Сергій Гулюк 
Пам’ятаєте анекдот, який у наші «цифрові» часи вже став мемом у соціальних мережах? Розмовляють два поважних пани:
– Вітаю Вас, подейкують, ніби ви Нобелівську премію отримали?
– Так, це правда, отримав.
– Чудово, а у якій області?
– У Житомирській.
Якщо відкинути жарти і заглибитись у історію питання, то виявиться, що наша багата на талановитих людей земля дала світові значну кількість нобелівських лауреатів у різних галузях. Більше того, у Зарічненському районі Рівненської області є село під назвою Нобель, і, що не менш цікаво, не так далеко від нього, у якійсь сотні кілометрів, свого часу народився всесвітньо відомий вчений, лауреат Нобелівської премії з фізики, герой нашої розповіді.
Маршрути Жоржа Шарпака: Дубровиця-Сарни-Варшава
Навіть досі у провідних офіційних джерелах існує певне різночитання того, де саме народився вчений-фізик Георгій Харпак. Одні вказують місто Дубровиця, інші – Сарни (обидва нині є частиною Рівненської області). Це пояснюється тим, що у 1924 році, коли він народився, Дубровиця входила до складу Сарненського повіту, а загалом на той час належала до території Польщі.
Майбутній вчений походить з родини підприємців, які займалися виробництвом пива, газованої води та морозива. Дід Георгія володів невеликою цегельнею, продукція якої користувалася надзвичайним попитом: «харпаківську» цеглу у тих краях досі пам’ятають, збереглися навіть будинки з того матеріалу. «Той край роками плюндрували численні етнічні та ідеологічні групи, що часом сходилися у жорстоких двобоях: українські націоналісти, поляки, анархісти», – писав згодом у автобіографічних «Спогадах вигнанця, фізика, громадянина світу» Шарпак.
Попри те, що малий Георгій жив у Дубровиці лише перші сім років, у цьому місті і у наші дні знаходилися люди, які пам’ятали його з часів дитинства. Дехто пригадував, як ходив до початкової школи з майбутнім лауреатом, а хтось – як грали разом у футбол та пасли гусей. Два роки він навчався у Дубровицькій початковій школі, і згодом часто згадував свою першу вчительку, яка раніше від інших виявила здібності майбутнього вченого і рекомендувала його батькам відправити на навчання до більш кваліфікованих шкіл.
Один з приятелів Гешка, як його називали друзі, пригадав, як одного разу, під час ігор у водоймі хлопець наступив ногою на сколоте стебло очерету та поранив ногу. Травма виявилася серйозною, бо у рану потрапив мул та почалося запалення. Лікар, до якого потрапив малий Шарпак, порадив його батькам їхати до Варшави, щоб отримати більш кваліфіковану допомогу. Так завершився «український» період життя майбутнього науковця.
Варшава-Хайфа-Париж
Після недовгого перебування у польській столиці сім’я Шарпаків на початку тридцятих років, разом з тисячами інших емігрантів вирушила до Підмандатної Палестини (на той час існувало таке геополітичне утворення, куди серед іншого входило і місто Хайфа, і знаходилося під управлінням Великобританії), де батько Георгія влаштувався працювати каменярем. А через деякий час було прийняте рішення поїхати до Парижу, де у сім’ї були родичі.
З цього моменту прізвище Харпак за французькими правилами стало звучати як Шарпак. У Франції Гриша (так називали його рідні) продовжив навчання у школі, потім вступив до спеціалізованого математичного ліцею, де остаточно захопився вивченням точних наук, хоча це жодним чином не заважало у повній мірі відкривати нову країну. «Опинившись серед своїх нових шкільних друзів, я швидко прийняв більшість французьких героїв, через яких виникає гордість за належність до цієї країни», – писав він у тих самих «Спогадах».
Та повноцінному продовженню навчання завадили початок Другої світової війни у 1939 році, а потім – прихід нацистів до Франції та колабораціоністській уряд Віші. Після того, як французькі нацисти почали змушувати євреїв одягати сумно відомі «жовті зірки», вісімнадцятирічний Жорж з міркувань безпеки вирішує переїхати на південь Франції.
Монпельє – табір Дахау
Підробивши документи на інше прізвище, Жоржу 1942 року вдалося потрапити на тимчасово вільний від німців французький південь, де він знову вступив до ліцею, а згодом приєднався до Руху Опору та отримав звання лейтенанта Французьких внутрішніх сил. Та потім, коли ту частину регіону заполонили фашисти, Шарпак був заарештований та потрапив спочатку до місцевої в’язниці, а згодом – до концтабору у французькому Комп’єні. Далі – три виснажливих дні, протягом яких юного Жоржа було доставлено до одного з найжахливіших місць двадцятого століття – концентраційного табору Дахау.
За словами в’язня, вижити у цих умовах йому допомогли неймовірна згуртованість тих, хто знаходився поруч – таких самих заарештованих за супротив нацизму громадян, знання декількох мов і вдалий збіг обставин: гітлерівський міністр промисловості Альберт Шпеєр тоді запропонував фюреру не страчувати в’язнів у газових камерах, а використовувати цю робочу силу для відбудови Німеччини. Так Жорж став землекопом у таборі, і тут варто зазначити ще один сприятливий момент: мова йде про певну лояльність деяких наглядачів табору, які розуміли факт наближення кінця Рейху і не занадто жорстоко ставилися до полонених.
Навесні 1945 року Шарпака разом з багатьма іншими в’язнями табору Дахау звільнили американські союзники.
Монпельє – Париж – Женева
Після закінчення війни та звільнення з табору необхідно було продовжувати навчання та надолужувати те, що, на жаль, відібрали загарбники – час та можливості. Жорж закінчує ліцей та вступає до «Ecole des Mines» – Гірничої школи Парижу, що вважався одним з найпрестижніших технічних навчальних закладів Франції, який готував елітних інженерів для місцевої промисловості.
Завдяки статусові колишнього бійця руху Опору йому вдалося закінчити цей заклад у пришвидшеному режимі та отримати ступінь бакалавра, а у 1946 році разом з батьками, та молодшим братом Андре (який згодом став французьким кіноактором) Гріша Шарпак отримує французьке громадянство і остаточно вирішує присвятити себе науці.
Далі – робота у Національному центрі наукових досліджень і лабораторія Фредеріка Жоліо-Кюрі при Коледж де Франс, де наш герой отримує ступінь доктора у галузі ядерної фізики. У 1959 році Шарпак приєднується до команди Європейського центру ядерних досліджень у Женеві. Саме тут у 1968 році було здійснене найголовніше відкриття вченого – мультиелектродна пропорціональна камера, так звана «камера Шарпака», без використання якої нині не можливий жоден експеримент у галузі фізики високих енергій.
У 1992 році, у віці 68 років, вже будучи членом Французької академії наук, виходець з Поліської Дубровиці отримує Нобелівську премію з фізики «за відкриття і створення детекторів частин, зокрема багатодротової пропорційної камери», тієї самої «камери Шарпака».
«Це така штуковина розміром 10 на 10 сантиметрів, яка принесла мені світову відомість, бо поєднання цього детектора з комп’ютером збільшує швидкість збору інформації у мільйони разів», – розповідав якось про свій винахід вчений. Його дослідження сприяли також лікуванню онкохвороб методами радіобіології.
Шарпак і Україна
Подейкують, що ніби невдовзі після трагічної аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році всесвітньо відомий професор Шарпак намагався контактувати з вищим радянським керівництвом, запропонувавши свої послуги у допомозі в діагностиці опромінених радіацією людей. Та ніби пронизані комуністичною ідеологією та її методами партійні боси СРСР принципово відмовилися від закордонної «капіталістичної» допомоги.
Той самий згаданий вище друг дитинства Георгія за допомогою шкіл Рівненської області у 90-ті роки робив декілька спроб відшукати його за кордоном, і земляк-вчений вийшов на зв’язок, і навіть обіцяв коли-небудь приїхати у рідні місця. Та, на жаль, не судилося: Жорж Шарпак помер 2010 року у Парижі. Часто цитують його слова, сказані у одному з інтерв’ю: «Коли не стелиться шлях на українські терени, я кличу Україну до себе. І вона щоразу приходить – із власного серця».
Офіцер престижної французької нагороди – Ордену Почесного легіону, почесний доктор багатьох провідних світових університетів, вчений був активним прихильником використання мирної ядерної енергії. 1992 року, вже отримавши Нобелівську премію, Шарпак став одним з понад 1700 світових науковців, які підписали «Попередження вчених світу людству» – відкритий та тривожний за своїм змістом маніфест, який застерігав жителів планети про те, що «люди та природа знаходяться на траєкторії зіткнення». І про те, що жителям Землі добре було б переглянути своє ставлення до життя, аби уникнути значних людських страждань. Написано це було рівно тридцять років тому. Чи зробили окремі люди з цього висновки, чи дослухалися попереджень? Як кажуть, здогадуватись не потрібно.
Фото: fakty.com.ua, irivnyanyn.com, isroe.co.il
