Інна Тихонова 
«Ювілей – це не свято, а підсумки та висновки», – щоразу говорила іменинниця з приводу власних круглих дат, що ставали приводами для роздумів чи не найбільшу кількість раз серед її сучасників. Попри 16-річне вилучення з літературного процесу через підтримку дисидентського руху, авторка з покоління «шестидесятників» не перестала творити, написавши свої найвидатніші твори «в шухляду». А коли утиски змінилися звеличенням, «невпіймана королева» з чутливою душею і твердою вдачею так само вчинила опір, відмовившись від нагород і дистанціювавшись від можновладців зі своїми вільними думками у творчому усамітненні. Цікаві факти про Ліну Костенко – жінку-епоху, яка здійснила дитячу мрію літати, бо мала крила.
«Крилатим ґрунту не треба»
Біографія Ліни Костенко є дзеркалом подій, що відбувалися з країною впродовж останнього століття. Народилася Ліна Василівна 19 березня 1930 року у старовинному містечку Ржищів на Київщині. Таку назву батьківщина поетеси отримала, за переказами, через те, що колись під тамтешньою Іван-горою помирав від ран козак і у сподіванні на допомогу просив свого вірного коня подати голос : «Іржи ще!». «Чи так то було насправді, не знаю, але з дитинства мені той кінь ірже, а козак умирає і нема кому його китайкою вкрити», – згадувала Ліна Костенко.
Чутлива до чужого болю дівчинка походила зі вчительської родини Василя Григоровича та Зінаїди Юхимівни Костенків. Батько був поліглотом-ерудитом: самотужки вивчив 12 мов і за потреби викладав своїм учням мало не всі шкільні дисципліни. Саме від нього дочка успадкувала сталевий характер і непросту долю: з шести років дівчинка отримала тавро дитини «ворога народу». А особисто стикнутися з тогочасною репресивною дійсністю їй уперше довелося ще навіть в несвідомому віці, коли їй не виповнилося і року.
«Там моя зброя», – відповів Василь Григорович на питання комісара, показавши на колиску з семимісячним немовлятком, коли нквсники прийшли до батька у 1930 році з обшуком за першим доносом (комусь казав, що «червоним прапором – лише биків лякати»). А коли Ліні було шість років, батька за критику радянської влади запроторили до таборів на 10 років. Дочці він до того часу встиг прищепити власним прикладом безстрашність і людську гідність, що у малої Ліни виявлялися через волелюбність, непоступливість і неслухняність.
У дитинстві вчительська донька завжди норовила кудись втекти. Якось, вийшовши із двору, попрямувала до річки. За нею навздогін побігли батьки, намагаючись перешкодити непоправному, адже п’ятирічна дитина могла потонути. «Може, я б і зупинилася, якби мої переслідувачі не гналися і не намагалися мене підхопити над водою, – з властивим їй гумором розповідала поетеса. – А так я ще рішуче відступала від простягнутих рук у Дніпро і волала, стоячи по шию у воді, щоб мені дали свободу хоча б тут!».
Надалі Ліна Костенко лише розвиватиме власний девіз «Моя свобода – назавжди зі мною» і з роками визначиться з лейтмотивом «суверенності особистості», що стане провідним у її творчості. А почалося те усвідомлення внутрішньої свободи з дитячої мрії стати льотчицею. Відчути піднесення від польоту невтримна дівчинка спробувала… у вільному падінні з горища. Вирішивши стрибнути з імпровізованим парашутом, вона натягла на мамину обдерту парасольку простирадло, розкрила над головою білий купол і стрибнула з висоти, не думаючи про наслідки. Забилася, але кріпилася.
Ось як скаже про це прагнення літати Ліна Костенко у поезії «Крила»:
«А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!»
Маленька Ліна з батьками і братом
«Дитинство, вбите на війні»
Прагнення літати не полишило волелюбну дитину й після перших випробувань долі у Києві, куди сім’я Ліни Костенко переїхала 1936 року. Перші п’ять років, з 1937-го до 1941-го, родина жила в робітничому селищі на Трухановому острові. Через весняні затоплення Ліна називала ту місцину у столичному середмісті «київською Венецією»:
«Я виросла у київській Венеції.
Цвіли у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
і заливала всі комунікації…».
Наприкінці того вірша Ліна Костенко згадала своє воєнне дитинство, коли її першу школу №100 спалили 1943 року разом із усім острівним селищем:
«А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
моєї дерев’яної Венеції».
22 червня 1941 року не по-дитячому стійка 11-річна дівчинка втішала рідних, розповідаючи про свій план помсти ворогові. Вона розповідала, що «сяде в літак, полетить до Берліна, прив’яже до шворки чорнильницю та як розкачає її над Гітлером, як розмахнеться – і влучить йому прямо в лоба, на чому і закінчиться війна». Ліна Костенко згадувала, як німці гатили по Дніпру, люди сиділи в окопі, все летіло над головами, гриміло і сипалося. Бої точилися на білоцерківському напрямку, і німці вже були за горою.
«Сиджу між дорослих, – описувала ті події Ліна Василівна: – один плаче, другий молиться, третій дрімає. А мені ж нудно. Намацала у темряві якусь галузочку і вожу нею по стіні…». Ось які проникливі вірші Ліни Костенко про війну народилися з тих втрачених перших дитячих проб поезії під бомбами (сьогодні рядки «А я писала мало не осколком», на жаль, так само актуальні):
«Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро – водою і вогнем.
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім’ї тулились кілька діб.
О перший біль тих недитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря! –
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, –
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам’ятаю.
Снаряд упав – осипалась стіна».
У віршах Ліни Костенко про минулу війну бачимо сліди дитячих трагедій, що залишили довічний відбиток на її серці. Одна з таких найбільш хвилюючих поезій нібито й не акцентує на людських стражданнях, але насправді вона – саме про них:
«У Корчуватому, під Києвом,
рік сорок другий, ожеледь, зима.
Рябенький цуцик п’ятами накивує.
Знічев’я німець зброю підніма.
І цілиться. Бо холодно і нудно
йому стоять, арійцю, на посту.
А навкруги безсмертно і безлюдно,
бо всі обходять німця за версту.
Лишає мить у пам’яті естампи.
Ворона небо скинула крильми.
Вже скільки снігу і подій розтануло
там після тої давньої зими!
Вже там цвіли і квіти незліченні,
вже там і трасу вивели в дугу.
…А все той німець цілиться знічев’я.
…А все той песик скімлить на снігу».
«Проміння землі»
Вперше свої вірші Ліна Костенко показала людям у 16 років. Її дебютна публікація відбулася 1946 року в дитячій газеті «Зірка». А за рік до тієї важливої події юна поетеса особисто подарувала рукописну збірку власних поезій Павлу Тичині, коли тодішній нарком освіти УРСР відвідав 1945 року школу №123 на Куренівці, де літературно обдарована учениця навчалась. На той час вона була вже гордістю вчителів і улюбленицею бібліотекарів, котрі приставляли дівчинці драбину до верхньої полиці, допомагаючи дістати книги Гельвеція, Платона, Дідро й Аристотеля.
Ліна Костенко у 1948 році
Обираючи професію, медалістка Ліна Костенко подала документи на філософський факультет Київського університету, але дорогу до головного українського вишу для дочки репресованого було закрито. Тоді абітурієнтка вступила до Київського педагогічного інституту, збираючись продовжити справу батьків. Та захоплення поезією все ж таки переважило, і талановита київська студентка надіслала свої вірші на конкурс до Московського літературного інституту, диплом якого вона отримала 1956 року.
До письменницької кузні всього СРСР молоду українку прийняли на навчання навіть без обов’язкової рекомендації Спілки письменників України (необхідний документ було надано згодом). А 1957 року на матеріалі дипломної роботи вийшла друком перша збірка віршів Ліни Костенко «Проміння землі». Цій праці дав високу оцінку авторитетний рецензент: відомий письменник Всеволод Іванов напророчив поетесі велике майбутнє. А її колегами по навчанню були не менш перспективні літератори – Белла Ахмадуліна, Юнна Моріц, Фазиль Іскандер, Анатолій Кузнєцов…
Приїжджі студенти селилися у гуртожитку у підмосковному Передєлкіному, по сусідству з дачами видатних корифеїв. Найкращі враження безпечної молодості закарбовані у щемливому вірші Ліни Костенко «Підмосковний етюд»:
«Там Пастернак, а там живе Чуковський,
а там живе Довженко, там Хікмет.
Все так реально, а мороз – чукотський,
а ми на лижах – і вперед, вперед!
Ще всі живі. Цитуємо поетів.
Ми ще студенти, нам по двадцять літ.
Незрячі сфінкси снігових заметів
перелягли нам стежку до воріт.
Зметнеться вгору білочка–біженка.
Сипнеться снігом, як вишневий сад.
І ще вікно світилось у Довженка,
як ми тоді верталися назад.
Ще нас в житті чекало що завгодно.
Стояли сосни в білих кімоно.
І це було так просто і природно –
що у Довженка світиться вікно…».
«Мандрівки серця»
Навесні з паркану пастернаківської дачі звисав квітучий бузок. І однокурсник Ліни Костенко, польський поет Єжи-Ян Пахльовський (1930–2012), що стане її першим чоловіком, відламував кілька найгарніших гілочок із росяними крапельками, щоб подарувати своїй найвродливішій коханій. Невдовзі Ліна Костенко видала свої наступні книжки «Вітрила» і «Мандрівки серця». То були романтичні часи захоплення, заміжжя, народження доньки Оксани (у майбутньому – української письменниці і культурологині Оксани Пахльовської), але водночас і розлуки, бо поляк не міг назавжди покинути свою країну, а українка – свою.
Пісня на слова Ліни Костенко «Поїзд у Варшаву» з рефреном польською мовою Co komu do tego, że my się kochamy є популярною вже понад піввіку. «Поїзд у Варшаву і досі йде крізь моє серце», – зізналася поетеса на недавніх виступах у Польщі. Але розкішна жінка, у якої, за висловами чоловіків, немає вад, була щасливою у коханні. Вона вміла цінувати прекрасні почуття і двічі виходила заміж. Другий шлюб із тодішнім (у 1960-х роках) керівником Київської кіностудії ім. О. Довженка Василем Цвіркуновим був міцним – у ньому народився син Василь (названий на честь батька та обох дідів спадкоємець став програмістом).
Найтеплішими можна вважати саме ті ліричні рядки, що присвячені сім’ї Ліни Костенко:
«Навшпиньки повертаюся в ті дні.
Вони, як сонце, сходять у мені.
Там є наш дім і обрій твоїх рук,
і ще душа не відає розлук.
І ще є час для друзів і гостей.
І щастя є. І донечка росте.
І син малює квіточку зорі,
як той Маленький принц Екзюпері».
Вірші Ліни Костенко про кохання мають багато чуттєвих іпостасей, але колеги та друзі визнавали Василя Васильовича і Ліну Василівну взірцевим подружжям. У злагоді вони прожили разом 25 років. А з’єднали вони свої долі у найважчий для гордої і непоступливої жінки час. Рідну за духом людину, що стала її вірним супутником, Ліна Костенко зустріла тоді, коли жила в очікуванні арешту. «Він був воїном у справжньому сенсі слова, – говорила Ліна Василівна на прощанні з чоловіком, якого вона називала «лицарем». – В одній із фронтових атак отримав важке наскрізне поранення і втратив ногу».
Коли обурена цензурними редагуваннями віршів поетеса оголосила на знак протесту домашнє сухе голодування, саме занепокоєний її критичним станом чоловік «пішов в нову атаку» і домігся вибачень у Спілці письменників. Так само, як і поетеса, її лицар був людиною чесною, порядною і безкомпромісною. Про цю красиву і моральну пару знайомі говорили, що їхній союз є наче «витвором мистецтва». Подружжя любило спільні подорожі і свого часу об’їздило всю Україну на своєму непоказному, але такому безвідмовному «Запорожці», що подобався господарям і за українське походження також.
Ліна Костенко з чоловіком
Поет Дмитро Павличко (1929–2023) зізнавався, що до кінця життя беріг сірники, куплені колись для того, щоб при зустрічі дати прикурити поетесі цигарку. А ще у Ліну Василівну, подейкують, був закоханий поет-«шістдесятник» Василь Симоненко. Про їх негласний роман проговорився свідок – поет Микола Сом, який жив із колегою в одній кімнаті в гуртожитку: «Ліну Вася дуже любив. На неї, справжню красуню, жіночну, з лукавинкою в очах, не можна було дивитися без захвату. У них таємна любов була у молодості, попри те, що Ліна старша на п’ять років».
«Йти по колу – не мій маршрут!»
У колі «шістдесятників» жінка з палким серцем була своєю. Непохитний характер і нетерпимість до несправедливості спонукали поетесу до активної участі у русі за відродження національної свідомості. Це сталося після першого досвіду супротиву після інциденту, що трапився з її роботою у царині написання кіносценаріїв. Ліна Костенко була авторкою сценарію до фільму про українських поетів, що загинули під час Другої світової війни. Коли стрічку «Перевірте свої годинники» в 1964 році екранізували, переробок матеріалу виявилося так багато, що Ліна Василівна відмовилася від авторства.
У 1965 році разом із кінорежисером Сергієм Параджановим, поетом Іваном Драчем, авіаконструктором Олегом Антоновим та іншими українськими діячами поетеса підписала протестного листа проти арештів української інтелігенції. У посланні до влади протестанти вимагали публічності у розгляді резонансних судових справ. У 1966 році в Спілці письменників України, де «таврували» «націоналістичних відщепенців», Ліну Василівну вітали оваціями за захист Богдана Гориня, Івана Світличного, Михайла Косіва й Опанаса Заливахи.
Зліва направо Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Драч, Іван Світличний, Ліна Костенко, Євген Сверстюк
1967 року Ліну Костенко разом із Павлом Тичиною й Іваном Драчем було номіновано на Нобелівську премію з літератури. Після відкритого листа Ліни Костенко на захист В’ячеслава Чорновола в газету «Літературна Україна» в 1968 році її ім’я перестало фігурувати у пресі, а надалі за підтримку українських дисидентів зазнали заборони і вірші Ліни Костенко. Твори сміливої духом борчині друкувалися в Польщі і тодішній Чехословаччині, а в Україні довгі 16 років поетеса вимушено писала нові літературні роботи «в шухляду».
Але саме у період заборон народилися найвідоміші у подальшому твори уславленої українки, а її ім’я набуло народної шани. Люди розповсюджували твори поетеси у «самвидаві» і вручну переписували поезію, що їх рятувала. Літературним проривом Ліни Костенко стали історична поема про Богдана Хмельницького «Берестечко» («Життя людського строки стислі. Немає часу на поразку!») та роман у віршах «Маруся Чурай». Останній із названих творів не має аналогів в українській літературі.
Завершено «Марусю Чурай» було 1973 року, а друком роман у віршах вийшов лише через шість років. Натомість на тогочасний бестселер усі так пристрасно чекали, що блискавично розійшовся не лише перший тираж, що потрапив у продаж, а і повторне видання у 100-тисячному накладі. Цей твір приніс Ліні Костенко світове визнання і найвищу літературну премію України – Шевченківську. Це відкрило шлях до театральних постановок і нових нагород, до яких Ліна Костенко ставилася філософськи.
Як нагадали в Українському інституті національної пам’яті, знаменитий вислів поетеси «Політичної біжутерії не ношу» стосувався неприйнятого поетесою у 2000 році від тодішнього президента України Леоніда Кучми ордену Ярослава Мудрого. У 2005 році Ліна Костенко відмовилася від звання Героя України, яке їй хотів присвоїти президент України Віктор Ющенко. І тоді ж вона відмовилася від премії «Золотий письменник України». А ще про одну неприйняту нагороду – доставлену з Канади медаль Світового конгресу українців – розповів за життя поет Іван Драч.
«В етичній безпеці»
Відомо, що Ліна Василівна і публічного ляпаса могла принагідно дати, і творчу зустріч скасувати, дізнавшись, що на безоплатний виступ у підтримку нової книги організатори заходу продали квитки. І образитися на нелояльного львівського рецензента мала право, коли нестриманий на образливі формулювання критик погано відгукнувся на виданий у 2010 році єдиний прозовий твір поетеси «Записки українського самашедшого». «То в політика люди плюнуть, а він утреться і далі своє робить, а у поета є почуття власної гідності», – пояснив природу того публічного скандалу видавець Іван Малкович.
Ліна Костенко із видавцем Іваном Малковичем
Почесна професорка Києво-Могилянської академії та почесна докторка Львівського і Чернівецького національних університетів навіть у поважному віці знаходила час для актуальних лекцій і наукових культурологічних експедицій до Чорнобильської зони, куди багато років їздила «рятувати душу». І починала смілива жінка свої візити в небезпечний регіон на початку 1990-х – виїжджала навіть потайки від дочки. Наразі Ліна Костенко, за словами онучки Ярослави Барб’єрі, є по-письменницькому усамітненою: спілкується лише з найближчими людьми, весь час присвячуючи творчості.
Здається, часу і не гаю,
а не встигаю, не встигаю!
Щодня себе перемагаю,
від суєти застерігаю,
і знов до стрічки добігаю,
і знов себе перемагаю,
і не встигати не встигаю,
і ні хвилиночки ж не гаю!
Так описує свій стан незадоволена швидким плином часу діяльна особистість. У творчій валізі 95-річної Ліни Костенко – книги про Чорнобиль і новий історичний роман. «Я ж цей час не втрачаю, – сказала поетеса, – буде одразу кілька книжок: прози і поезії. А ще – осмислення того, що сталося». Коли війна вдруге прийшла у життя Ліни Костенко, вона зустріла її все в тому ж Києві. Тільки тепер вона сиділа під виття тривоги не в окопі, а у своїй оселі у 13-поверховому будинку на Олеся Гончара, 52.
Віталій Кличко оголосив про присвоєння звання «Почесний громадянин Києва» Ліні Костенко та Валерію Залужному
Ту квартиру у «письменницькому домі» згодом побачить світ, коли Ліні Костенко вручатимуть звання Почесної киянки. Під час запеклих боїв під Києвом Ліна Василівна не покидала рідних стін і жодного разу з 2022 року не спускалася в укриття, продовжуючи творити під вибухами. Вірші Ліни Костенко про нову війну з’являлися ще з 2015 року. Саме тоді вона написала:
«І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра – ви».
І завжди злободенними залишаються вірші Ліни Костенко про Україну:
«Ні честі, ні мови, ні згоди,
самі лише смутки і пні.
Коханий мій рідний народе,
Ти збудешся врешті чи ні?»
«Є поети для епох» – так назвав своє дослідження феномену Ліни Костенко Іван Дзюба. До його цікавого видання включено діалог між матір’ю і дочкою, що повідомляє про невідомі епізоди біографії Ліни Костенко. Зокрема, Ліна Василівна зізнається, що наразі може написати все, що хоче: «Мене тепер нічого не стримує – ні зовнішня ситуація, ні вік, ні пережите». Близькі люди кажуть, що Ліна Костенко може бути безжально правдивою, хоча боїться поранити людину, якщо її поважає. Про це й – вірші Ліни Костенко про життя:
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
Або таке:
…І якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
«Закрита вона тією мірою, як того потребує творча робота, – сказала онучка. – Водночас Ліна Василівна залишається усміхненою, відкритою і дотепною, коли почувається, за її словами, в етичній безпеці». Серед найкращих віршів Ліни Костенко знаходимо сутність її вікової мудрості: «І все на світі треба пережити, і кожен фініш – це, по суті, старт»; «Хай буде все небачене побачено, хай буде все пробачене пробачено. Єдине, що від нас іще залежить, – принаймні вік прожити як належить»; «Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до Долі – моєї обраниці».
Фото: УНІАН, архів Ліни Костенко
