Трупу українських артистів, засновану на базі пересувного театру), де на той час сяяли зірки Марії Заньковецької, Ганни Борисоглібської, оперного співака Івана Козловського та багатьох інших. Згодом ідеально вписався у цей колектив і галицький митець.
Лесь Курбас. Орієнтовно 1908 рік
Та Лесеві постійно хотілося створювати та удосконалювати своє, власне. І ось вже через рік після переїзду до Києва, у березні 1917 року, він організовує студію молодих акторів, яка згодом стає Молодим театром. У Маніфесті театру, який Курбас розмістив у «Робітничій газеті», декларувалися відмова від етнографічного репертуару та акцент на сучасних українських п’єсах та світовій класиці.
«Молодий» вважався першим модерновим вітчизняним театром, і перша постановка грецької класики – «Цар Едіп» Софокла – відбулася саме у його репертуарі. Ставилися також п’єси Бернарда Шоу, Мольєра, Ібсена, Лесі Українки, Винниченка та інших. Але навесні 1919 року внаслідок відомих подій Молодий театр був націоналізований більшовицьким урядом, а вже влітку наступного року Курбас збирає своїх кращих акторів і під назвою «Кийдрамте» трупа починає турне містами Київщини.
Певно, що найголовнішим театральним проєктом режисера, висловлюючись сучасними термінами, був театр «Березіль», який він заснував у Києві 1922 року. Знавці та історики вітчизняного театрального мистецтва наголошують, що це була ціла чітко збалансована та регулярно діюча масштабна структура, яку можна було б порівняти з окремою театральною державою. У закладі було 6 акторських студій, режисерська лабораторія, десять комітетів (серед яких – «психологічно-технічний») і близько 400 акторів та співробітників.
Актори театру «Березіль»
Крім того, «Березіль» видавав власний журнал «Барикади театру» та мав власний мюзик-хол. Згодом при мистецькому об’єднанні була заснована студія мови, метою якої було створення театральної термінології для підготовки спеціального словника.
Театр з самого початку заявив про себе не лише як експериментальний, але й як модерновий та новаторський: у характерному для того часу революційному піднесенні було заявлено про боротьбу проти розважальності, рутини і штампів, постійно тривав пошук нових сценічних засобів та форм. «Березіль» віддалявся від так званого реалістичного театру у бік авангарду, конструктивізму та необароко.
У 1926 році театр «Березіль» переїжджає до тодішньої української столиці – Харкова. Саме тоді почався найцікавіший період його діяльності, який увійшов у історію як «філософський»: у співпраці з драматургом Миколою Кулішем та художником Вадимом Меллером з’являються такі вже історичні постановки як «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Граса».
Період найцікавіший, але і непростий, бо саме постановка цих творів викликала не лише літературну дискусію та офіційні театральні диспути (один з них тривав, як стверджують, з 8-ї ранку до 2-ї години ночі), а й напади на Курбаса з боку влади, його цькування, і згодом – арешт. Режисера звинувачували у буржуазному націоналізмі, контрреволюційності, формалізмі та відриві від російського театру.
Вистава театру «Березіль»
Приміром, у 1930 році «Березіль» поставив п’єсу Куліша «97», де центральною темою є голод в українських селах, який на той час вже тривав та приховувався владою. Як наслідок, після арешту Курбаса у 1933 році театр було зачинено, і акторський колектив долучився до трупи Харківського українського драматичного театру імені Шевченка. У протоколі засідання колегії, яка зачиняла театр, було вказано, що Курбас займав «позицію українського націоналіста», а театр «не зміг зайняти відповідне місце у створенні українського радянського мистецтва».
Кохання: суїцідальні пристрасті та куля поруч із серцем
Було це у Львові, коли Лесь був актором театру «Руської Бесіди». Партнеркою Курбаса по сцені була молода й талановита акторка Катерина Рубчакова. Не є дивним той факт, що молодий Курбас, який у віці 26 років був справжньою зіркою, закохався у свою партнерку. За законами життєвої драматургії вона була одружена з актором того ж театру Іваном Рубчаковим, і пара мала двох доньок.
Катерина Рубчакова
Тим не менш Лесь одного разу наважився зізнатися Катерині у своїх почуттях, і ніби вона не сприйняла це всерйоз, а лише засміялася у відповідь. Тоді Курбас наважується на відчайдушний крок: він стріляє у себе і ледь не потрапляє у серце. Це було справжнє диво, адже куля не влучила у ціль, а спинилася досить близько від серця. Лікарі врятували життя молодого актора та діставати кулю не наважилися, відтак Курбас до кінця життя прожив із залишками металу поруч із серцем.
Своє кохання митець зустрів трохи згодом у Києві, куди переїхав, вирішивши кардинально змінити життя. У 1918 році туди також приїжджає російський балетмейстер Михайло Мордкін, він орендує залу у будівлі театру «Бургоньє» на Прорізній вулиці, де відбуваються репетиції та вистави заснованого Курбасом Молодого театру. Там Лесь знайомиться з юною балериною Валентиною Чистяковою, донькою соліста московського Большого театру, і вже у вересні 1919 року Курбас та Чистякова обвінчалися в Андріївській церкві столиці.
Валентина Чистякова
Та ось не все було гаразд у цих артистичних стосунках: стверджують, що через деякий час у Валентини почався роман з одним з акторів театру. І коли відносини коханців зайшли вже занадто далеко, у житті Леся сталося певне дежавю, але з точністю навпаки: його дружина з коханцем вирішили вчинити подвійне самогубство, прийнявши рішення разом стрибнути з моста у воду. Та у останній момент перед стрибком Валентина чи то втратила свідомість, чи то відчула, що не має духу, але у воду вона так і не стрибнула, а от молодий чоловік це зробив і загинув.
Чистякова залишатиметься дружиною Курбаса до самої його смерті, разом з ним переживатиме розгром театру «Березіль» у 1933 році, арешт Леся та його загибель. Протягом п’яти років після розстрілу режисера вона не знатиме, що його вже немає в живих. З 1943 року разом з своєю свекрухою – матір’ю Курбаса Вандою Яновичевою – вона жила у Харкові, була акторкою драмтеатру імені Шевченка, потім викладала у Харківському інституті мистецтв.
Загибель: сфабрикований замах і театр на Соловках
За два місяці до свого арешту, у жовтні 1933 року, Лесь Курбас поїхав до Москви. За одними даними – влаштовуватись на роботу, за іншими – туди його відправили з Харкова після припинення роботи театру «Березіль». Деякий час він працював постановником у Малому театрі та ставив шекспірівського «Короля Ліра» у державному єврейському театрі.
А ще того року, напередодні резонансної постановки «Маклени Граси» режисера викликав до себе на бесіду другий секретар компартії України Павло Постишев і делікатно намагався не просто схилити на свою, прокомуністичну сторону, а й повністю відмовитися від поглядів та настроїв, за що, звісно, обіцяв лояльність та подальшу прихильність. Курбас відмовився. Стверджують, що між чоловіками відбувся приблизно такий діалог:
– Я давній і вірний солдат сцени, мені вже запізно змінювати мої переконання, – сказав Курбас.
– У такому випадку мені вас шкода, – відповів Постишев.
Ось це «мені вас шкода» й досі ріже слух у цій історії: пам’ятаєте, таку саму фразу говорив більш пізній сумнозвісний правитель України, який з неї втік? А тоді «постишевський слід» наздогнав режисера через декілька місяців: 26 грудня 1933 року Курбаса заарештували у Москві та звинуватили в участі у терористичній Українській військовій організації, яка нібито готувала замах на Постишева. Подібні абсурдні затримання та надумані звинувачення відбуваються у росії й нині: як кажуть, вже майже століття минуло, а методи ті самі.
Переживши понад два місяці жорстоких допитів, Курбас вимушений був підписати протокол про те, що він є «контрреволюціонером». У квітні 1934 року режисера було засуджено до п’яти років таборів, і за суворими мірками того часу цей вирок виглядав навіть оптимістично, бо режисер міг би згодом вийти на волю, та от тільки цього не було у планах більшовиків.
Лесь Курбас після арешту
Далі на ні в чому невинного українського митця очікував виснажливий та жахливий географічний маршрут суворих російських назв: Біломоро-Балтійський канал, Медвежа Гора у Карелії, сумнозвісні Соловки, острів Анзер.
Але навіть в ув’язненні Лесь Курбас не полишав свою професію та покликання: на Соловках він створив власний театр на 350 місць, співкамерники режисера стверджували, що український митець настільки користувався авторитетом у таборі, що мав навіть власний кабінет, у якому ні на мить не розлучався з портретом дружини. Враховуючи, що на Соловках було дуже багато ув’язнених українців, багато хто з них приходив до Курбаса за порадою або ж просто послухати (за тими ж свідченнями у окремих приміщеннях табору в’язням дозволялося пересуватися).
В урочищі Сандармох, у Карелії, у 19 кілометрах від міста Мєдвєж’єгорськ 3 листопада 1937 року було винесено вирок особливої трійки управління НКВС Ленінградської області, яка одним списком засудила до страти 1825 осіб. Окрім Курбаса, протягом 2-3 листопада було також розстріляно видатних представників української культури – Миколу Куліша, Валер’яна Підмогильного, Миколу Зерова, Валер’яна Поліщука та багатьох інших. Завдяки зусиллям активістів товариства «Меморіал» вдалося встановити ім’я ката – капітан держбезпеки Михайло Матвєєв, який власноруч у своєму звіті зізнався у тому, що за два дні з табельного нагану розстріляв понад 500 чоловік, за що «за успішну боротьбу з контрреволюцією був нагороджений цінним подарунком».
Акт про розстріл
Через п’ять років після розстрілу Курбаса його дружині повідомили, що він помер від крововиливу у мозок, а газета «Волинь», яка видавалася у Рівному, у 1942 році помилково повідомила, що режисер працює перевізником на річці у росії. Кривавий режим ретельно приховував сліди своїх злочинів.
Доктор мистецтвознавства Нелі Корнієнко свого часу зазначила про Курбаса: «У нас був творець 21-22 століть. Це цілком зрозуміло сьогодні, після реконструкції його вистав».
Фото: uk.wikipedia.org
