Сергій Гулюк 
Знову з півночі градові тучі
Впадуть на наші ниви народні,
Сумує Київ, руїни ждучи:
Спасуть хіба нас чуда господні…
Здогадайтесь з першого разу, коли були написані ці рядки, і про що у них йдеться? Можна було б подумати, що – минулого року, або ж – навіть минулого місяця, а насправді – це поет Олесь Бабій у 1931 році описував драматичні події української історії, що відбувалися трохи більше ста років тому, якщо рахувати відсьогодні. Але вони дуже схожі на ті, що відбуваються нині.
Зі шкільної лави багатьом з нас відомі інші рядки, написані Павлом Тичиною: «На Аскольдовій могилі поховали їх – тридцять мучнів українців, славних молодих».
Цей кривавий епізод боротьби за українську незалежність – бій столичних студентів з більшовиками на залізничній станції Крути, що відбувся у січні 1918 року – протягом багатьох років був наповнений міфами, художніми вигадками та історичними неточностями, і на те було багато причин.
Справжня картина того, що відбувалося у ті дні на Чернігівщині, постійно встановлюється. Точно відомо одне: як і сьогодні, кращі сини України ціною свого життя намагалися зупинити дику ворожу загарбницьку орду, яка рухалася захоплювати Київ з того ж самого напрямку – з московії.
Картина Леоніда Перфецького «Крути-станція»
Як це відбувалося
29 (за деякими даними – 30-го) січня 1918 року у 130 кілометрах від Києва та у 18 кілометрах від Ніжина, що на Чернігівщині, поблизу залізничної станції Крути, відбувся бій між підрозділом російської Червоної гвардії та загоном із київських курсантів та добровольців «Вільного козацтва». Сили воюючих були нерівними: з боку росіян – 4 тисячі вояків під командуванням есера Михайла Муравйова, з нашого боку – близько 500-600 військових, більшість з яких – юнаки 1-ї Української військової школи.
Важкий та кровопролитний бій тривав понад п’ять годин, після чого українським командуванням було прийняте рішення про відступ, але своїм подвигом Крутяни виконали ряд важливих функцій: стрімкий наступ ворога на українську столицю було зупинено на декілька днів, військо Симона Петлюри на деякий час затримало збройне повстання робітників на заводі «Арсенал».
Зрештою це прискорило підписання делегацією Української Народної Республіки Берестейського миру (або ж – Брест-Литовського мирного договору) з німцями, австро-угорцями, турками та болгарами. Таким чином УНР була визнана на міжнародному рівні як самостійна держава, а її армія отримала підтримку німецької та австро-угорської армій. Знову цікаві паралелі, чи не так?
Одне з доречних питань, які задаються у контексті того бою – хто саме брав у ньому участь, і звідки взявся акцент на «тридцяти українських мучнях», за висловом поета?
Залізнична станція Крути географічно розташована у Ніжинському районі Чернігівської області. На початку 1918 року вона розглядалася більшовицькими військами як допоміжна під час наступу на Київ, такий собі перевалочний пункт. Військовим керівництвом УНР було прийняте рішення відправити туди підкріплення, яке складалося переважно із загонів, сформованих юнаками-добровольцями (основні сили зупиняли червоноармійців на іншому напрямку – під Полтавою).
У вестибюлі відомої будівлі на вулиці Володимирській у Києві, де нині – Будинок Вчителя, а у ті дні розміщувалася Центральна Рада, юні добровольці записувалися до Куреня студентів Січових Стрільців. Їх було близько 130, і це були студенти Університету Святого Володимира, Українського народного університету, учні гідротехнічної та лікарської шкіл тощо. На вулиці Князів Островських у столиці розташовано Військовий інститут телекомунікації та інформатизації, нині він носить ім’я Героїв Крут. А у часи УНР там була Перша юнкерська школа імені Богдана Хмельницького, і основні загони бійців (до 400 вояків) були учасниками того бою. Крім того там перебували бійці з так званого Куреня смерті з підрозділів Вільного козацтва і кавалерійський загін.
У своєму арсеналі вони мали 16 кулеметів та одну гармату, яка звалася «саморобний бронепотяг», бо могла пересуватися по колії. Російські війська мали десятикратну перевагу у своїй чисельності, і, відповідно, у зброї. У тому нерівному бої молоді українські патріоти, які затримали наступ росіян, поклали близько трьохсот більшовиків, втрати з українського боку сягали від ста (за даними деяких істориків – до 150 бійців).
Аверкій Гончаренко
Трагічна кульмінація
Дослідники тих подій стверджують, що далі події розгортались наступним чином: ближче до вечора, коли бій поступово вже стихав, українське командування отримало телеграму з Ніжина від бійців куреня імені Тараса Шевченка, у якій повідомлялося, що вони оголошують нейтралітет і не будуть далі чинити спротив ворогу. Фактично це означало вірну загибель усіх, хто чинив опір, і тому було прийняте рішення про відступ.
Відходили по черзі до потяга, який вирушав до Києва, і робилося це максимально швидко, бо більшовики могли вже через деякий час зайняти станцію. У ході відступу та у загальній метушні не дорахувалися багатьох людей, або ж просто не дочекалися та мусили їхати, бо часу було обмаль.
Розвідувальний загін студентів (за підрахунками деяких істориків – близько 36 осіб), не зорієнтувавшись у сутінках на місцевості чи зіткнувшись з іншими перешкодами (під час тривалого бою могло трапитися що завгодно), із запізненням прибув на станцію Крути і потрапив просто у пастку червоногвардійців.
Більшість з них більшовики розстріляли, і, за свідченням очевидців, спочатку піддали тортурам. Як стверджують дослідники, деяких поранених, ймовірно з метою гуманності, було відправлено потягом до Харкова, і декому з них навіть вдалося втекти зі шпиталю.
Тоді стався ще один максимально зворушливий епізод: учень Гімназії імені Кирило-Мефодієвського товариства Григорій Піпський перед розстрілом почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів.
Одним з командувачів бою під Крутами був Аверкій Гончаренко, і його подальша доля склалася досить цікаво. Слід згадати, що під час Першої світової війни він командував батальйоном російської імператорської армії та був нагороджений хрестом святого Георгія, а під час Другої – був старшиною у дивізії «Галичина». Після війни емігрував у США, де помер у 1980 році у віці 89 років.
Між правдою та міфами
Не менше подій, пов’язаних з Крутами, відбувалося вже після тієї історичної події, навіть через десятки років. Після підписання Берестейського миру у лютому 1918 року більшовицькі війська покинули українську столицю, і до міста знову прибув уряд Центральної Ради. 19 березня було прийняте рішення перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій Могилі.
Поховальна процесія вирушила від Залізничного вокзалу до Педагогічного музею, де містилася Центральна Рада. Там відбувся і траурний мітинг, на якому серед інших виступали Михайло Грушевський разом з іншими представниками тодішнього уряду. Здається, саме тоді і розпочалося формування міфотворчості навколо події під Крутами та тих, хто у ній брав участь. На жалобному мітингу хтось з ораторів вперше порівняв бій українських студентів із трьомастами спартанцями, що билися під грецькими Фермопілами. Відтоді досить часто Крути стали називати «українськими Фермопілами», зустрічається це порівняння і у згаданому вище вірші Бабія:
Всі ви почили в темній могилі
Та нас в неволю не завернути
Бо і в нас були вже Фермопіли
Бо впало триста, ген там, де Крути!
Заради справедливості варто зазначити, що і полум’яний вірш Тичини, який у подальшому сформував загальне уявлення про ті події, містить неточності. Нещодавно істориками було встановлено, що 25 загиблих під Крутами було поховано у братській могилі на Ново-Братському кладовищі на Печерську, ще двох – на Аскольдовій Могилі (згодом їх перепоховали на Лук’янівському цвинтарі). Про рештки багатьох загиблих взагалі нічого невідомо.
Монумент героям Крут на Аскольдовій могилі
Відсутність достовірної інформації, домисли та багаторічне уникання цієї теми радянською владою породило зайвий шлейф міфології. А ще – звинувачення у тому, що керівництво новоствореної УНР кинуло у нерівний бій (а фактично – напризволяще) непідготовлених належним чином студентів, а офіцери ніби накивали п’ятами з поля бою.
Вперше подібні «наїзди» пролунали від Дмитра Дорошенка, колишнього міністра закордонних справ в уряді Павла Скоропадського, який мав свої претензії до керівників Центральної Ради. Ці звинувачення мали більше політичний характер, бо після фактичної втрати української державності у 1921 році її колишні керівники регулярно звинувачували одне одного у прорахунках, що ніяким чином на загальну ситуацію вже не впливало.
Київський мурал «Герої Крут». Фото: Rasal Hague, автор муралу: Kailas-V.
Нова хвиля міфологізації сталася вже у наш час, коли відбувалися масові урочистості до сторіччя битви, а потім в українському кінопрокаті з’явилася художня стрічка режисера Олексія Шапарєва «Крути 1918». Попри потужну державну підтримку, кошторис у 52 мільйони гривень та піар-порівняння з Перл-Харбором (як історичною подією, так і голівудським фільмом) стрічка через низку причин зазнала критики і в багатьох навіть викликала розчарування. Все ж вигаданого та псевдо-історичного там було більше.
Тим не менш, найважливішу функцію фільм виконав: вкотре привернув увагу багатьох українців до тієї події. Нагадує про неї і створений за мотивами стрічки мурал з тривимірним ефектом на столичній вулиці Великій Васильківській, неподалік Палацу «Україна».
Офіційний трейлер фільму «Крути 1918»
Фото: uk.wikipedia.org, bsmu.edu.ua
