Інна Тихонова 
За штучно створеним образом життєрадісного секс-символу ховалася непроста реальна доля «королеви пінапа» – з важким дитинством, трьома розваленими шлюбами, трьома невдалими вагітностями, професійною незадоволеністю, скандальними викриттями, боротьбою за права, наркозалежністю та загадковою смертю у 36 років на тлі чуток конспірологічного змісту.
Таємниця народження
Свою третю дитину кіномонтажниця однієї з голлівудських студій Гледіс Перл Бейкер народила 1 червня 1926 року в Лос-Анджелесі та записала у свідоцтві про народження під ім’ям Норми Джин Мортенсон. Світ її знатиме як Мерилін Монро – одну зі 100 найвидатніших американців усіх часів та власницю 6-го рядка у десятці найвідоміших зірок Голівуду. У творчому псевдонімі актриса використає дівоче прізвище матері, перший чоловік якої був на дев’ять років старшим за молоду дружину (вона вийшла за нього заміж у 15 років) і після розлучення забрав дітей жити до себе, у Кентуккі. Хлопчик рано помер, а із сестрою Мерилін Монро познайомилася лише у 18 років.
Розлучилася мати і з другим чоловіком, прізвище якого мала молодша дочка Норма, причому – до її народження. І, як потім виявилося, Мартін Едвард Мортенсен (в одній літері під час оформлення новонародженої було допущено неточність) насправді її батьком не був. Справжнім батьком слід вважати Чарльза Стенлі Гіффорда: мати закрутила з ним роман 1925 року і після вагітності не турбувала. Навіть дізнавшись про існування дочки, справжній батько Мерилін Монро не відповідав на численні спроби дівчини налагодити контакт. Дочка з татом так ніколи і не зустрілися. А факт спорідненості був офіційно підтверджений лише торік: родичі Гіффорда надали біологічний матеріал для ДНК-тесту за наявності зразка волосся актриси.
Норма Джин Мортенсон в дитинстві, у випуску Modern Screen за жовтень 1953 р.
У чужих людей
Мерилін Монро з раннього дитинства виховувалась опікунами. У два тижні від народження мати відвезла її у село до прийомної родини, де спочатку жила разом із новонародженою донькою і сама, залишаючи дитину лише на час роботи. Згодом Гледіс почала жити в місті, відвідуючи доньку лише у вихідні. Коли дівчинці виповнилося вісім рочків, у матері діагностували параноїдальну шизофренію, на яку страждала також бабуся (через психічне захворювання стара навіть якось мало не задушила внучку).
Виховуючись чужими людьми, дівчинка переходила з однієї прийомної сім’ї до іншої. Вона була також вихованкою дитячого будинку, де її могли удочерити одинадцять разів, але мати так і не наважилася дати на це згоду. Пережила дитина і сексуальні домагання з боку опікунів, і страх перед повторною відправкою до притулку для неповнолітніх.
Коли Нормі виповнилося дев’ять років, мати знову вийшла заміж і переїхала до іншого штату, але забрати туди доньку не дозволяли закони. Щоби знову не опинитися в сирітському притулку, Норма Джин віддала перевагу ранньому заміжжю: за прикладом матері, вона зробила це за першої нагоди, оформивши шлюб у 16 років. Її першим чоловіком став чи то сусід, чи шкільний знайомий Джеймс Догерті. За рік він влаштувався на торговий флот, а Норма кинула школу і пішла працювати на авіазавод. Згодом вона перевезла душевнохвору матір із державної психіатричної лікарні до приватної клініки, де та утримувалася до смерті Мерилін, а потім хвору Гледіс забрала до себе під опіку її старша дочка.
Норма Джин Доґерті на авіаційному заводі, 1945 р.
Наближення до мрії
У повоєнному році на фірмі Radioplane кучерява красуня з каштановою шевелюрою познайомилася з армійським фотографом Девідом Коновером, який прибув на підприємство для проведення пропагандистських зйомок жінок на військовому виробництві. Артистичній Мерилін сподобалася робота моделлю: за цю працю їй платили $5 за годину. У 19 років Норма розпочала нове життя у модельному агентстві.
Її жіночна фігура у формі пісочного годинника виявилася найбільш придатною для пінапу. Випрямлене волосся було освітлено до яскравого блонду (до найвиграшнішого свого тону платинової блондинки Монро прийшла після експериментів з 14 світлими тонами). В агенції Норму Джин запам’ятали як найпрацьовитішу і найамбіційнішу модель, що за рік потрапила на обкладинки понад трьох десятків журналів.
Раннє фото Норми Джин для листівки, до початку акторської кар’єри
Зростаюча популярність полегшила укладання контракту з акторською агенцією, де симпатична дівчина набула нового вигляду і нового імені – Мерилін Монро. З першим чоловіком на цьому етапі довелося розлучитися: він не схвалював змін у житті дружини. Натомість сама Мерилін була від нової роботи у захваті. «Вивчаючи акторську майстерність, вокал та танці, я зрозуміла, що мріяла про це з п’яти років! – із задоволенням згадувала актриса. – Мені завжди подобалося вдавати з себе когось іншого і уявляти навколо більш приємний світ, аніж той, що оточував мене насправді».
З другим чоловіком Джо Ді Маджо, 1954 р.
Соромилася камер
Нових ролей допомагали добитися романи з впливовими протеже, оплачувані ними дорогі пластичні операції та робота з особистою наставницею з акторської майстерності. Педагог і подруга Наташа Лайтесс залишалася найближчою для Мерилін людиною в професії до 1955 року. Вона невідлучно супроводжувала ученицю на інтерв’ю та зйомках, тримала за руку на крупних планах, заспокоюючи її нервове тремтіння і виводячи із себе керівників знімальної групи. Поради наставниці з техніки виконання ролі часто йшли врозріз із побажаннями режисерів, але виставити її за межі майданчика актриса не дозволяла.
Дійшло до того, що педагог відрадила Мерилін від зйомок у культовому фільмі Трумена Капоте «Сніданок у Тіффані», переконавши ученицю у недоречності цієї роботи. Сам режисер не схвалював запрошення на головну роль Одрі Гепберн: його вибором була саме Монро і ніхто інший. Але невпевнена у власному професіоналізмі Мерилін у всьому покладалася на вказівки наставниці.
Мерилін Монро під час студійної зйомки, 1947 р.
На зміну одній прийшли інші, але це не змінило стиль роботи Мерилін. Навіть на піку своєї форми актрису не залишало побоювання камери. Попри те, що вона багато читала (в її особистій бібліотеці налічувалося 400 книжок), Монро відчувала незручність при виголошенні тексту та часто забувала свої репліки. Партнери відзначали її постійну знервованість у грі і навіть помічали появу шкірного висипу перед входом у кадр. Іноді на зйомку одного епізоду доводилося витрачати сорок дублів. У комплексі із регулярними запізненнями така робота актриси не додавала їй авторитету на студії.
Заручниця іміджу
Залежність Монро від викладачів та зловживання барбітуратами пояснювалися хронічними стресами через низьку самооцінку у поєднанні з перфекціонізмом. Кіноісторики звинувачують у проблемах Мерилін сексизм босів студії 20th Century Fox, де одна з найбільш затребуваних та рентабельних актрис була водночас і найменш оплачуваною.
У фільмі «Асфальтові джунглі» (1950)
Така несправедливість спонукала власницю культового образу світового кінематографа стати продюсеркою самій. Монро створила прецедент, показавши іншим жінкам можливість виходу за межі дискримінаційних меж: актриса, яка стикалася з поблажливим ставленням керівництва та не могла випросити повний текст сценарію перед тим, як ухвалити рішення про роботу над роллю, заснувала власну продюсерську компанію. І нехай Marylin Monroe Productions не проіснувала довго, цей крок зміцнив позиції «блондинки» у несправедливому світі Голлівуду, де, за словами зірки, «платять тисячу доларів за поцілунок і п’ятдесят центів за душу». Протягом своєї кар’єри Мерилін Монро мріяла відмовитися від іміджу «недалекої білявки» і позбутися диктату кіностудії Fox, що не дозволяв їй проявити себе в драматичному жанрі.
У фільмі «Можна заходити без стуку» (1952)
Джентльмени воліють білявок
У найвідомішій комедії з легендарною Монро «Джентльмени віддають перевагу білявкам» її героїня вимовляє крилату фразу: «Я можу бути розумною, якщо треба, проте більшість чоловіків цього не бажають». Критик Сара Шейн назвала трьома головними міфами про Монро її уявну дурість, слабкість і бездарність: «Якщо глядач у це повірив, то актриса зіграла переконливо».
У фільмі «Джентльмени віддають перевагу білявкам» (1953)
На думку іншого аналітика феномену Монро, Томаса Харріса, «ікона» американської поп-культури втілювала в собі повоєнний «доступний гламур» – важливу соціальну ідею для підтримки запитів суспільства на радість та емоційне натхнення в умовах холодної війни: «Низьке походження та відсутність сімейного тилу робило Мерилін в очах чоловіків більш доступною сексуальною партнеркою, порівняно з її аристократичною сучасницею Грейс Келлі – не менш привабливою білявкою, яка вважалася через високе походження витонченою актрисою, недосяжною для більшості чоловіків у глядацькій залі».
Третє весілля Мерилін Монро з Артуром Міллером, 1956 р.
Почуття кревності
При цьому мало хто цікавився цінностями самої «поп-ікони» XX століття, а вони теж несли демократичний підтекст. Зірка не захоплювалася діамантами (на виступи брала їх напрокат) і все життя ототожнювала себе, за свідченням дочки особистого психіатра актриси Джоана Грінсона, з робітничим класом: «Монро переймалася проблемою соціальної нерівності, вона була стурбована відстоюванням рівних прав білих і чорних, багатих та бідних».
Мерилін Монро виступає з USO Camp Show Anything Goes перед військовими, 1954 р.
За заявою Патрісії Ньюкомб, яка була секретарем та подругою Монро, своє останнє інтерв’ю актриса закінчила словами, що їх просила обов’язково донести як свою найважливішу думку: «Світ потребує реального почуття спорідненості. Усі люди є братами та сестрами. Це моє глибоке переконання».
«Я зобов’язана Мерилін Монро своєю кар’єрою, – зізналася чорношкіра королева джазу Елла Фіцджеральд. – Саме вона допомогла мені отримати роботу у популярному клубі «Мокамбо», особисто попросивши про це власника. Монро пообіцяла, що приходитиме з пресою щовечора і замовлятиме столик біля сцени. Так і вчинила. Зрештою, вона зробила рекламу і клубу, і виконавиці. З її подачі я стала знаменитістю. Мерилін – незвичайна жінка, яка випереджала свій час. Однак вона цього не знала».
«Щось має статися»
Так називався останній фільм, у якому знімалася актриса. Через її нестабільний психологічний стан робота залишилася незавершеною. 5 серпня 1962 року зірку виявили мертвою у її будинку в Лос-Анджелесі. Монро лежала з телефонною слухавкою в руці в оточенні порожніх флаконів з-під снодійного. На думку лікарів, зупинку серця спричинило передозування барбітуратів. Офіційною причиною смерті було оголошено самовбивство. Серед альтернативних версій – лікарська помилка при призначенні несумісних препаратів особистим психотерапевтом та вбивство з політичних мотивів (ім’я Мерилін Монро пов’язували з братами Кеннеді). Відомо, що її житло прослуховувалося, а несподівана смерть викликала в США масову хвилю суїцидів: т.зв. «ефект Вертера», коли сотні самогубців закінчили своє життя із солідарності з кумиром.
Під час зйомок фільму «Щось має статися» (1962)
Померла найбажаніша жінка Голлівуду в компанії болонки, котру їй подарував Френк Синатра (собаку забрала потім його секретарка). Розлучившись із третім чоловіком, драматургом Артуром Міллером, Мерилін Монро, за чутками, збиралася знову зійтись із попереднім обранцем: причиною розірвання шлюбу з італійським бейсболістом Джо Ді Маджо свого часу стали його ревнощі. Спортсмен піднімав на дружину руку, але Монро навіть після початку процедури розлучення продовжувала з ним жити, тож плани на поновлення стосунків виглядали цілком імовірними. Джо завжди опікувався Мерилін і надавав їй моральну підтримку. Саме він поховав колишню дружину і відправляв на її могилу свіжі квіти до кінця власного життя.
Фото: wikipedia.org
